Чорнобильська брага. Мандри по Білорусі

Подаємо частину публікації нашого спецкора, який разом з білоруськими колегами вивчав життя в білоруських містах і селах, зачеплених чорнобильською радіацією. Повністю публікація -- в газеті "Сіверщина".
Брагін – містечко невелике, центр району, розташованого на півдні Гомельської області, частина його земель входить до 30-кілометрової зони відчуження, яка була створена після катастрофи на Чорнобильській АЕС.
Відвідав я цей райцентр разом зі своїми колегами на запрошення білоруських журналістів, які здійснювали прес-тур землями, зараженими чорнобильською радіацією. Оскільки білоруський уряд вирішив збудувати нову АЕС на Гродненщині, представники Білоруської асоціації журналістів, огульно не критикуючи ідею, вирішили розібратися у всіх «за» і «проти» будівництва.
У давнину Брагін, розташований на річці Брагінці, належав до Київського князівства, потому це була резиденція князів Вишневецьких. Назву міста пов’язують з рікою, а її — із брагою. Чи то за смаком, чи за кольором — вона нагадувала людям цей напій.
Поява великої кількості журналістів стала для місцевої чиновницької братії несподіванкою. Тож довелося за всіх віддуватися «намєстнику» (заступнику по-нашому) брагінського райвиконкому з питань будівництва та наслідків аварії на ЧАЕС Валентину Гануші. Який розповів, що нинішнім виглядом Брагін завдячує Олександру Лукашенку, який відвідав місто кілька років тому. До його приїзду й навели у місті порядок.
«Тепер я щиро заздрю Комарину, — зазначив Валентин Іванович, — другому за значимістю населеному пункту району. Його Олександр Григорович відвідував кілька місяців тому. Тепер там усе надзвичайно впорядковано».
З його слів стало відомо, що найбільшим економічним підприємством району є комаринський лісгосп. У Брагіні, де населення після Чорнобильської катастрофи надзвичайно зменшилося (нині складає 2,2 тис. осіб), розміщені тільки комунальні підприємства. «Розбуряли колись Брагін, у районі налічувалося 40 тисяч населення, нині — тільки 16», — поскаржився чиновник.
Бюджет району є дотаційним: 80% бюджету надходить згори. Проте у самому Брагіні народжуваність переважає смертність! Адже сюди держава надсилає молодих спеціалістів, та й вони самі їдуть у Брагін за роботою. Безробіття складає у районі близько трьох відсотків. Розповів заступник голови і про діяльність державної організації «Полісся», яка ховає старі будинки без власників. Наприклад, у Брагіні таких було близько 300, власники після катастрофи покинули їх, з часом хати стали руйнуватися, створюючи небезпеку для оточуючих. Довелося їх утилізувати. Намутила, перекрутила Чорнобильська катастрофа долі людські. Винесла людей із поліської глибинки, порозкидала по світу.
До речі, Чернігові в мікрорайоні «Шерстянка» височіють два дев’ятиповерхові будинки, де мешкають переселенці з цих країв. Їх так і називають «чорнобильськими».
Насамкінець спілкування із Валентином Ганушею «вициганив» я в нього 200 білоруських «зайчиків» та державний прапор. А йому подарував 2 гривні із Мазепою.
Взагалі містечко справило на мене враження «машини часу». Тут чисто, гарно. Навіть дерево, що валяється біля річки, пофарбоване і перетворене на своєрідну лавочку, але поїсти ніде, тільки у їдальні райвиконкому. Багато гарної позитивної реклами, символіка СРСР навколо, а у магазинах — все дорожче, ніж у нас. Соціалізм!?
Вийшовши із райвиконкому, ми поміряли радіацію: 11 мкр/год. Нормально!
В гостях у Дубліні
Після Брагіна ми почали рухатися до кордону. Першим на дорозі нас зустрів Дублін! Ні, не ірландський, а білоруський. Особливо мене потішила табличка «Дублінський лісгосп». Місцеві жителі розповідають про дві версії походження цієї дивної назви. Перша: дубів багато колись тут росло, і рибка водилася. Друга — більш романтична: у часи Петра І під час війни відбилася військова частина, що складалася з ірландців. Їх взяли у полон і поселили у цьому селі.
Населяють Дублін нині добрі та привітні люди, є і з українськими прізвищами, ось як, наприклад, Марія Власенко (дівоче прізвище Голубченко):
— Народилася я в цьому селі, потім вийшла заміж за чоловіка із сусіднього села Волховщина. Після Чорнобиля залишилися там одні старики, а як помер мій господар, переїхала сюди і я. Літом живу у селі, а на зиму до дочки у місто перебираюсь. Є у мене дочка і тут, і онуки є, але п’є вона, не хоче доглядати мене. Доглядає сусідка. Пересуватися ось без «ходунків» вже не можу.
Поскаржилися дублінські бабусі на своє життя, розповіли про голод, був він у них і в 33-му, і після війни: «Мала ще була, я з 1929 року, а пам’ятаю, як по гнилу картоплю на колгоспні поля лазили, а за це — карали!»
Далі наш шлях проліг до надзвичайно багатого колгоспу у с. Чемериси. Давно не бачив такого порядку. Поля зорані, на фермі — сотні добре вгодованих корівок, на конюшні — доглянуті і прудкі кобили. Ось тільки як тут із радіацією?
У бухгалтерії нас заспокоїли (щоправда, не називаючи своїх імен): «Надзвичайно рідко повертають м’ясо та інші продукти через наявність радіонуклідів. Це все внаслідок продуктивних заходів. Щодо зерна, то його переробляють на спирт, і тоді взагалі всі питання відносно радіонуклідів знімаються». Аж дивно: під боком у Чорнобиля — колгосп-мільйонер.

Занепокоїв мене напис біля дверей сільради, де висів перелік селян, і стояло завдання, хто що мав робити, у даному випадку — полоти буряки. Це зобов’язання селяни отримали за якісь послуги. Колгосп їм допомагає в чомусь, а селяни сапають.

Олександр ЯСЕНЧУК