Нині Білорусь – ворог
Білорусь – поплічниця Росії. Саме так визначена наша північна, колись дружня сусідка, Радою ЄС. Білорусь – чи не найбільше розчарування нинішньої російсько-української війни. Йдеться не про режим Лукашенка чи всіх білорусів – немає питань до тих, хто перебуває в полоні російської пропаганди. Так само, як і до переважної більшості росіян. Ні за своїм світоглядом, ні за ціннісними орієнтирами від них ніхто нічого не чекав. Принаймні до того часу, коли їхнє комфортне життя буде геть зруйновано. Але ж всі попередні роки чомусь існувала така думка, що 30% білорусів здатні мислити критично та відповідально. Війна засвідчила – то була помилка. Тож надалі йтиметься про колишніх «адекватних».
В день початку широкомасштабного нападу Росії на Україну спробував додзвонитися знайомим, колегам з Гомеля та Мінська – власне тим, хто в 2020 р. просив українців про допомогу та пишалися несподіваним проявом громадянської активності. Реакція виявилася приголомшуюча, приблизно така (узагальнено): «Ми вам співчуваємо, але говорити на цю тему не будемо, вибачте; А де ви були в 2020 р.: Ми країна окупована та нічого не можемо; У нас за будь-який прояв протесту хапають – ми не можемо; Ви круті, але це не наша справа; Ми рятуємо ваших біженців, можете приїхати; Університет Каразіна горить? Та ні, пишуть, що управляння поліцією; Білорусь бере участь в нападі на Україну – про що ви кажете» – і т.п. «шедеври» думки. В цілому вони «відморозилися».
Літаки та ракети, що нищать українські міста з території Білорусі, наступ з півночі, що дозволив, зокрема, швидко пройти Чорнобильську зону та підійти до Гостомеля, Бучі, Ірпеня, використання території Білорусі як військово-логістичної бази, є свідченням безпосередньої участі білоруських силовиків в агресії Росії – ці аргументи не сприймалися. Підсумок такий – ніяких дій на підтримку України переважна більшість колишніх вже приятелів не робитиме. Більше, коли ми з колегою-істориком спробували поширити інформацію про війну на приватних та корпоративних сторінках, білоруси їх переважно видаляли. Один навіть обурився: «Що це таке, чому тут!».
Як пояснив відомий білоруський дослідник Андрєй Киштимов: «Не Зеленському і не українцям вирішувати коли нам, білорусам, виходити на вулиці». Довелося послати його курсом російського воєнного корабля. А ще маю бажання, якщо виживу та коли-небудь побачу цього пана плюнути публічно йому в обличчя. Перепрошувати за брак академізму не буду.
Дивно, але дотепер адекватніше ведуть себе білоруські військові – попри очевидну залученість вони не виявляють бажання воювати з Україною. Побачимо, як буде далі.
Не менш красномовною є позиція оточення Світлани Тихоновської. Читаємо у Франака Вячорки: «Білоруси не повинні нести відповідальність за діяльність Лукашенка у війні проти України». Це не жарт, серйозно? Дивна позиція. 2020 р. українці попереджали: квіточками та кульками політичні режими, подібні до лукашенківського, не усуваються. У відповідь чули – ми помірковані, у білорусів свій шлях, це наша справа – не вказуйте, що робити (читай – аби не було Майдану). Застереження, що ситуація в Білорусі стосується безпеки України, до уваги не бралися. «Дякуємо!». Це ніщо інше як політичне та громадянське лицемірство (або ж – свідома робота на орків). Громадяни відповідають за свою державу та владу. Остання може існувати лише з мовчазної згоди переважної більшості громадян. Або вони не громадяни. Решта потуг опозиції виглядає як виконання театральної вистави на тему України. «Як би не змінились білоруси прірва між нами – навіки. Навіть коли в них не буде Лукашенка», - вважає земляк-чернігівець Анатолій.
Ім'я білорусів рятують одиниці – такі як відомий білоруський історик Алесь Смалянчук – він підготував та поширив антивоєнну відозву. Хоч так. Наприкінці січня цього року в останній раз розмовляв із гомельською історикинею Валентиною Лебедевою. Невиліковна хвора вона найбільше хвилювалася не своїм станом, а загрозою війни, що нависла над Україною. Її слова були ледь не фізично пронизані болем. Валентини не стало 8 лютого, а після неї залишилися хитромудрі білоруси.
Хто дійсно бореться за честь Білорусі та білорусів – це сотні, можливо – тисячі добровольців, які взяли зброю у цій війні з Росією. Це єдині білоруси, які проявили реальну, а не опереткову солідарність із Україною.
Нині Білорусь – ворог. Переважна більшість її громадян не хочуть дивитися фактам в обличчя – їм так зручно. Важке, але необхідне відкриття, аби краще розуміти післявоєнні відносини та вибудовувати їх відповідно.
Володимир БОЙКО, історик, Чернігів
Джерело: газета "День"
В день початку широкомасштабного нападу Росії на Україну спробував додзвонитися знайомим, колегам з Гомеля та Мінська – власне тим, хто в 2020 р. просив українців про допомогу та пишалися несподіваним проявом громадянської активності. Реакція виявилася приголомшуюча, приблизно така (узагальнено): «Ми вам співчуваємо, але говорити на цю тему не будемо, вибачте; А де ви були в 2020 р.: Ми країна окупована та нічого не можемо; У нас за будь-який прояв протесту хапають – ми не можемо; Ви круті, але це не наша справа; Ми рятуємо ваших біженців, можете приїхати; Університет Каразіна горить? Та ні, пишуть, що управляння поліцією; Білорусь бере участь в нападі на Україну – про що ви кажете» – і т.п. «шедеври» думки. В цілому вони «відморозилися».
Літаки та ракети, що нищать українські міста з території Білорусі, наступ з півночі, що дозволив, зокрема, швидко пройти Чорнобильську зону та підійти до Гостомеля, Бучі, Ірпеня, використання території Білорусі як військово-логістичної бази, є свідченням безпосередньої участі білоруських силовиків в агресії Росії – ці аргументи не сприймалися. Підсумок такий – ніяких дій на підтримку України переважна більшість колишніх вже приятелів не робитиме. Більше, коли ми з колегою-істориком спробували поширити інформацію про війну на приватних та корпоративних сторінках, білоруси їх переважно видаляли. Один навіть обурився: «Що це таке, чому тут!».
Як пояснив відомий білоруський дослідник Андрєй Киштимов: «Не Зеленському і не українцям вирішувати коли нам, білорусам, виходити на вулиці». Довелося послати його курсом російського воєнного корабля. А ще маю бажання, якщо виживу та коли-небудь побачу цього пана плюнути публічно йому в обличчя. Перепрошувати за брак академізму не буду.
Дивно, але дотепер адекватніше ведуть себе білоруські військові – попри очевидну залученість вони не виявляють бажання воювати з Україною. Побачимо, як буде далі.
Не менш красномовною є позиція оточення Світлани Тихоновської. Читаємо у Франака Вячорки: «Білоруси не повинні нести відповідальність за діяльність Лукашенка у війні проти України». Це не жарт, серйозно? Дивна позиція. 2020 р. українці попереджали: квіточками та кульками політичні режими, подібні до лукашенківського, не усуваються. У відповідь чули – ми помірковані, у білорусів свій шлях, це наша справа – не вказуйте, що робити (читай – аби не було Майдану). Застереження, що ситуація в Білорусі стосується безпеки України, до уваги не бралися. «Дякуємо!». Це ніщо інше як політичне та громадянське лицемірство (або ж – свідома робота на орків). Громадяни відповідають за свою державу та владу. Остання може існувати лише з мовчазної згоди переважної більшості громадян. Або вони не громадяни. Решта потуг опозиції виглядає як виконання театральної вистави на тему України. «Як би не змінились білоруси прірва між нами – навіки. Навіть коли в них не буде Лукашенка», - вважає земляк-чернігівець Анатолій.
Ім'я білорусів рятують одиниці – такі як відомий білоруський історик Алесь Смалянчук – він підготував та поширив антивоєнну відозву. Хоч так. Наприкінці січня цього року в останній раз розмовляв із гомельською історикинею Валентиною Лебедевою. Невиліковна хвора вона найбільше хвилювалася не своїм станом, а загрозою війни, що нависла над Україною. Її слова були ледь не фізично пронизані болем. Валентини не стало 8 лютого, а після неї залишилися хитромудрі білоруси.
Хто дійсно бореться за честь Білорусі та білорусів – це сотні, можливо – тисячі добровольців, які взяли зброю у цій війні з Росією. Це єдині білоруси, які проявили реальну, а не опереткову солідарність із Україною.
Нині Білорусь – ворог. Переважна більшість її громадян не хочуть дивитися фактам в обличчя – їм так зручно. Важке, але необхідне відкриття, аби краще розуміти післявоєнні відносини та вибудовувати їх відповідно.
Володимир БОЙКО, історик, Чернігів
Джерело: газета "День"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |