ВІД АВТОРА

ЧАСТИНА ПЕРША. ПРИРОДА ТА ЛЮДИ.
І. Статистичні дані.
ІІ. Природні особливості краю.
ІІІ. Етноси та національні групи.
IV. Етнографічні та лінгвістичні дослідження життя українців Стародубщини.
V. Українці Стародубщини.
VІ. Народна архітектура.
VII. Релігійні святині.

ЧАСТИНА ДРУГА. ІСТОРІЯ СТАРОДУБЩИНИ. ПРАДАВНІ ЧАСИ.
І. Перші люди на теренах краю.
ІІ. Угро-фіни, германці та балти.
ІІІ. Праслов’яни.
IV. Сіверяни.
V. Про що розповідають стародубські легенди.
VI. Соловей.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. ЕПОХА КИЇВСЬКОЇ РУСІ.
І. Стародубщина у складі Київської Держави.
ІІ. Перші літописні згадки про Стародубщину.
ІІІ. Стародубщина як складова частина Чернігівської Землі.
ІV. Список стародубських князів 12-13 ст.ст.
V. Трубчевське князівство.
VI. Культура Стародубщини 9-13 ст.ст.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО.
І. Після монголо-татарської навали.
ІІ. Корачівське князівство.
ІІІ. Перехід Стародубщини під владу Литви. Відбудова краю.
ІV. Поміж Сходом та Заходом.
V. Московська експансія на Стародубщину у другій половині 15 ст.

ЧАСТИНА П’ЯТА. ПІД ВЛАДОЮ МОСКВИ.
І. Литовсько-московські війни першої половини 16 ст.
ІІ. Доля князів-зрадників.
ІІІ. Трубчевські та стародубські князі 14-16 ст.ст.
ІV. Занепад економічного життя на Стародубщині під московським пануванням.
V. Постання стародубського козацтва.
VI. Лівонська війна.
VII. Боротьба стародубців за свободу. Визволення Стародубщини.

ЧАСТИНА ШОСТА. У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ.
І. Відродження Стародубщини.
ІІ. Стародубське козацтво.
ІІІ. Війна з Росією.
ІV. Східна Стародубщина.

ЧАСТИНА СЬОМА. ГЕТЬМАНЩИНА.
І. Хмельниччина.
ІІ. Постання Стародубського полка.
ІІІ. Перші полковники.
IV. Економічний розквіт Стародубщини за часів Гетьманщини.
V. Переселенці на Стародубщину – білоруси та старообрядці.
VI. Михайло Миклашевський.
VII. Культура Стародубщини у 2-й половині 17 ст.
VIII. Роман Ракушка.
ІХ. Східна Стародубщина у 2-й половині 17 ст.
Х. Північна війна на теренах Стародубщини.
ХІ. Російські репресії на Стародубщині після Полтавської катастрофи.
ХІІ. Останні полковники.
ХІІІ. Реєстр стародубських полковників.
XIV. Українська культура Стародубщини 18-го століття.
XV. Східна Стародубщина у 18-му столітті.

ЧАСТИНА ВОСЬМА. СТАРОДУБЩИНА У 19-МУ СТОЛІТТІ.
І. Український рух на Стародубщині у першій половині 19-го ст.
ІІ. Нащадки гетьмана Розумовського.
ІІІ. Олексій Костянтинович Толстой.
IV. Імперська політика русифікації на Стародубщині.
V. Український рух на Стародубщині у 2-й половині 19-го ст.
VI. Східна Стародубщина у 19-му столітті.
VII. Стародубська геральдика.

ЧАСТИНА ДЕВ’ЯТА. ЕПОХА ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ.
І. Стародубщина на початку 20-го століття.
ІІ. 1917-й рік на Стародубщині.
ІІІ. Визволення Стародубщини від більшовиків.
IV. У складі незалежної України.
V. Підготування більшовиками агресії проти України.
VI. Окупація Стародубщини більшовиками.
VII. Подальша доля щорсівських окупантів.

ЧАСТИНА ДЕСЯТА. У РАДЯНСЬКІЙ ІМПЕРІЇ.
І. Стародубщина у 20-30-х рр. 20-го ст.
ІІ. Стародубщина в роки 2-ої Світової війни.
ІІІ. Стародубщина у 50-80-х рр. 20-го ст.
IV. Чорнобильська катастрофа.

ЧАСТИНА ОДИНАДЦЯТА. У СУЧАСНІЙ Р. Ф.
І. Сучасна Стародубщина.
ІІ. Стародубське козацтво.
ІІІ. Замість післямови.

НА ДОДАТОК.
А. Мапи Стародубщини.
Б. Світлини з родинного фотоальбому.

В цій своїй праці я намагався висвітлити ту роль, яку мали та мають українці в житті Стародубського краю. Адже вельми та вельми багато в історії Стародубщини є такого, що пов’язує її життя з життям цілої України. І під час існування Чернігово-Сіверського князівства, і в роки Великого Князівства Литовського, в епоху Гетьманщини та під владою Російської імперії Стародубщина та Україна були разом, і горнулися одна до одної. І хоча історична доля розпорядилася так, що тепер Стародубський край є частиною Російської Федерації, але не слід забувати про ту велику спадщину українського минулого, яке залишилося на Стародубщині в вигляді пам’яток культури та спогадів місцевого населення. Відразу хочу заявити, що я поважаю усі двосторонні угоди, які мають між собою Росія та Україна, поважаю право Росії на територіальну цілісність та недоторканість власних кордонів. Метою моєї праці є лише відновлення історичної правди щодо нашого спільного минулого. Сподіваюся що зусилля мої не залишаться марними, і українці в Україні згадають нарешті про свою „забуту частинку”, а росіяни-стародубці, може бути, узнають трохи більше про своїх земляків-українців, що живуть разом з ними на теренах Стародубської землі. Дуже сподіваюся на це!

ЧАСТИНА ПЕРША.
ПРИРОДА ТА ЛЮДИ.
1. Мапа Стародубщини.
І. Статистичні дані.
Стародубщиною в науковому ужитку називають колишні землі Чернігівської губернії, які, після революції 1917 року, увійшли до складу сучасної Російської Федерації. Якщо бути точнішим, то це чотири північних повіти Чернігівщини – Стародубський, Новозибківський, Мглинський та Суразький, на території яких розташовані тепер 12 районів Брянської області Росії – Гордіївський, Злинківський, Климівський, Клинцівський, Красногорський, Мглинський, Новозибківський, Погарський, Почепський, Стародубський, Суразький та Унецький. Загальна територія цих районів складає 14 762 км², мешкає на цих теренах, згідно з переписом населення 2002 року, 436,8 тисяч осіб. Але я вважаю згадані землі, так би мовити, історичною Стародубщиною, тобто тими територіями, що відокремилися від України тільки після більшовицького перевороту в Росії, а до того часу, в роки існування Гетьманщини та Чернігівської губернії, були з Україною разом. У своїй праці я розглядаю історичну долю не тільки цих земель, але бачу Стародубщину значно ширше. Для мене Стародубщина це всі ті північносіверські землі, що в різні часи опинилися в складі Росії. Крім історичної, Західної Стародубщини, це й Стародубщина Східна – райони навколо таких, важливих для Північної Сіверщини міст, як Корачів, Трубчевськ та Сівськ, які в давні часи були невід’ємною частиною Сіверської землі, але згодом, після литовсько-московських війн першої половини 16 ст., увійшли до складу Росії, і з того часу перебували в імперії майже постійно. Але, не дивлячись на те, що протягом 500 літ, український компонент Східної Стародубщини постійно розбавлявся компонентом російським, ця територія не до кінця згубила свій зв’язок з іншою українською землею – у мові місцевої людності, у народних звичаях, у місцевому менталітеті до сих пір зберігається забагато українських рис. Ще у сімдесяти роки 20 століття, перебуваючи десь у Сівському районі, на Східній Стародубщині, у селі, можна було уявити собі, що ти знаходишся десь у Північній Україні, бо бачив навколо себе ті самі колоритні українські хатки, та чув навколо живу українську мову. На жаль, за останні тридцять років, багато змінилося й тут – російськомовна школа привчила молодь дивитися на українську мову як на сільську, „непотрібну”, а білі мазанки-хатки замінили собою типові колгоспні малоповерхові будинки. Тепер цю красу можна побачити хіба що на старих фотографіях.

2. Село Бересток Сівського району. Праворуч - ставок. Фото В. П. Ракітіна. 70-ті роки 20-го ст.

Таким чином, у своїй праці я приверну вашу увагу не лише на долю Історичної, Західної Стародубщини, а так саме, й на Стародубщину Східну, та на її українську людність. На відміну від Стародубщини Історичної, загальну територію та кількість населення Східної Стародубщини вирахувати не можливо, адже східного її кордону практично не існує, через те, що російська колонізація краю розпочалася вже дуже давно, і російсько-українське взаємопроникнення призвело до того, що точно уявити собі, де закінчується українська етнічна територія та розпочинається російська, майже неможливо. Але, цілком умовно, до Східної Стародубщини можна віднести територію сімох районів сучасної Брянської області – Брасівський, Вигоницький, Корачівський, Навлинський, Сівський, Суземський та Трубчевський. У такому разі загальна територія Східної Стародубщини дорівнюватиме 10 028 км², а загальне населення складатиме 189,9 тисяч осіб. Як ми бачимо, компактність населення на Західній Стародубщині значно більша, ніж на Східній (29,6 чол. на км² проти 18,9 чол. на км²), і це не зважаючи на те, яку нищівну шкоду завдала Західній Стародубщині чорнобильська катастрофа. Загальна ж територія Стародубського краю (Східної та Західної його частин) у такому разі складатиме 24 790 км², населення - 626,7 тисяч осіб.

Адміністративний центр області – місто Брянськ, ми до Стародубщини не відносимо. Хоча місто це входило свого часу до складу Чернігівської Землі, та навіть деякий час, після вбивства в Золотій Орді у 1246 році чернігівського князя Михайла, було центром усієї Сіверщини, але після того як Брянськ, на початку 16 ст., перейшов під владу Москви, місто це дуже швидко інтернаціоналізується та русифікується, і, ставши одним із російських адміністративних центрів на литовському кордоні, втрачає притаманні йому українські риси. І хоча і далі, особливо у 17 ст., коли українська культура мала величезний вплив на культуру російську, а українські митці розповсюджували по російській землі ідеали європейського гуманізму, Брянськ зберігав у своїй структурі деякі особливості українського міста, але за суттю своєю він уже був містом російським, та таким і залишився аж до сих пір. Через те й у даній праці, у загальному контексті стародубської історії, ми його не розглядаємо.

3. На світлині – Свенський монастир у Брянську, збудований українськими майстрами, за кращими зразками української архітектури 17-18 ст.ст.

За переписом 2002 року українцями в Брянській області визнало себе 20 214 осіб, або 1,5 % від загального населення цієї адміністративної одиниці ( у 1989 р. число українців області сягало 27 122 осіб). Слід зазначити, що після Другої Світової війни кількість українців на Брянщині неухильно зростала (навіть в роки загального зменшення кількості населення в СРСР у 70-80 ті роки), і тільки в роки існування суверенної російської держави різко пішло на спад. Таким чином на Брянщині, на сучасний момент, ми маємо лише трохи більше 20 тисяч свідомих українців, тобто тих людей, які, попри всі намагання сучасної влади створити з них росіян, міцно зберігають в собі свою національну свідомість, яка дісталася їм від дідів та прадідів. Якщо вважати, що переважна більшість українців області, навіть тих, що живе зараз у Брянську, чи інших містах, веде свій родовід саме зі Стародубщини, то кількість свідомих українців серед всього населення Стародубщини складатиме 3,2 %, а серед населення Західної Стародубщини (де національна свідомість вище) число таких людей дорівнюватиме 4,6 %.
Звичайно ж, ці цифри не дуже великі, але не слід забувати, як нищилася в радянські часи тут будь-яка українськість, як ті люди, що не зважаючи на суворі часи, намагалися відчайдушно відстоювати свою національну гідність, ставали водночас „ворогами народу” та „буржуазними націоналістами”, а потім навіки зникали у сталінських концтаборах. Так що, думаю я, нам ще всім слід вклонитися тим 20 тисячам, що не забули та зберегли спадщину своїх славних предків. Але, вклонившись їм, не слід забувати й про інших мешканців Стародубщини, які, хоча й записані тепер „руськими” у всіляких відомостях, але культурою своєю, а часто й збереженою мовою, душею та серцем залишаються нащадками своїх славних предків-українців. Про те, як так трапилося, що цей північний український край став раптом російським, і йде мова у моїй праці.

4. Мапа районів Брянської області.

З повагою, Вірний зі Стародубщини, російський українець.

Східне Полісся. Стародубський степ. „Стародубський ландшафт”. Рослини та тварини. Водна система. Риби та птахи. Рівнини та „гори”. Ґрунти. Погарський тютюн. Як тютюн моєму прадіду допоміг. Південь та північ. Працелюбність стародубців. Місцевий виноград. Страуси та женьшень.

5. Стародубський степ.

Стародубщина розташована на території відразу двох природних зон. Більша частина краю відноситься до східної зони українського Полісся, відразу за східним кордоном стародубської етнічної зони розпочинається вже Брянський ліс. Частина південних районів Стародубщини – Стародубського, Погарського, Трубчевського, Суземського та Сівського знаходиться в зоні так званого „стародубського степу” – польової смуги, частково реліктової, частково створеної як наслідок сільськогосподарської людської діяльності. Насправді це скоріш лісостеп, бо справжнього степу, такого, щоби навколо не було видко жодного, хоча б маленького лісочку, аж до небокраю, тут немає. Навпаки, мінлива смуга полів та невеличких гаїв є справжньою прикрасою південної Стародубщини. В науці ця природна особливість отримала назву „стародубського ландшафту”, під яким розуміються ряснолисті ліси на сірих лісових опідзолених ґрунтах, чергування лісу та степу.

Але більшу частину краю займає все-таки ліс. Він тут буває всілякий – хвойний, мішаний та ряснолистий. Найпоширенішими деревами є сосна, береза, осика, дуб, вільха, ялинка та ліщина. Вражають своїм неохватним розміром місцеві дуби та тополі, останні дуже часто зростають на околиці сіл та містечок. Вельми високими бувають і місцеві сосни, які кілька століть тому рубалися тут для будівництва щогл на кораблі морського флоту. Слава про стародубські сосни лунала по всій імперії. Відомий пейзажист 19 ст. Іван Шишкін спеціально 6. Куточок Стародубщини. приїжджав до Стародубщини, аби закарбувати стародубський ліс на полотні своїх найкращих картин. Стрункими красунями виглядають на тлі стародубських сосен та дубів невисокі березові гаї, світлі та радісні, в яких співають пташки, а серед високої трави багато трапляється грибів та ягід. Різноманітним є й тваринний світ краю. У лісових хащах, подалі від місць мешкання людей, до сих пір можна зустріти вовка або ведмедя. Не часто, але можна побачити й рись, а з птахів – глухаря, тетерюка та сіру куріпку. Такі ж тварини як лисиця, заєць, лось, кабан, їжак та білка є справжніми господарями стародубського лісу. В наслідок чорнобильської катастрофи господарська діяльність людини в краї значно поменшилася, а це позитивно сказалося на збільшенні кількості диких тварин, таким от чином людська біда допомогла вижити лісовим мешканцям краю.

7. Десна під Трубчевськом. 8. Річка Іпуть. Суразький район.
Дуже розгалуженою є й водна система Стародубщини. В краї протікає багато річок, часто нешироких, зі спокійною течією. Усі вони відносяться до дніпрового басейну. Головною річкою Східної Стародубщини є Десна, яка протікає тут від Брянська в бік Новгорода-Сіверського, та на берегах якої, в межах краю, розташоване старовинне місто Трубчевськ. На Західній Стародубщині, серед низки невеликих річок, вирізняється хіба що Іпуть, досить глибока, із швидким придонним бігом. Також в краї багато лісових озер, трапляються й болота. Серед риб зустрічаються щука, окунь, лящ, плотва, червоноперка, жерех, лин, короп, карась, в’язь та сом. Із річкових тварин – бобер, видра та ондатра. Поблизу річок, озер та боліт полюбляють оселятися лелеки – білі та чорні, які тут, як і скрізь по Україні, мають неабияку народну пошану. Зустрічаються також дикі качки та лебеді.

9. Пагорок на Стародубщині.

Більшою мірою край стародубський є рівнинний, хоча у лісовій місцевості трапляються й пагорки, невисокі, але, на тлі загальних рівнин, вони називаються місцевими мешканцями „горами”. Деякі з таких „гір” мають назву Кудеярових, по імені місцевого легендарного героя.

Взагалі ґрунти Стародубщини не є дуже плодючими. Місцеві селяни не знають, що таке чорнозем, зате добре відчувають, що таке є піщаник. Земля, де привільно почувають себе велетні-сосни з могутньою кореневою системою, часто виявляється непридатною для розвою сільського господарства та городництва. Та тим більша повинна бути пошана до місцевих трударів, які не тільки розвивають звичні для краю культури, але й намагаються навчитися вирощувати в скрутних умовах щось нове. 10. Стародубський краєвид. Працелюбність у стародубського селянина є родовою, генетичною якістю. Знавці усього світа вельми шанують погарський тютюн та погарські сигари, які місцевий сигаретно-сигарний комбінат вивозить у Францію, Бельгію, Німеччину та Нідерланди. Смак погарського тютюну розпізнав свого часу й Уїнстон Черчілль, якому, під час перебування його у Москві в роки Другої Світової війни, було подаровано ящичок погарських сигар, і після того цей авторитетний любитель тютюну декілька разів отримував із Москви посилки з погарського комбінату. Високо цінував погарський тютюн й інший англійський прем’єр-міністр, Гарольд Макміллан. Знавці шанують погарські сигари за відмінну якість, за те, що зроблені вони з натурального тютюну, без будь-яких домішок, без примусового нікотину та ароматичних засобів. Від себе додам, що вміння стародубського селянина прикласти багато зусиль, та, попри всі знегоди, добитися потрібного результату, дуже допомогло моїй родині особисто. У 1937-му році мого прадіда, Терентія Остапчука, було заарештовано як „ворога народу”, та відправлено відбувати ув’язнення на річку Колиму. Після перебування у таборі, за вироком суду, йому було призначено декілька років „спецпоселення”, тобто життя там же, у Сибіру, але „на волі”, у окремому бараку. Якимось чином прадіду моєму вдалося отримати вістку з рідного дому, що, під час війни з німцями, хата наша згоріла, а жінка його, разом із дітьми, бідує у землянці. Аби якось допомогти своїй родині, прадід мій, у скрутних умовах Сибіру, потайки від начальства, почав вирощувати тютюн, звичайно ж не якийсь елітний, а звичайний „самосад”. Продаючи його місцевим жителям, та ховаючи отриманні гроші під мостиною в бараку, зібрав таку суму, яка допомогла йому, повернувшись після ув’язнення, збудувати нову хату та врятувати, таким чином, свою сім’ю.

Головною природною особливістю Стародубщини є те, що завдяки своєму розташуванню на межі двох природних систем, лісу та лісостепу, у краї розповсюджені представники як північної, так і південної флори та фауни. Тут можна побачити і сибірські ялинки, і смолкий ялівець, а також граб, та навіть орхідею. Мешканці краю давно навчилися використовувати місцеві скарби із зиском для себе. Іще у 19 ст. стародубські селяни почали вирощувати не тільки цукрові буряки, але й навіть виноград. І зараз у стародубських сусідів, жителів „російських” районів Брянської області, 11. Луг в Унецькому районі. викликає здивування той факт, що на наших ґрунтах, при нашому кліматі, там, де не зростає ані волоський горіх, ані кавуни з динями, на селянських садибах, щоосені, наприкінці вересня та у жовтні, доспіває солодкий виноград, нехай і не у великій кількості, зате смачний та крупноплідний. А у 20 ст. місцеві садівники розпочали вирощувати овочевий фізаліс та білу шовковицю. І все це завдяки своїй працелюбності та наполегливості. Не зникли ці корисні якості характеру стародубського селянина і в наші часи. В умовах скрутного становища та економічного колапсу, які чекали на Стародубщину в 90-их роках 20 ст., мешканці краю не тільки зберегли свої споконвічні сільськогосподарські традиції, але й знайшли нові можливості покращити своє життя та допомогти майбутньому розвою рідної землі. Так у 2000-му році, на базі агроцеху ВАТ „Тонус” у селі Коржівка, була створена ферма по розведенню африканських страусів, а на спеціалізованому сільськогосподарському підприємстві „Женьшень”, у селі Піски Унецького району, на площі більше від 50 га, місцеві робітники вирощують не тільки цю дивовижну далекосхідну рослину, але й багато інших видів лікарських рослин, які занесені до Червоної книги.

Археологічні дослідження краю. Деснянська, середньодніпровська, юхнівська, почепська, колочинська культури. Сіверяни та радимичі. Стародубщина у 10-16 ст.ст. „Беззаконна литва”. Розділення Стародубщини на Східну та Західну. Східна Стародубщина. „Золотий вік”. Переселенці-білоруси та старообрядці. Займанщина та осадчі грамоти. Євреї та цигани. „Хохли”, „кацапи”, „литвини”. Адміністратори- „москалі”. Не „малороси”, а „руські”. „Брехливий перепис” 1897 року. Справжня кількість українців та інших етнічних груп. Приєднання до Росії. Радянський геноцид у цифрах.

Археологічні дослідження, які проводилися на теренах Стародубщини впродовж останніх двохсот років, виявили дуже багато пам’яток існування різних людських культур, завдяки яким можна простежити історію заселення краю, починаючи від приходу сюди неандертальців 120 тисяч років тому. Такі пам’ятки археології, як стоянки давніх людей у Нових Бобовичах, Унечі, Сівську, Юдинові, Немолодві та деякі інші, багато розповідають нам про колишню історію нашого краю. Завдяки цим знахідкам ми можемо з’ясувати, які народи та етнічні групи внесли свій вклад у розвиток Стародубщини протягом останніх десятьох тисяч літ. Звісна річ, що ми нічого не можемо сказати про те, які конкретно народи були спадкоємцями тих кроманьйонців, які колись прийшли на зміну неандертальцям, що жили тут раніш. Але розпочинаючи з епохи неоліту, нового кам’яного віку, який розпочався тут приблизно шість тисяч років тому, ми можемо розповісти про племінну належність мешканців краю більш докладніше. Так більшість науковців вважає, що так звані представники „деснянської культури”, що мешкали тоді на Стародубщині, є найдавнішими предками сучасних фінно-угорських народів.

Біля чотирьох тисяч років тому на Стародубщину прийшли та витиснули „деснянців” на північ представники більш розвиненої, бронзової культури – так звані „середньодніпровці”. Саме від „середньодніпровців” беруть свій початок сучасні германці, слов’яни та балти. Таким чином ми бачимо, що з давньої давнини стародубська земля була тим місцем, де формувалися основи багатьох майбутніх етносів Європи. Було так і далі. Починаючи від 2700 років тому на Стародубщині з’являються представники „юхнівської культури” („будини” за Геродотом) – предки майбутніх слов’ян та балтів. І вже на початку християнської ери з’являються на Стародубщині праслов’яни, місце поселення яких – Почепське селище, стало еталоном для всіх археологів, які вивчають римську добу та ранній залізний вік. Спадкоємці „почепської культури” – так звані „колочинці”, жили на Стародубщині до 7-го століття нашої ери, тобто до того часу, коли з півдня, відбиваючись від натиску кочовиків, не прийшло на наші землі слов’янське плем’я сіверян, з приходом яких і розпочинається новий період історії нашого краю – період, відомий не тільки з археологічних досліджень, але й з писемних джерел.

Згідно з археологічними та літописними відомостями, Стародубщина того часу була порубіжною територією розселення сіверян. На північ та захід від Стародубщини жили племена радимичів, межа зіткнення поміж двома слов’янськими племінними союзами була прозорою – так на сіверській території з’являються поселення радимичів, та навпаки. Проникнення радимичів на Стародубщину посилюється під час створення Київської Держави, особливо в часи Володимира Великого, який, за словами літописця: „почав виводити мужів кращих… і від сих населив гради”. Таким чином київський князь намагався зміцнити свою владу серед приєднаних до держави племен, та зробити з окремих слов’янських союзів єдине державне тіло. Археологічні дослідження показують, що саме з цього часу, в місцях найбільших поселень сіверян на Стародубщині, таких як Трубчевськ наприклад, збільшується кількість радимичських поховань, а згодом, населення таких місць все більше інтернаціоналізується, приймаючи в себе надбання культур різних слов’янських племен. Але домінуючим населенням краю залишаються все-таки сіверяни, які, в роки феодальної роздробленості на Русі, залишаються, разом із своїм краєм, в межах спільної для усіх тогочасних сіверян Чернігівської Землі. Після Батиєвої катастрофи, коли політичний лад на стародубських землях було знищено вщент, місцеве сіверське населення існує само собою, у невеличких поселеннях серед лісових хащ, зорганізувавшись у збройні групи, задля відбиття постійної загрози з боку степових кочовиків. Політичний та державний лад відроджується на Стародубщині тільки в роки входження наших земель до складу Великого князівства Литовського. І аж до початку литовсько-московських воєн 16 ст., та приєднання стародубських земель, разом з усіма Сіверськими землями, до Московського князівства, національний склад населення Стародубщини залишається моноетнічним – живуть тут майже одні сіверяни, які є складовою частиною нової української нації. Ситуація змінюється тільки з переходом Стародубщини під владу Москви.

Стародубська земля, відразу по приєднанні до Москви, стає прикордонною територією, за яку точаться майже безперервні війни впродовж усього 16 ст., поміж Литвою та Росією. Для того, аби зміцнити свою владу над краєм, Москва віддає стародубські землі у вотчинне володіння своїм боярам, а ті наводять сюди своїх кріпаків, за допомогою яких намагаються перетворити цю землю на російську. Але це їм тоді не вдається – близький литовський кордон та лісові нетрі Стародубщини сприяють втечам кріпаків та збільшенню розбишацьких ватаг у краї. До того ж, втікають не тільки в Литву, але й навпаки. Після створення у 1569 році Литвою та Польщею єдиної держави – Речі Посполитої, на суміжних із Стародубщиною білоруських землях посилився релігійний та феодальний гніт, і сотні білорусів утікають через московський кордон на стародубські землі. Наприкінці 16 ст., неподалік від кордону, на території сучасного Суразького району, в північному кутку Стародубщини, створюється ціла низка білоруських поселень, жителі яких, заселивши цей край незаконно, живуть більшою мірою розбоєм, за що й отримують від стародубців назви „беззаконної литви”.

Події Смутного часу та наступної московсько-польської війни призвели до розподілу Стародубщини на Східну та Західну. Східна Стародубщина на тривалий час залишилася в межах Російської держави, що призвело до її швидкої колонізації росіянами. І хоча зв’язки поміж Східною Стародубщиною та Україною не припинялися ніколи, а в часи Гетьманщини Сівськ та Трубчевськ були деякий період навіть козацькими містами, але заселення Східної Стародубщини російськими кріпаками призвело таки тут до розмивання українсько-російського етнічного кордону. Місцеві українці отримали з цього часу російські прізвища та офіційну назву „росіян”, але надовго зберегли українську мову та українське світосприйняття. І досить більшість з них живе за принципом „бути з українцем українцем, а з росіянином росіянином”, не порушуючи таким чином офіційну статистику про, нібито, суцільну моноетнічність краю. І тільки таки назви на адміністративній мапі Східної Стародубщині, як Квітунь, Гай, Ставок, Панщина, Дуля, Литовщина та інші, нагадують пересічному росіянинові, що ці назви для російської провінції аж ніяк не характерні.

Іншою була доля Західної Стародубщини. Опинившись у складі Речі Посполитої, а потім української Гетьманщини, Історична Стародубщина переживала період неабиякого розквіту та піднесення. Надання стародубським містам магдебурзького права призвело до різкого пожвавлення економіки, а в гетьманській державі Стародубський полк став наймогутнішим, як по кількості території, так і за економічним розвитком. У ті часи, коли інші козацькі полки залишалися ареною постійних збройних сутичок поміж різними ворогуючими сторонами, розташований на півночі Гетьманщини Стародубський полк був затишним місцем, далеким від бойових конфліктів. Тут створюють свої маєтки найвизначніші козацькі роди, в яких відпочивають після важких воєнних походів, а місцеве сільське населення майже повністю „козачиться”, збільшуючи таким чином військовий стан Стародубського полка, але й ж створюючи нестачу робітничих рук для розвинутої економіки краю. Але дуже швидко на Стародубщині з’являються такі переселенці, за допомогою яких можна було розраховувати й на подальший економічний розвиток.

Ці переселенці рухаються на Стародубщину як з заходу, так і зі сходу. З заходу йдуть білоруси, які на українських землях рятуються від польської панщини. Нестача робітників на Стародубщині призводила до того, що оселитися на нових землях було зовсім неважко. Навіть у 19 ст. нащадки білоруських переселенців добрими словами згадували про те: „У старі часи... у нас була вольниця, або займанщина: тоді кожен міг займати землі стільки, скільки йому було потрібно. Розчисти - і твоє”. Збереглася й чолобитна від білоруських селян з-під Кричова до російського царя, де вони просять дозволу на поселення поблизу Почепу: „Милосердий государ, подаруй нас, холопів своїх, накажи нам дати... свою грамоту, аби нам відвели землю, де з жінками та дітками жити і тобі, государ, служити, аби не могли би похолопити нас ані бояри, ані дворяни”. Вільний козацький устрій, який панував на Стародубщині, гарантував переселенцям, що тут вони, на відміну від інших районів Російської держави, не будуть поневолені, та не стануть рабами російських феодалів. Завдяки цьому кількість переселенців-білорусів на Стародубщині досягла в ці роки дуже значних розмірів.

Приймає стародубська земля й переселенців зі сходу. Це росіяни-старообрядці, які втікають сюди навіть з берегів Волги, з-під Костроми, ховаючись таким чином від переслідувань царської влади, яка, під загрозою смертної кари, вимагала від старообрядців відмовитися від своєї віри. І лише на Стародубщині знаходили ці люди порятунок від тих переслідувань, і хоча селилися тут таємно, незаконно, але своєю невтомною працею отримували від козацької влади краю дозвіл на поселення та життя. Стародубська козацька старшина видавала російським старообрядцям спеціальні „осадчі” грамоти на землю, та призначала з їхнього середовища спеціальних людей – осадчих, які повинні були стежити за порядком в новій громаді. Так росіяни-старообрядці ставали повноправними мешканцями Стародубського краю, але вже починаючи з 18 ст. російська влада починає використовувати старообрядців із власною метою, для того аби перетворити цю землю з української на російську (докладніше про це читайте в історичній частині даної праці).

Крім українців, білорусів та росіян-старообрядців, з’являються на Стародубській землі у 17 ст. ще дві етнічні групи – євреї та цигани. Євреї, як і скрізь по Україні, займалися дрібною торгівлею, та мешкали по містах та містечках. Наприкінці 18 ст. старообрядці, які користувалися вже в ті часи низкою пільг від російського уряду в галузі торгівлі, намагалися навіть домогтися від цього уряду виселення євреїв зі Стародубщини, як своїх конкурентів, але добитися цього їм не вдалося. Цигани ж були кочовиками, та постійного місця проживання на Стародубщині не мали.

Таким чином, у 19 ст., слов’янське населення Стародубщини складалося з представників трьох народів – українців, білорусів та росіян-старообрядців. Кожен з цих народів мав від сусідів окреме прізвисько – так українців сусіди називали „хохлами”, росіян – „кацапами”, а білорусів – „литвинами”(тобто вихідцями з Литви). Самі себе ті народи так не називали. Росіян-православних, вихідців із центральної Росії, на Стародубщині називали „москалями”. Були це, переважно, царські адміністратори, яких російський уряд направляв керувати краєм, та відношення до яких від місцевого населення, за їхні хабарі та утиски, було різко негативним. „Коли москаль каже - сухо, то піднімайся до вуха, бо він бреше”, „від чорта відхрестишся, а від москаля не відмолишся”, - казали стародубці. Причому національне прізвисько дуже часто було й релігійною ознакою. Так українці та білоруси називали старообрядську віру – „кацапською”, а старообрядці навпаки, про православний звичай та обряд казали, що він є „хохляцьким”. Жили старообрядці від усіх інших окремо, їхні оселі за високими парканами були міцно зачиненими для входу православних, не вступали вони й у шлюбні відношення з „іновірцями”, навіть у розмові один з одним користувалися особливими „перевертенськими” словами, аби чужі їх не зрозуміли. Українці ж та білоруси навпаки, з часом усе більше зближувалися між собою. Сприяла цьому й єдина віра, а більш за все те, що, з обмеженням російським царатом гетьманської влади на Україні, значна частина стародубських козаків втрачала свої козацькі права, ставала звичайними селянами, а згодом й кріпаками у дворян Російської імперії. Все це призводило до того, що за своїм економічним станом українські та білоруські селяни ставали подібними один до одного. Із знищенням Гетьманщини закінчився й „золотий вік” Стародубщини, епоха найбільшого розквіту краю зійшла нанівець, а місце добробуту та гарного життя зайняли бідність та злидні. І якщо мемуаристи 18 ст. оспівували багатства краю, то письменники 19 ст. лише жахалися тим злиденним умовам, в яких мешкали сільські трударі на Стародубщині. Спільні для українців та білорусів економічні злидні вимагали й спільної боротьби проти них. Якщо раніш українські та білоруські села на Стародубщині існували окремо, то тепер населення частіше змішується, пани-власники великих маєтків теж сприяють цьому, одружуючи своїх селян, не зважаючи на їхню національність. Українські та білоруські народні звичаї переплітаються, доповнюючи один одного. Змінюється й мова місцевого селянства, вона стає все більше мішаною, перехідною від української до білоруської. Відмінність стародубських українців від українців центральної України призводить до того, що на Україні усіх стародубських православних називають часто „литвинами”, відзначаючи таким чином особливість їхньої мови, де українські слова переплітаються з білоруськими. Самі себе стародубські українці ніколи „литвинами” не називали, не вважали вони себе й „малоросами”, віддаючи увагу не цій, штучній та вигаданій російською владою назві, а старому, ще часів Київської Русі, своєму імені – „руські”, імені громадян Київської Руської держави. Саме це місцеве ім’я – „руські” (як і назва місцевої української мови – „руська мова”), і призвело до того, що при першому загальноросійському перепису населення 1897 року, більшість з місцевої людності – 445 139 осіб, або 70 % від усього населення краю було записане „росіянами” ( тобто тими, хто розмовляє „руською мовою”), а „малоросами” тільки 778 чоловік, або 0,12 %. І це не зважаючи навіть на те, що кількість старообрядців за даними перепису – 43 615 осіб, або 6,9 %, а білорусів – 149 368 осіб, або 23,51 %. Тобто звідки на Стародубщині оті „росіяни” з’явилися – нікому не відомо, як і невідомо, куди поділися українці з північних повітів Чернігівської губернії, та як так сталося, що тут їх раптом залишилося 778 (!) осіб, тоді як навіть у сусідній, „справжньоросійській” Орловській губернії українцями записали 4 174 чоловіки. А якщо бути чесними, то треба з числа отих 445 139 „нібито росіян” вилучити справжнє число росіян-старообрядців 43 615 чоловік, та додати до них оту кількість „малоросів” в 778 осіб, то тоді й матимемо на Стародубщині в 1897 році 402 302 українця, або 63,3 % від всього населення Стародубщини. А ось як виглядають „небрехливі” дані по всіх національностях краю:

українці – 402 302, або 63,3 %
білоруси – 149 368, або 23,51 %
росіяни – 43 615, або 6,9 %
євреї – 38 814, або 6,11 %
цигани – 206, або 0,03 %
інші національності (поляки, німці та ін.) – 1 008, або 0,16 %.

Але оця от „стратегічна” помилка, коли за наказом російської влади людей, що розмовляють „руською мовою” записали до „росіян”, призвела до того, що у 1919 році більшовицька влада відірвала Стародубщину від України та прилучила до Росії. Прилучила, не зважаючи на чисельні прохання місцевих українців не відривати їх від України. “Населення прагне злуки з Україною”, „прохаємо не роз’єднувати Чернiгiвщини від рідної України”— писали стародубці до Києва та Москви. Але до них ніхто не прислухався. Під виглядом допомоги стародубським старообрядцям, яких нібито гнобив царський уряд, та яких, як бачимо, на Стародубщині було не більш 7 % від загальної кількості населення краю, московські комуністи відірвали Стародубщину від України, аби приєднати до Росії. Таким чином більшовицька Росія завершила на Стародубщині ту колоніальну політику, яку розпочала Росія імперська. Коло замкнулося.

У наступні роки, під час більшовицького панування, українство краю зазнало від нової влади величезних утисків. Бути українцем на Стародубщині стало небезпечно. Якщо молода людина приходила до відділу міліції, аби отримати там свій перший у житті паспорт, та у графі „національність” бажала бачити запис „українець”, то частіш за все чула від працівника паспортного стола таке:
- Ви у Брянській області народилися?
- Так.
- Значить ви – росіянин, бо українці це ті, хто народилися на Україні.

Якщо ж молода людина продовжувала упиратися, то її могли звинуватити в „буржуазному націоналізмі”, пообіцяти виключити з комсомолу та не дати можливості вступити до інституту. От таким от чином більшовики й досягли своєї мети – в краї, де більшість людей має такі прізвища як Гетьман, Буряк, Дорошенко, Мазепа та подібні до них, в краї цьому, тобто у нас на Стародубщині, українців зараз лише трохи більше від двадцяти тисяч. І як би там сучасні комуністи не репетували, що в Радянському Союзі розквітали та розвивалися усі без винятку національності, але цифри промовисто кажуть про інше – на Стародубщині в роки радянської влади творився справжній геноцид, причому геноцид не лише до українців. Так за даними перепису 1926 року, попри всі переслідування та більшовицьку різанину стародубських українців, яку вчинили в 1918-му банди Щорса та Боженка, українцями в Брянській губернії визнали себе 131 837 чоловік (як пам’ятаємо, переписувачі 1897 року „знайшли” на Стародубщині лише 778 „малоросів”). Наступний перепис, 1939-го року, виявив тут уже тільки 32 971 українця, а в 1959-му році українців на Брянщині залишилося 18 340 осіб. Тобто з 1926-го по 1939-й рік кількість українців на Стародубщині зменшилася в чотири рази, а за сорок років радянської влади українців в краї стало аж в сім разів менше, ніж було до цього. І хіба це не геноцид? Те ж саме й відносно білорусів. Якщо у 1897 році їх було на Стародубщині 149 368 осіб, то у 1926-му тільки 21 060, у 1939-му 12 043, а у 1959-му 7 397 чоловік. За шістдесят два роки кількість білорусів зменшилася в двадцять разів! От так от Стародубщина й перетворилася на „типово російський край”. Сучасній владі треба за це низько-низько вклонитися своїм попередникам-більшовикам.

Перші дослідники Стародубщини. Костомаров, Максимович, Гнатюк. Втручання імперської політики в справу дослідження Стародубщини. Марія Косич. Національні суперечки 1919-1926 рр. Експедиція Сержпутовського. Радянська ідеологія. Павло Розторгуєв. «Ленінградська школа». Сучасні українські дослідження. Професор Горленко. Східнополіський діалект. «Стародубці».
Наукові дослідження життя та мови стародубських українців розпочалися з 19 ст. Про українців Стародубщини писали такі відомі українські науковці 19-го - початку 20-го ст.ст. як Микола Костомаров, Михайло Максимович та Володимир Гнатюк. Приділяли увагу своїм землякам і місцеві краєзнавці, такі як Г. Єсимонтовський, Олександр Покорський-Журавко, Олександр Рубець, виходець зі знатного стародубського козачого роду Вадим Модзалевський. Усі вони держалися тієї думки, яку висловив у примітках до своєї повісті „Кудеяр” визначний український історик Микола Костомаров, наводячи зразок місцевої мови, якою розмовляють у Новозибківському повіті: „Народ, що живе у цьому краї, розмовляє наріччям, яке є перехідним від українського до білоруського”. Одностайними були науковці й у своїх висновках, що місцева мова розвивалася на основах стародавніх українських сіверських говірок, які у 17-18 ст.ст. зазнали значного впливу білоруської мови, яку принесли з собою білоруські переселенці на Стародубщину. Але з початком 20 ст. з’явилися й нові праці, автори яких спробували довести, що корінні мешканці Стародубщини розмовляють лише діалектом білоруської мови, який не має жодного відношення до мови української.

Першою людиною, яка спробувала обґрунтувати нову, „білоруську” теорію походження стародубців, була Марія Косич, внучка поміщика з села Розсуха Мглинського повіту. Перебуваючи щоліта, разом із чоловіком, у селі на відпочинку, М. Косич збирала та записувала народні пісні, та навіть спробувала перекласти на стародубську говірку байки відомого російського байкаря Івана Крилова. Не маючи спеціальної наукової освіти, Марія Косич зверталася по допомогу до відомого українського етнографа Олександра Русова, який теж мешкав у Чернігівській губернії, у селі Олешні. Але й поради відомого науковця не допомогли аматорці від науки здобути слави. Розвідки Марії Косич не схотіло надрукувати жодне видання, а з усіх її байок сумнівної популярності набули лише чотири рядки з байки „Волошка”, та й то завдяки тому, що у цьому віршованому творі вдало заримованим було слово „капець”. Цей віршик, правда як „твір однієї місцевої сільської поетеси” згадувала навіть Енциклопедія Брокгауза та Ефрона у статті „Стародубська говірка”, а вже в останні часи екс-президент України Леонід Кучма у своїй книзі „Україна не Росія”. Але не такої слави шукала Марія Косич. Тому, аби прославити своє ім’я, вона вирішила зробити „невеличку сенсацію”, та презентувати свої дослідження, як відкриття для наукового суспільства нового, невідомого науці, „білоруського племені”, яке, непомітно для людських очей, тихесенько собі жевріє на теренах Стародубщини. Задля цієї мети вона дещо переробила свою працю так, аби, подібні до білоруських, особливості стародубської говірки кидалися в очі недосвідченому читачеві, та під претензійною назвою „Литвини-білоруси Чернігівської губернії, їх побут та пісні” направила знов до столичних російських видавництв. І на цей раз праця її не була залишена поза увагою. Твір Марії Косич прийшовся до діла саме в ті часи, коли імперський російський уряд звернув особливу увагу на українську Стародубщину.

В останнє двадцятиріччя 19 ст. в Європі починають створюватися могутні воєнні блоки, Європа починає готуватися до майбутньої війни за переділ світу. Військове міністерство Росії визначає, що саме через територію чотирьох стародубських повітів проходить найкраща стратегічна лінія для пересування військових резервів на захід у випадку можливої європейської війни. Імператор Олександр ІІІ видає особистий наказ про форсоване будівництво залізниці у напрямку Брянськ-Гомель-Брест. За рішенням військового міністерства цю залізницю, після її побудови, треба було законсервувати, та використовувати тільки для військових потреб. У 1887 році Поліська залізниця була побудована, і відтепер для російських військ відкривався найзручніший шлях на захід, через Варшаву та Берлін, а Стародубський край ставав стратегічною територією, за порядком на якої треба було уважно стежити. В умовах, коли українське слово в Росії було заборонено на законодавчому рівні, після сумнозвісного указу Валуєва, російський уряд із незадоволенням придивлявся до подій на українській Галичині, де в межах австро-угорської монархії українське слово та література почували себе набагато вільнішими, ніж це було у Росії. У підтримці Австро-Угорщиною українського руху російський уряд убачав величезну небезпеку для себе, та боявся, що за допомогою українців сусідня держава в змозі буде зорганізувати на російській території антиросійський рух, у випадку початку європейської війни. Тому російські урядовці намагаються відтепер, таким самим чином, як і у випадку створеної незабаром Холмської губернії, підготувати громадську думку країни до відривання Стародубщини від решти українських земель. З цією самою метою, мабуть й були сфальсифіковані та перекручені дані всеросійського перепису 1897 року, коли замість 400 тисяч українців на Стародубщині раптом з’явилося лише 778 малоросів. І от тепер до діла прийшлася і праця Марії Косич, згідно з якою стародубські українці ставали раптом... білорусами.

Урядові кола Росії зробили все можливе, аби „сенсаційний твір” сільської поетеси привернув до себе увагу російської громадськості. До справи звеличання Марії Косич залучили російських академиків-слов’янистів Лиманського та Шахматова. У 1901 р. працю Марії Косич друкують у журналі „Живая старина”, а наступного року вона не тільки виходить друком окремим виданням у Петербурзі, але й саму Марію Косич нагороджують золотою медаллю Російського географічного товариства.

Прогресивна громадськість України відразу розцінила ці події як урядову провокацію, коли в умовах самодержавної диктатури авторитетних науковців примушують прославляти, за вказівкою зверху, праці сумнівного змісту. Видатний український етнограф Володимир Гнатюк піддав нищівній критиці твір Марії Косич. У своїй рецензії він писав: „...всі виводи авторки... не мають ніякої підстави і їх належить уважати за її суб'єктивні погляди і розумування без наукової вартості. Особливо безвартні вони тому, що вона раз локалізує їх, другий раз генералізує, і необізнаному з предметом може не раз здаватися, що все те, що вона говорить про своє родинне село Розсухи, відноситься до цілої білоруської території... А саме мішання назви "литвинів" із "білорусами", яке бачимо з поданого повище титулу розділу та титулу цілої праці, вказує наглядно, що авторці далеко ще до розуміння задач етнографії... Належить признати працю... як таку, що не витримує навіть найлегшої критики”. Звичайно ж, що свою рецензію Володимир Гнатюк зміг оприлюднити тільки у Львові, в „Записках наукового товариства імені Шевченка”. Але й слава Марії Косич була недовгою. Після революційних подій 1905-го року, коли громадянське суспільство Росії значно лібералізувалося, а українська літературна мова отримала нарешті дозвіл на вільне існування, про Марію Косич забули. Її остання, так само „білорусофільська” праця „Про будівлі білоруського селянина Чернігівської губернії Мглинського повіту села Розсухи” не привернула до себе аж ніякої уваги, а журнал „Живая старина”, в якому, свого часу, дебютувала Марія Косич, у 1910-му році друкує на своїх шпальтах ґрунтовну працю Д. Світського „Селянські костюми в зоні стику Орловської, Курської та Чернігівської губерній”, в якій справедливо вказується на український характер світосприйняття та менталітету стародубських селян, так само як і на те, що у своєму побуті стародубські селяни значною мірою дотримуються українських народних традицій.

Забута усіма, після своєї недовгої слави, у 1911-му році Марія Косич помирає від туберкульозу. Поховали її у селі Розритому Мглинського повіту. У 1917-му році розсухинські селяни, чиї пісні Марія Косич збирала, та про яких писала у своїх спогадах, що у рік скасування кріпацтва у Росії: ”плакала від щирого серця, коли узнала, що за маніфестом всі покинуть нас”, безжалісно пограбували дім своєї поетеси. Такою була фортуна Марії Косич.

Здавалося б, з встановленням в Росії після революції 1905-го року більш демократичного ладу, із політичними інсинуаціями навколо стародубських українців буде покінчено. Але прихід до влади більшовиків, та відрив Стародубщини від України в 1919-му році, призвів до посилення ідеологічного тиску з боку нової влади на стародубських українців. З самого часу відторгнення краю, місцеві українці засипають уряд Української РСР проханнями про повернення їхньої землі до України. Українські націонал-комуністи, що були тоді при владі у Харкові, ставлять у 1923 р. перед урядом Радянської Росії питання про повернення Україні низки волостей та повітів Гомельської, Курської та Воронізької губерній (Стародубщина тоді знаходилася у складі Гомельської губернії РРФСР). У відповідь уряд Радянської Росії висунув Україні свої вимоги, щодо міста Таганрога, Східного Донбасу, та навіть Новгород-Сіверського повіту, та частини повітів Глухівського та Кролевецького. Занепокоєний несподіваними суперечностями, які виникли так раптово поміж тільки що об’єднаними в складі СРСР радянськими республіками, уряд СРСР створює спеціальну третейську комісію на чолі з головою білоруського ЦВК Черв’яковим, для вирішення цього територіального питання.

У 20-ті роки 20 ст., в період епохи НЕПу, радянський режим був іще дещо ліберальним, і не бажав відверто тиснути на владу радянських республік, що входили до складу СРСР, тому й вдався до створення цієї «третейської комісії». Слід зазначити, що у комуністів Білорусії теж були свої претензії до Росії, адже, при створенні БРСР, в склад цієї республіки увійшли тільки землі навколо Мінську, далі на схід розташовувалась вже Радянська Росія. Тому білоруські націонал-комуністи теж розраховували як на Вітебськ та Могильов, так і на землі Гомельської губернії, до складу якої входила й Західна Стародубщина. У 1924 р. білорусам вдалося повернути до складу республіки свої північно-східні землі, тепер вони бажали отримати й південно-західні. З цією метою, літом 1926 р., комуністичний Інститут білоруської культури з Мінську, зорганізував експедицію в Гомельську губернію Росії, аби визначити, чи можна місцеве населення вважати білорусами, та чи бажає це місцеве населення бути у складі Радянської Білорусі. Побувала ця експедиція й на Стародубщині – у Мглині, Суражі, Клинцях, та у селах Писарівка та Крославичі. На південь Стародубщини експедиція навіть і не поїхала, адже слушно вважала, що на півдні Стародубщини білорусів немає. За результатами експедиції, її керівник, Олександр Сержпутовський видрукував у Мінську «Звіт про подорож у Гомельську губернію у 1926 році», у якій підкреслював, що хоча у мові північних стародубців є багато білорусизмів, а їхні звичаї значно відрізняються від звичаїв інших українців, але вважають стародубці себе саме українцями («хохлами»), й у складі Білорусі бути не хочуть. За підсумками подорожі експедиції, на державному рівні було прийнято рішення про приєднання до Білорусі Гомеля та Рєчиці, але ж з усієї Стародубщини до Білорусі приєднали, але й то значно пізніше, лише одне село Болсуни Суразького повіту, у якому дійсно мешкали, у переважній більшості, етнічні білоруси.

Але сподіванням стародубців на те, що вони, нарешті, з’єднаються із матір’ю Україною, не пощастило здійснитися. З усієї Стародубщини до України було повернуто лише одну Семенівську волость Новозибківського повіту, яка згодом стала Семенівським районом Чернігівської області. Та ще на один тиждень було приєднано до України село Зноб Трубчевської волості, яке через сім днів, рішенням Президії ЦВК СРСР, було знову віддано Росії. Але «в обмін» за Семенівську волость та Путивль, який також, у 1925 р., увійшов до складу України, від України на користь Росії було відірвано Східний Донбас з містом Шахтами, та Таганрізьку округу.

Таким чином, невирішене щодо Стародубщини питання про повернення її до складу України, призводило до зростання в краї національного напруження і після 1926-го року. Як свідчать очевидці, доходило до того, що учителі у сільських школах відмовлялися навчати своїх учнів російською мовою, натякаючи на те, що стародубські діти, так само як і учні на Україні, повинні навчатися рідною мовою. Уряду СРСР, який остаточно вирішив у цей час не повертати Стародубщини до України, потрібно було відшукати та обґрунтувати нові політичні ідеї, за допомогою яких можна було б довести стародубцям, що вони зовсім не українці, та у складі України їм бути не треба. Звичайно ж, довести стародубцям що вони росіяни було неможливо, адже в мові стародубців не було аж нічого російського. А ось спробувати доказати, що стародубці є білорусами, можна було. Більшовицькі спеціалісти добре пам’ятали висновки експедиції Сержпутовського про те, що стародубці в складі Білорусі бути не бажають, тому вважали за доцільне довести місцевому населенню що вони білоруси, для того, аби залишити край у складі саме Росії. Треба лише було знайти й такого «спеціаліста» на Стародубщині, який, за більшовицьким замовленням, створив би та спробував обґрунтувати потрібну владі теорію. І таку людину знайшли. Це був уродженець міста Стародуба, етнічний білорус, Павло Розторгуєв. Покинувши рідний край ще в юнацькому віці, Розторгуєв після Жовтневого перевороту 1917 р. беззастережно переходить на бік більшовиків, одним із перших у науковому товаристві розпочинає використовувати у своїх працях ім’я Леніна та Маркса як «найвидатніших етнографів та лінгвістів», за що й використовується більшовиками як свій вірний агент. Як спеціаліста в галузі білоруського мовознавства, Розторгуєва вже в 1918-му році запрошують викладати курс білорусознавства у Білоруському народному університеті у Москві, а в 1926-му його призначають головним доповідачем від Радянської Росії на Академічній правописній конференції у Мінську. Саме в цей час Розторгуєв одержує наказ використати увесь свій хист для створення нової білоруської теорії про походження стародубців. І Розторгуєв виконує цей наказ своїх господарів у найкоротший час. Використавши для цієї праці власні записи народних говірок як Західної, так і Східної Стародубщини, які Розторгуєв створив ще у юнацькі роки, учений навмисно скомпонував їх таким чином, що білоруські особливості мови стародубців вийшли на перший план, затуливши собою той великий пласт, який присутній в стародубській говірці від української мови. Вже в тому самому, 1926-му році, Розторгуєв видає у Мінську працю «Говори східних повітів Гомельської губернії в їх сучасному стані», а вже наступного року, у Ленінграді, нову, перероблену до смаку своїх господарів: «Сіверсько-білоруські говори: дослідження в галузі діалектології та історії білоруських говорів». Правда, у цій праці, висновки Розторгуєва виявилися аж занадто сміливими, такими, що здивували своєю антиісторичністю усіх поважних науковців Радянського Союзу. Розторгуєв, попри все своє бажання, так і не зміг, використовуючи фактичний лінгвістичний матеріал зі Стародубщини, довести, що стародубська говірка є стовідсотково білоруською, адже «українськість» цієї мови позначалася майже в кожному вислові мешканця Стародубщини, і сховати цю особливість мови під товстим шаром «білорусизмів» Розторгуєву аж ніяк не вдавалося. Тоді цей науковець виголосив у своїй праці, що все те, що пов’язує мову стародубців з мовою їхніх предків, сіверян-українців, є теж… білоруським, адже давні сіверяни, мешканці Чернігівського та Переяславського князівств Київської Русі, є теж… білорусами. Не зупинився Розторгуєв і на цьому – за його висновками стародавні в’ятичі та радимичі є теж білорусами, і таким чином, саме білоруси були найчисельнішим етносом Київської Русі. Звичайно, що для поважних істориків, такі висновки Розторгуєва здавалися лише брутальною маячнею, адже, як відомо, усі джерела, що дійшли до нас з епохи Чернігівського князівства, і насамперед «Повість про Ігорів похід», показують, що в мові сіверян відсутні будь-які білоруські мотиви, та й політично та економічно Сіверщина горнулася завжди саме до Києва, і аж ніяк до Полоцька чи якого-небудь іншого білоруського міста. Але не зважаючи, та навіть всупереч різко негативним висловам кращих істориків щодо антинауковості цих теорій Розторгуєва, імперська влада, так само, як і свого часу Марію Косич, винагородила Розторгуєва золотою медаллю Російського географічного товариства. Як бачимо, імператорську владу в Росії змінила влада більшовицька, але методи боротьби з українським рухом залишилися старими. Натхненний прихильністю нової влади до його історичних фальсифікацій, Розторгуєв того ж самого року друкує у Ленінграді й статтю «До характеристики говірки Стародубського полка у XVIII столітті», де, використовуючи документи зі стародубських архівів, намагається довести, що навіть козацька адміністрація Стародубського полка гетьманської України розмовляла виключно по-білоруські. При чому історична безграмотність Розторгуєва саме у цій статті виявилася повною мірою. Розторгуєв навіть не помислив зробити порівняльний аналіз документів з Стародубського полка з документами інших козацьких полків України. Те, що вважалося йому в стародубських документах «білорусизмами», було насправді канцелярськими зворотами, притаманними діловій мові цілої України, і які мали своїм першоджерелом мову Литовського статуту 16 ст., який був, свого часу, єдиним зразком офіційної мови для України та Білорусі. Таке ж ім’я, як наприклад «Лявон», яке зустрічалося у козацьких документах, свідчило лише про те, що у 18 ст., на теренах Стародубщини жило вже досить багато переселенців-білорусів, не кажучи вже про такі імена як Одарка чи Гарасим, які є виразно українськими, але Розторгуєв зарахував їх чомусь до білоруських. Але як би там не було, а праці Розторгуєва зробили потрібну владі справу. Тепер можна було, використовуючи Розторгуєва, казати, що Стародубщина - не українська земля.

Але, як свого часу й у Марії Косич, подальша доля Розторгуєва складалася зовсім негарно. З початком тридцятих років, коли радянська влада стала все більше та більше вдаватися до терору, і коротка епоха «відлиги» завершилася, вважати, що стародубці є білорусами стало так саме недоцільно, як свого часу недоцільно було владі вважати їх українцями. Непотрібним для влади став і професор Розторгуєв. Його відправляють у «почесне заслання» саме на Стародубщину, у Новозибківський педагогічний інститут, де на кафедрі російської мови на нього чекало нове «партійне завдання»: докласти усіх можливих зусиль, аби довести, наскільки можливо правдоподібніше, що мова стародубців не українська, й не білоруська, а справжня російська. І хоча влада заздалегідь нагородила за майбутню працю Розторгуєва званням доктора філологічних наук, навіть без захисту дисертації, але написати новий твір Розторгуєву ніяк не вдавалося. Як він не намагався у черговий раз перекрутити мову стародубських українців, тепер вже на російський лад, нічого путящого у нього не виходило. Так і помер він у 1959-му році, нічого не надрукувавши, і тільки через чотирнадцять років, у 1973-му році, розторгуєвські редактори зробили з його нотаток щось путнє, та пустили у «радянський» світ під назвою «Словник народних говорів Західної Брянщини». Як і потрібно було владі, праця ця розповідала про те, що мова стародубців є тепер «південновеликоруською», але яку роль в новому ідеологічному перетворенні багатостраждальної мови стародубських українців відіграли розторгуєвські редактори, так і залишається невідомим.

Але ще за кілька років до надрукування останньої розторгуєвської праці, в СРСР створюється ціла наукова школа, так звана «ленінградська», яка розпочинає «плідну» працю в галузі створення нової лінгвістичної концепції про російське походження стародубської мови. У 1970-1975 рр. у Ленінграді виходить друком словник «Брянські говори» під редакцією В. Чагишевої, крім російських радянських дослідників, до «ленінградської школи» відносить себе й дослідник з Польської Народної Республіки Н. Батожек. Але, як і попередні праці, наукова вартість останнього словника, на думку багатьох спеціалістів, цілком зіпсована тим, що його автори, з ідеологічною метою, змішали в одне російську, українську та білоруську мови, які побутують на Брянщині, та зробили з цих мов штучний конгломерат, замість тієї живої мови, яка існує на Стародубщині насправді. Але, сумнівні з погляду представників справжньої, ідеологічно незабарвленої науки, погляди науковців «ленінградської школи» й досить є пануючими серед науковців Російської Федерації, там, де ідеологія вирішує долю всіх наук і зараз.

Зрозуміло, що будь-які спроби українських етнографів або лінгвістів зорганізувати наукову експедицію на Стародубщину в радянські часи, були під забороною. Не змінилася на краще ситуація і в наші часи. Так що українським науковцям доводилося проводити свої дослідження тільки на українській території – в Семенівському та Новгород-Сіверському районах Чернігівської області, які в часи Гетьманщини входили до складу Стародубського полка, та північній частині Сумської області, де населення також розмовляє говіркою, близькою до стародубської. До речі, слід зазначити, що в Семенівському районі, який у 1925-му році було повернуто Україні, місцева стародубська говірка збереглася набагато краще, ніж у тих районах Брянської області, які є зараз у Росії. На теренах радянської України, де разом з російською мала офіційні права й мова українська, стародубська говірка не зазнала таких переслідувань та цькувань, як це було на російській території – там, де існувала тільки одна офіційна мова – російська, а стародубська українська вважалася «сільською» та «безграмотною». І зараз, на західній Брянщині місцеву говірку можна почути хіба що у селі, зате у місті Семенівці на Україні, нею розмовляють вільно на вулицях, та навіть на будинках державних установ можна прочитати оголошення саме «по-стародубські», як оце я побачив років з десять тому, напис на дверях місцевого поштамту: «Пошта не працує. Усі на бураках». Так що, думаю, незаперечним є той факт, що приєднання до Росії позначилося на стародубській говірці вельми негативно.

Але, тим самим, ще більшої ваги набувають дослідження українських науковців, які були зроблені на стародубських землях України, поблизу українського кордону зі Стародубщиною. Найбільш поважаним у науковому світі спеціалістом в галузі досліджень життя та мови стародубців є український професор Володимир Горленко, який у 1951-му та 1967-му роках зробив дві масштабні етнографічні експедиції на суміжні зі Стародубщиною землі. Праці професора Горленка «Литвини півночі України – ймовірний уламок нащадків племені літописних сіверян» та «До проблеми вивчення етнографічної групи українців "литвини"» є найбільш ґрунтовними, та на відміну від більшості інших праць, ідеологічно не забарвленими розвідками, в яких, на базі величезного, зібраного дослідником, фактичного матеріалу, розповідається про історію досліджень життя стародубців, про особливості їхньої мови та народні звичаї представників цієї етнічної групи українців. Сучасні українські філологи, наприклад М. Железняк, відносить стародубську говірку до схiднополiських (лiвобережнополiських) говорів української мови, які є архаїчними діалектами пiвнiчного говору України. Цей говір зберігає багато реліктових форм. Діалектологи вбачають його генетичне коріння у говорах давніх полян і сіверян. Доктор філологічних наук Павло Гриценко пропонує залічувати мову тих діалектичних груп стародубців, що живуть зараз на теренах України, до групи деснянсько-сеймських говірок у межах східнополіського діалекту. Запропонуємо і ми вважати мову тих українців, що живуть зараз у Брянській області Росії, мовою окремої, близької до деснянсько-сеймської, стародубської групи східнополіського діалекту. Адже назва «литвини», якою й дотепер користуються деякі дослідники, є, по-перше, не притаманною самим стародубцям, які себе так ніколи не називали, а, по-друге, «литвинами» в українській історичній літературі заведено називати, здебільшого, мешканців середньовічного Великого Князівства Литовського, до якого сучасні стародубці не мають аж ніякого відношення протягом останніх 360-ти літ. Тому ім’я стародубців є більш притаманним місцевим мешканцям, ніж прізвисько «литвинів».

Стародубська говірка. Мова давніх сіверян. Прислів’я та приказки. Пісні. Народна кухня. Стародубські прізвища. Мова старообрядців. Шаповали.
Як вже зазначалося вище, у побуті, мові та почутті національної свідомості стародубських українців значною мірою відбилося географічне розташування краю на північному сході українських етнічних земель. Багатовікове сусідство стародубців з білорусами, взаємопроникнення двох близьких слов’янських культур одна в одну, призвели до збагачення мови та побуту стародубців багатьма білоруськими елементами. Але якщо близькість та подібність стародубської мови до деяких білоруських діалектів надавала можливість окремим спеціалістам цілком механічно, лише за зовнішніми виявами, ставити стародубців поруч із білорусами, то національна свідомість корінних мешканців краю довгий час єднала їх в одно ціле з українцями. Спільна доля від часів утворення Київської Держави аж до 1919 року, а особливо козацька минувшина Стародубського краю в часи Гетьманщини, не забувається і зараз. Коли читаєш стародубцю вірші Тараса Шевченка, або даєш йому послухати українських козацьких пісень, завжди можна розраховувати на взаємність, на те, що розчулений стародубець зітхне та скаже: „А це ж колись із нами було! Це наша історія!”
Натомість, до білорусів ставлення стародубців є досить нейтральним, і це не дивлячись на величезний інформаційний вплив, який має на Стародубщину її західний сусід. Тривалий час одним із трьох телевізійних каналів, які приймалися на Західній Стародубщині, був саме білоруський, та й радіопередачі з Мінську проходять у стародубський ефір зовсім непогано. Але, дивлячись білоруське телебачення, або слухаючи білоруське радіо, стародубець частенько каже: „Це не наша мова, хоча дещо й подібна”. А програму новин білоруської телевізії „Реха дня” („Відлуння дня”) дотепні стародубці ще з радянських часів переробили в „Бреху дня”. До речі, слід зауважити, що й до місцевих мас-медійних засобів ставляться стародубці так само з іронією: так новозибківська районна газета „Маяк” вже років з тридцять має від своїх користувачів не зовсім приємне прізвисько - „брехунець”.
Взагалі ж, сучасний інформаційно-індустріальний світ швидкими темпами нівелює та інтернаціоналізує під єдиний взірець усю особливість та неповторність старого стародубського життя. Тепер тільки у музеях або на фольклорних фестивалях можна побачити місцеве народне убрання, яке було характерним для життя стародубців іще сто років тому – білу жіночу свитку та намітку, та особливу чоловічу шапку „маргелку”. Зникає потрохи й старовинна стародубська мова, поступаючись місцем „загальноприйнятій” російській. В містах та районних центрах тільки деякі слова, що почуєш у розмовах місцевих жителів, нагадують про те, що колись тут розмовляли українською. Це, в першу чергу, суто побутові слова, такі як „хата”, „батько”, „грубка”, „нехай”, „як”, „хочу” (з наголосом на перший склад), „бреше”, „крейда”. Справжній стародубець, навіть якщо він мешкає у місті, ніколи не назве „жоржини” по-російському „гєоргінамі”, а „порічку” – „смородиною”. У селах, звичайно ж, стародубська мова збереглася набагато краще. Тут і дотепер можна почути такі, зрозумілі для кожного українця слова, як „бузок”, „шупшина” (шипшина), „яґрус” (аґрус), „сустрікать” (зустрічати), „услон” (ослін), „цеберь” (цебер), „чипок” (ціпок), „укроп” (окріп), „гора” (горище), „ґанки” (ґанок), „гутаться” (гойдатися), „луснуть” (луснути), „митусить” (мотузити), „шелупашки” (лушпайки), „смєттє” (сміття), „дарма”, „фортка” (хвіртка). Так само, як і в українській, чергуються в стародубськім діалекті приголосні: г-з (нога - нозі), к-ц (рука - руці), х-с (гріх - гресі), ск-щ (блиск - блищить). Ясна річ, що помітним був і білоруський вплив – так, наприклад, слово „буряк” місцеві жителі вимовляють як „бурак”, а черемху називають „колоколуша” (білоруською – „калакалуша”). Але, все-таки, такого помітного „акання”, „якання”, „цекання” та „дзекання”, яке є у білоруській мові, в стародубському діалекті немає. На відміну від білоруської мови, де українське „о” в ненаголошенім стані завжди вимовляється як „а” („малако” наприклад), у стародубському діалекті можна почути „о” навіть там, де його нема й у літературній українській (наприклад слово „пацюк” вимовляється на Стародубщині як „поцук”). Усі ці особливості стародубського діалекту в черговий раз підтверджують гіпотезу про його походження від мови давнього українського племені сіверян.
Вельми багато в стародубському діалекті є таких слів, яких не зустрінеш у сучасних українській, білоруській та російській мовах. Багато хто з філологів-дослідників вважає, що таким чином у місцевій мові збереглися архаїчні елементи з мови прадавніх сіверян, які мешкали на теренах Стародубщини в добу Київської Русі. Жодного зразка народної мови сіверян ми не маємо, в наслідок Батиєвої катастрофи, але деякі мовні форми, які є присутніми в сучасному стародубському діалекті, дозволяють зробити висновок, що мова стародавніх сіверян вже в князівську епоху стала мовою перехідною, такою, в якій відбилися ті мовні особливості, які, в майбутньому, стали основою для формування усіх трьох новітніх східнослов’янських мов – української, російської та білоруської. Про це свідчать, наприклад, такі, цікаві своєю перехідною формою, стародубські слова, як „лі” (українське „біля”, білоруське „ля”, російське „возле”), та „ті” (українське „чи”, білоруське „ці”, російське „или”). Не менш важливими для фахівців є й такі стародубські слова, як „болочинка” (хмара), „отволочний” (зволожений), „оборка” та „шворка” (мотузка), „клопот” (байдужість), „релі” (орелі, гойдалка), „йокнуться” (впасти), „куламес” (куліш). А якими цікавими є такі слова, як „сорокнадцять” (чотирнадцять), „киюшки” (кукурудза), „явор” (аїр), „мост” (поміст, підлога). „Розібрати підлогу” по-стародубськи буде „взорвать мост”, а „хвіртку зачинити на защіпку” перекладається як „фортку зачипить на чипок”. Якщо людина захворіла, або погано себе почуває, про неї кажуть, що вона „ніяка”. З вуст стародубського дідуся можна почути, наприклад, таке: „Дуже тепер хорію. Совсім став ніякий”.
Як відомо, стародубський діалект належить до східнополіського (лівобережнополіського) говору української мови, який є архаїчним діалектом північного наріччя, що об’єднує групу українських говірок у північних районах Київської, північній частині Чернігівської та Сумської областей України, та в окремих районах Курської, Білгородської, Воронезької областей Росії. Енциклопедія „Українська мова”, що вийшла друком у Києві 2000 року, зазначає, що східнополіський говір „зберігає багато реліктових форм. Діалектологи вбачають генетичне коріння його в говорах полян та сіверян”. Відомий стародубський краєзнавець, кандидат філологічних наук Григорій Стафєєв, у своїй праці „Відгуки давньоруської мови”, присвяченій саме проблемам вивчення стародубського діалекту, пише, що стародубський говір „це не зіпсована, сільська мова, як деякі за необізнаністю презирливо називають її, а вельми цікаве для лінгвістичної науки явище - цілий реліктовий мовний заповідник, у якому живуть слова та вислови, які вживалися у давні часи. Науково розбираючись у ньому, можна зробити дуже цікаві спостереження, дійти до важливих висновків”. Інший місцевий краєзнавець, Георгій Метельський, образно порівнює стародубську говірку з невеличким озерцем, яке створилося колись під час злиття трьох мовних річок – праукраїнської, прабілоруської та праросійської. Потім ці річки розбіглися знову на три боки – на південь, захід та схід, а стародубське „озерце” залишилося, як пам’ять про колишні минулі часи. Але, як би там не було, а сучасне мовознавство тільки в наші часи розпочинає ретельно вивчати місцеву мову, намагаючись, без будь-яких ідеологічних забобонів, відшукати її справжнє місце серед інших східнослов’янських діалектів.
Багате стародубське мовне середовище й на прислів’я та приказки, в яких відобразилося життя та побут місцевого мешканця в усі часи його існування. Коли стародубець чимось незадоволений, або хоче сказати, що за давніших часів людям краще жилося, то іноді вимовить просто: „Дожили, козаки...”, і кожному ясно, що має він на увазі старе прислів’я: „Дожили козаки: ні хліба, ані табаки” (згадка про ті часи, коли, після скасування козацького устрою на Гетьманщині, перетворилися колишні заможні козаки Стародубського полка в безправних злиденних рільників). Популярними серед стародубців є й інші прислів’я: „Не умер Данила, а хвороба задушила”, „Мороз сім баб повьоз”, „Знайшов сокиру під лавою”, „Ні Богові свічка, ні чортові кочерга”.
Не забувають стародубці й старі пісні. Деякі з них, особливо на півдні краю, там де український вплив є більш помітнішим, співають зовсім так, як і на Україні. Так, як, наприклад, цю, що записана ще у 19 ст., у селі Чубковичах:
Ех, горіхове сіделечко,
Кінь ти мій вороненький,
Як поїхав на Вкраїну
Козак молоденький.

Але ця пісня козацька. Існують на Стародубщині й більш старі пісні, з часів ще дохристиянських. Так, кожної весни, співали господарі, прохаючи гарного літа та доброго врожаю від сил природи:

Застилайте столи килимами,
Насипайте кубки винами,
Та й буде до вас троє гостів:
Перший гість – ясен Місячко,
Другий гість – ясне Сонечко,
Третій гість – дрібен Дощичок.

Вважалося, що якщо гарно пригостити ці сили природи навесні, то літом будуть безхмарні ночі, ясні дні, а дощі тільки невеличкими, такими, які допоможуть селянам зібрати гарного врожаю.

Дещо своєрідною є й народна кухня стародубців, хоча більшість з притаманних їй страв, споріднює її саме з українською кухнею. Улюбленою їжею стародубців є борщ та різного вигляду вареники – з вишнею, полуницею, порічкою, сиром та картоплею, а також сирники зі сметаною. Оригінальною стравою є суп „кандьор”, який готують, варячи картоплю, а потім додаючи до неї смаженої цибулі, дрібно нашаткованого сала та виливаючи до цієї щерби сирого курячого яйця. Іншою стародубською стравою є „солянка”, яку готують на сковорідці. Для неї роблять таку собі „пасту” із помідорів, до якої додають нашатковані яйця. Вживають „солянку” разом із „дранками” (картопляними оладками, тими, що білоруси називають „драніками”), до дранків додають також сметану або смажену яєчню. Полюбляють стародубці також і звичайні оладки та млинці. До свят печуть довгі пироги з маком та готують узвари з дрібних грушок-дуль, які сушать у грубці.

Різняться між собою прізвища, які мають місцеві мешканці на Західній та Східній Стародубщині. Якщо прізвища східних стародубців вже з 17 століття переробляються російською владою на російський лад (Іванов, Петров, Ніколаєв), то прізвища західних стародубців з часів Гетьманщини мають виразні українські ознаки. Якщо узяти до рук телефонний довідник з будь якого сучасного міста Західної Стародубщини, то дивлячись у нього можна уявити собі, що ти знаходишся саме на Україні – бо такі прізвища як Дорошенко, Буряк, Шевченко та подібні до них, є дуже розповсюдженими по всьому краю. А у Новозибківському районі вельми часто трапляється таке прізвище, як Гетьман, що, знов таки, нагадує про козацьку минувшину Західної Стародубщини. Після того, як Стародубщина була анексована Радянською Росією, нова радянська влада була занепокоєна тим, що стародубські прізвища так виразно нагадують всім про кровний зв’язок Стародубщини з Україною. Тому, починаючи з двадцятих років минулого століття, влада намагається перетворити українські прізвища на російські. Саме з того часу Гребінюки на Стародубщині стають Грєбєнніковими, Васильці – Васильцовими, а Кривоноси – Кривоносовими. Добре, що як і скрізь по Україні, мешканці Стародубщини мають, крім офіційних, ще й вуличні прізвища, які не під силу змінити будь-яким урядовим наказам. На стародубських вулицях і дотепер Василець залишається Васильцем, а Кривоніс – Кривоносом. Буває і навпаки, що людину з „офіційним” прізвищем, наприклад, Голуб, назвуть іноді на вулиці Голубєвим, адже місцеві мешканці вже звикли за радянські роки відчувати, що в них є два прізвища – офіційне, та справжнє, народне. Але більшості стародубців вдалося таки зберегти свої стародавні українські прізвища, тому й зараз прикрашають наш край своїми прізвищами Шевченки, Дорошенки та Гетьмани. Звичка стародубців відновляти власні прізвища на український кшталт призводить до того, що й тим росіянам, які переселяються в наш край зараз, на вулиці змінюють їхні прізвища на більш звичні українські. Так, одного переселенця зі Смоленської області, який купив собі хату в Новозибкові, на прізвище Лєсніков (від російського „лєснік” – „лісник”), на вулиці знали тільки як Лесника, виводячи його прізвище від українського імені Лесь. Жіночі прізвища перетворюються на стародубських вулицях так само, по-українськи: жінка Кривоноса буде Кривоносихою, Ніздрі – Ноздрихою, а Шумейка – Шумеїхою.

Вивчаючи стародубські архівні документи, можна побачити, як створювалися сучасні українські прізвища з закінченнями на -ко. За документами 19 ст., в селах Стародубського повіту можна зустріти людей з прізвищами Ющенок, Бондаренок, Шевченок, та подібними до них. У селі Понурівці, славному своїм українським культурним рухом, одні мешканці мали прізвище Шевченок, а інші Шевченко. На відміну від подібних білоруських прізвищ (Кавалёнак, Міхайлёнак), стародубські прізвища завжди закінчуються на –ок, і наголос дуже часто мають саме на останньому складі (Карпенок, на відміну від білоруського Карпёнак). Згодом більшість прізвищ на -ок перетворилася на прізвища на -ко. Таким чином стародубці продемонстрували свою єдність з усім іншим населенням України, та бажання мати прізвища, подібні до прізвищ своїх земляків-українців.

Але російська влада, як царська так і радянська, як вже писалося, намагалася, як можна швидше, перетворити стародубських українців на росіян. Часто бувало так, що батько мав українське прізвище, а його синові імперський чиновник надавав іншого, більш подібного до російського. В наступному поколінні ситуація повторювалася, і закінчувалося це тим, що якби зустрілися б раптом прадід із правнуком, то, почувши прізвище, прадід би свого коріння не впізнав. Особливо не таланило в цьому випадку тим, хто мав щастя прожити довго. Так на весь Стародубський район був відомий свого часу „Володимир-кравець” із села Солова. Прожив він рівно сто років. Народився у 1861-му, а помер 1961-го року. Прізвище йому змінювали аж три рази. Із народження був він Гуртовець. Потім став Гуртавцовим, відтак Гуртовцевим, а помер вже як Гуртовцов. Отак з українців на Стародубщині росіян робили.

Окремо від усіх інших жили на Стародубщині старообрядці. Ховалися за високими парканами, спілкуватися з людьми іншої віри, з православними, вважалося ними за смертний гріх. Для того, аби ніхто з „чужих” не знав, що вони думають, та про що міркують, вигадали старообрядці особливу „перевертенську” мову, в якій так перекрутили відомі усім слова, що, дійсно, зрозуміти їх стороннім було майже неможливо. Українці дивилися на цю „перевертеньщину” з притаманним їм гумором. До мови стародубців з „перевертенського” лексикона увійшло хіба що слово „губи”, якими місцеві українці, так само як і деякі інші слов’янські народності, називають тепер гриби, та навпаки, губи, як частину обличчя, іноді, іронічно звуть „грибами”. Про людину, що образилася на когось, кажуть: „Що ти гриби свої надув!”

Окремою, невеликою за чисельністю етнографічною групою, є на Стародубщині „шаповали”, які мешкають на околицях села Новий Ропськ Климівського району. Непрохідні лісові хащі, яких так багато у цій частині Стародубщини, вже років з триста є притулком для тих людей, хто в наслідок яких-небудь причин бажав сховатися тут від пильного ока офіційної влади. Спочатку старообрядці, у 18 ст. переселенці-білоруси, для яких вже не вистачало вільних земель, потім звичайні розбійники та солдати-дезертири з царської армії (наприкінці 18 ст. у Климівських лісах ховався, втікши з російського війська, майбутній керівник повстання на Уралі Омелян Пугачов), створили той особливий контингент, який отримав з вуст місцевих українців прізвисько „шаповалів”. Шаповали мандрували по навколишнім селам, продавали місцевим селянам власні вироби з овечої вовни, але частіш за все займалися звичайними крадіжками, під виглядом таких от „мирних комерсантів”. Розмовляли шаповали по-білоруські, але для того, аби їх мова була ще більш незрозумілою для українських селян, використовували для спілкування один з одним перевертенський словничок російських старообрядців, „розбавлений” словами із вжитку українських бродячих лірників, які також частенько заходили до Стародубщини. Якщо селяни ловили шаповалів на крадіжці, то били їх нещадно, через що й з’явилося в українців повір’я, що шаповали більше сорока років на світі не живуть, адже в них в усіх „печінки відбиті”. Звичайно ж, складні умови існування приводили до того, що до похилого віку доживали з шаповалів лише одиниці. Але, попри всі негоди, нащадки шаповалів мешкають у селі Новий Ропськ і зараз. Крадіжками та „вовняним мистецтвом” вони більше не займаються, але особливу мову свою зберегли й дотепер. При чому, навіть для нових слів, яких не знали їхні предки, вигадують сучасні шаповали свої найменування. Так автомобіль називають вони „скреготнею”, а поїзд у них „скриготник”.