 У попередній статті ( ) йшлося про визнання незалежності Фінляндії самопризначеним «вождем світового пролетаріату» В. Лєніним. Я зазначив, що «дарунок» (про який талдичили т.зв. «Історія СРСР», «Історія КПРС» та інші «суспільні науки») був «великою брехнею». Отже, варто продовжити й довести, що було саме так, а не інакше, як пишуть оскаженілі від втрат Російської та Радянської імперій «державники».
1917 рік видався для фінів дуже важким. Достатньо згадати про конфлікт із Тимчасовим урядом, про страшні події у Гельсінгфорсі, коли бандити в російській морській формі («братушкі») запросто вбивали на вулицях і у домівках власних офіцерів і навіть своїх, хто намагався захистити невинних. Серед катів — П. Дибенко, Ф. Раскольников, інші. Приїжджала підливати масла у вогонь знаменита активістка руху за «сексуальну революцію» О. Колонтай, її пика та форми схвально сприймалися, а Павло Дибенко навіть надовго закохався. По «революційних» справах навідувався сам тов. Сталін, тоді ще ніякий не «вождь» і не «вчитель», навіть не «організатор усіх наших перемог». Російським морячкам з їх «дибенковським» Центробалтом дуже не хотілося воювати, підставляючись під кулі, а от вбивати чи грабувати таких, котрі не могли дати відсіч, дуже кортіло. Таким чином вони готувалися до своєї «революції». У «дідуся» Ілліча моряки з Гельсінгфорської ВМБ були однією з головних надій. Вони потім потішили його, перенісши методу «революційних дій» до Петрограда.
Але фінляндський парламент ухвалив-таки історичне рішення того ж року, і голова сенату (уряду) молодої фінської держави П. Свінхувуд заради того, щоб отримати «высочайшее соизволение», прибув до Петрограда власною персоною. Він зустрічався з «вождем» і отримав згоду. А 31 грудня 1917 Раднарком на чолі з Іллічем визнав Фінляндію. Але чому? Невже він так подобрішав чи змінив погляди? Аніскільки. «Вождь» був глибоко переконаний, що зовсім скоро його «ВЖСР» пошириться за кордони Росії. У першу чергу, звичайно, спалахне в Німеччині, а потім дістанеться й до Фінляндії, нікуди вона не дінеться, голубонька! А до того Іллічеві потрібно було довести, що проголошена ним про людське око національна політика визнання самоврядування й незалежності всіх країн та народів торжествує. Мовою нормальних людей ця тактика зветься лицемірством. Насправді Лєнін моментально здійснив деякі дії, щоб фіни не дуже тягнули з поверненням. Північна сусідка була на дуже вигідному векторі його найближчих намірів. Щоб охопити ту ж таки Німеччину з півночі, кращого не придумаєш. Та й шведи щось засиділися без революції, нудьгують. І прибалти дуже близько до фінів.
У той час, коли Свінхувуд та інші діячі заходилися формувати державний устрій та органи влади, розагітовані більшовиками пролетарі та сільська біднота почали працювати на «підрив» проголошення нової держави. Місцеві соціал-демократи в парламенті та профспілки створили за участю більшовиків «Гвардію порядку» — на зразок Червоної гвардії. Гвардійці почали, як майже всі «революціонери» світу, з грабунків та вбивств політичних опонентів. Крім того, оголосили загальний політичний страйк.
Своєрідність становища у Фінляндії створювала не тільки присутність частини Балтійського військового флоту, а й величезна кількість сухопутних сил — до 40 000 багнетів (42-ий армійський корпус, гарнізони фортів, прикордонні частини, берегова артилерія та ін.). Очолювала їх Рада солдатських депутатів у Виборзі.
У незалежних фінів нічого подібного ще не було. Тому, природно, вони створили військові організації, що стали формувати власну армію. Головними з них були Комітет активістів та Військовий комітет. Останній очолював старий російський генерал-лейтенант Г. Шарпантьє, але дуже швидко долучився й інший генерал-лейтенант Російської імперії — майбутній маршал К.Маннергейм, швед за походженням. Величезну надію покладали на 1800 фінських хлопців, які за контрактом служили в Німеччині (уславлений 27-ий єгерський батальон). Деякі з них відразу повернулися на батьківщину й заходилися навчати співвітчизників. Головним таємним центром боротьби проти підготовки більшовицького заколоту «червоних» стала північна місцевість біля містечка Етеля-Похьянмаа. Саме там 25 січня Маннергейм почав свої дії проти окупантів, роззброївши місцевий 5-тисячний гарнізон росіян і вилучивши в них 8000 гвинтівок, 34 кулемети, 37 гармат, кілька мінометів, боєприпаси та ін.
Законний уряд багато разів звертався і до Петрограда, і до місцевих росіян з проханнями та вимогами про виведення військ тепер уже зарубіжної країни. Іноді йому обіцяли, але одразу ж відмовлялися від домовленостей. Формально у фінських «червоних» був власний головнокомандувач (Хаапалайнен, Маннер), але насправді ним був царський полковник, командир 106-ої піхотної дивізії М. Свєчников (вважався начштабу, головним воєн радником). 1938 року його знищили як радянського комбрига. 1923 року він видав у Петрограді книжку «Революція та громадянська війна в Фінляндії 1917–1918 рр.», де відверто розповів про всі події.
З Петрограда «червоними» керував наш «уславлений» земляк — Микола Подвойський. 17 січня він видав наказ про призначення Свєчникова, а потім — про рішучі дії.
19 січня 1918 року «червоні фіни» уголос закликали співвітчизників зрадити свою країну. І саме тоді (можливо, вперше) назвали своїх ворогів «білофінами». Це слівце дуже сподобалося Сталіну, так само, як і «білополяки», «білочехи», «білокитайці» і т.д. Усі, хто був не з ним, вважалися «білими». 28 січня вибухнув заколот у Гельсінках, і влада тимчасово перейшла до самозваного «уряду» — Ради народних уповноважених. Там же виникли генштаб Червоної гвардії, виконком. Головний лозунг «нової влади» звучав так: «Вперед до шляху соціалістичної революції». А Сенат встиг лише звернутися до країни з трагічним зверненням і закликом про згуртування і відсіч. Заколотники захопили Тампере, Куопіо та інші міста й місцевості.
1 березня за ініціативи Г. Зінов’єва, який на засіданні своєї Петроради відкрито називав фінів «білобрисими та тупими білогвардійцями», з цим «урядом» РНК РРФСР уклав Договір про дружбу й братерство. Так що фіктивна Фінляндська ДР, яку 1939 року сколотив у Кремлі тов. Сталін, ніякою його «новелою» не була.
На заклик законної влади Фінляндії на допомогу їй дійсно прийшли німці. Це були Балтійська дивізія генерала фон дер Гольца та бригада полковника Бранденштайна, які висадилися на узбережжі у Ханко і Ловісі. За їх рахунок величезний розрив сил (40 проти 90 тисяч вояків) суттєво скоротився. Ще раніше, 17 і 25 лютого, повернулися всі фінські єгері. Ця молодь жадала не лише вигнати збільшовичені сили росіян з місцевими поплічниками, а навіть йти на допомогу російським «білим» на Петроград і визволити Східну Карелію, де жили їхні найближчі за походженням родичі-карели. Об’єднану державу фінів та карелів вони називали «Великою Фінляндією». Та ідея ще й досі не дає спокійно спати декому з пострадянських «істориків», наприклад О.Широкораду.
Завдяки Брестському миру РРСФР змушена була вивести свої війська з незалежної країни. 5 квітня 1918 року Гельсінкі полишили залишки Балтфлоту. А 12 – 14 квітня фіни нарешті звільнили столицю від внутрішніх та зовнішніх ворогів. 25 квітня заколотники на чолі з Маннером втекли до Петрограда, а ще раніше «зробили ноги» з Гельсінкі до Виборга. Цікаво, що вони декілька разів оголошували про перехід до рішучого наступу. Накази про це підписував і тов. Свєчников. Але датою закінчення визвольної війни більшість фінів вважає 15 травня, коли прогнали росіян з форту Іно.
Військові втрати сторін були однаковими: 3463 — у «червоних» і 3178 — у «білих». На превеликий сум, і фіннів не минула властива багатьом мстивість. Кілька десятків тисяч заколотників та росіян, які залишалися в країні, вони, колишні «білі», або повбивали, або розсадили по «зонах». Щоправда, українців та поляків відпускали негайно. Прикрасою національно-визвольної боротьби цей факт аж ніяк не може бути. Англієць Д.Кіган оцінює ті жертви у 30000 людей, інші вважають, що це забагато. Варто порівняти та згадати аналогічні діяння радянських бійців і властей у Східній Пруссії і Німеччині взагалі, у Польщі, Югославії, Китаї, Кореї.
Хоча великих боїв і втрат вже не було, протистояння двох держав не закінчилося. Молоді фінські добровольці ще захоплювали дві волості Карелії — Ребольську та Поросозерську, згодом виникла т.зв. Олонецька армія з 2000 добровольців, щось ще. Бої велися з перемінним успіхом. Місцеві фіни і карели навіть проголошували крихітні державки. А 14 жовтня 1920 р. у Тарту було підписано мирний договір, за яким до Фінляндії відійшла Печенга (Петсамо), а поруч з нею — багатюще родовище нікелю. До того, як цим регіоном заволоділа РРФСР, він ніколи російським, рівно як і фінляндським, не був. З 1533 р. там був лише православний Успенський монастир, яким опікувався ще Іван Грозний, але до складу Росії не належав, значився як «духовний центр православ’я» на Кольській землі, не більше. Такі випадки «нічийності» звуться у світовій практиці «без чітко визначеної державної приналежності». Але, звичайно, більшовикам Печенга з її карелами та «обителлю» були вкрай необхідні.
Остаточно бойові дії припинилися 17 лютого 1922 р. Вказані виступи бійців, які не мали державної підтримки, тільки моральну, дають привід датувати всю війну 1918 – 1922 рр. Деякі фіни звуть її громадянською, але це різко заперечував Маннергейм. Він писав: «У 1918 р. ми захищали недоторканість нашої держави. Якщо б ми не піднялися на боротьбу у 1918 р., Фінляндія у кращому разі була б перетворена на автономну область Радянського Союзу — без національних свобод, без справжньої державності, і нам не знайшлося б місця серед вільних націй». А 23 лютого 1918 р. він же виголошував, що не вкладе меча до піхов «доки не буде звільнена від більшовиків Східна Карелія». 15 травня 1918 р. фіни навіть оголошували РРСФР війну, одначе та ж Брестська угода унеможливила бойові дії. Свій план маршал здійснював у 1941 – 1944 рр., але нескорена Фінляндія все ж програла і вимушена була полишити зайняті карельські землі. А на суто російські вона й не посягала, Ленінград не бомбардувала.
На початку 2000-х років я написав велику книгу про відносини між Росією, СРСР та Швецією і Фінляндією з глибокої давнини, однак вона трохи не закінчена, й нема ніяких перспектив на її публікацію за власний кошт.
Відомий сучасний російський історик М. Солонін зауважив недавно, що його книжки доходять лише до 0,1% читачів. Що вже казати про мої кілька десятків чи навіть сотню-другу. Тому прагну відкривати очі обдуреним, одним з яких я був сам, хоча б з допомогою газет і хоча б у моєму Чернігові.
[b]Євгеній ПІДГОРНИЙ,
м. Аахен, Німеччина |
