 Примирити взаємовиключні моделі історичної пам'яті – україноцентричну і російсько-/радяноцентричну надзвичайно складно, ба більше, навіть неможливо. Проте, це зовсім не означає, що неможливо подолати несумісність у репрезентаціях минулого в ціннісно-смисловому вимірі і вибудувати чіткі орієнтири політики національної пам'яті. Радше навпаки. Сучасна Україна потребує власної моделі «подолання минулого». Державна політика пам'яті має бути системною та послідовною. І це не виключає деякої лояльності до усталених в суспільстві міфів. Національна пам'ять мислиться спільно із такими поняттями як національна ідентичність, національна свідомість. Причому, само собою розуміється, що ці поняття взаємоперекриваються та корелюються між собою.
Якщо оцінювати ці кореляції з точки зору суспільного здоров'я та єдності, то ступінь цих кореляцій доволі простий. При підвищенні «якості» одного показника зростає і залежний від нього. Іншими словами, за умови утвердження національної самосвідомості індивіда, її перетворення до рівня національної свідомості народу досягається такий рівень національної ідентичності, який характеризується високим ступенем консолідованості національної спільноти, відданістю національній незалежності, патріотизмом.
Національна пам'ять, яку прийнято визначати як сукупність уявлень національної спільноти про своє минуле, зафіксовану у формі знань, культурних стереотипів, символів, міфів, завжди слугувала вагомим чинником конституювання національної спільноти. Адже, встановлення зв'язку між минулим і сьогоденням дає відчуття спільних коренів і спільного майбутнього, допомагає пристосувати нові форми суспільного життя до особливостей народного менталітету, звичок і традицій.
Пам'ять в сучасному світі набуває все зростаючої сакральної ваги. Разом з тим пам'ять, що належить окремим соціальним групам, все більше ускладнюються, та слідом за цими соціальними групами, множиться. З'являються альтернативні пам'яті та контрпам'яті.
Не підлягає сумніву, що історична пам'ять перебуває у сфері інтересу держави. Не може держава ігнорувати тематику історичної пам'яті і тому, що з розвитком інформаційних та комунікативних технологій пам'ять так чи інакше перетворюється на інструмент політичної дії, який можна використати проти держави в інформаційних війнах.
До недавнього часу в Україні державна політика пам'яті в Україні не мала чіткої стратегії розвитку. Відродження пам'яті на початку 1990-х років не несло системного характеру та диктувалося ініціативою знизу. Слабка державна влада підтримала цей громадський рух в надії отримати свою легітимацію як власне національно української влади.
Державна політика пам'яті характеризувалася розмитістю контурів, а меморіальні практики значною мірою залишалися компромісними і мало чим відрізнялися від радянських практик. Власне кажучи, офіційним репрезентаціям минулого був притаманний еклектичний та двоїстий характер. З одного боку вшануванню підлягали постаті українського націоналістичного пантеону та події національно-визвольного руху. А з іншого боку підтримувалися радянські церемоніальні практики та свята. Так, підписане Президентом Кучмою розпорядження «Про заходи щодо вшанування пам'яті жертв політичних репресій, похованих у селищі Биківню» було сприйняте громадськістю як вияв політичної волі до радикального засудження злочинів тоталітаризму. А вже в 1995 році у промові на урочистому зібранні з нагоди 50-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні Кучма дав позитивну оцінку комуністичній партії і навіть, підкреслив роль Сталіна у перемозі.
Очевидно, що ці два приклади вбудовуються не в одну смислово-ціннісну єдність, яка в принципі має стати надбудовою загальнонаціональної української ідентичності, а відповідають двом моделям історичної пам'яті, що об'єктивно існують у суспільній свідомості громадян України: україноцентричній, яка проводить неперервну лінію українського державотворення за схемою М. Грушевського, та радяно/російськоцентричній, яка побутувала в Радянському Союзі, та обґрунтовує стереотипи «слов'янської єдності», «Союзу України, Росії та Білорусі», «Великої Вітчизняної війни».
Так, якщо на Заході відкривають пам'ятники Бандері та Петлюрі, то на Сході – імператриці Катерині ІІ або «Жертвам радянського народу, які загинули від рук посібників фашистів – ОУН-УПА».
М.Рябчук пояснює таку двоїстість офіційної політики пам'яті «гібридною природою режиму, що виник у результаті ситуаційного компромісу між ідеологічними супротивниками – націонал-демократами і суверен-комуністами» [1].
Таким чином, Президент Кучма намагався створити «єдину національну ідею», поєднуючи в ній неконфліктні історичні сюжети із україноцентричної та радяно/російськоцентричної історичних моделей та відкидаючи ті епізоди, які негативно сприймалися громадською думкою. Зі зрозумілих причин поза межами офіційних державних меморіальних практик опинилися сюжети, що замовчувалися та засуджувалися у Радянському Союзі, такі як ОУН-УПА або український національно-визвольний рух. При цьому, існуючі меморіальні практики вступали у конфлікт між собою, породжуючи конфлікт пам'ятей у символічному просторі. А це за визначенням дезінтегрує національний організм, уповільнюючи його розвиток. У цьому випадку дві моделі історичної пам'яті не підлягали примиренню, а лише законсервовувалися.
Президент Ющенко почав більше уваги приділяти національній пам'яті. Політика його адміністрації в цьому сегменті державної політики є більш послідовною. Вона опирається на низку постулатів націотворення, що передбачають створення і поширення націоцентричного розуміння українського минулого, формування цілісного національного міфу. Всіляко підкреслюється, що підтримка державою націотворення на основі культури титульної нації із стійкою національною ідентичністю та окремою від сусідів національною пам'яттю є процесом, властивим для Європи загалом і східноєвропейських країн зокрема.
Вважається, що тривала культурна асиміляція періоду бездержавності спричинила глибокі деформації суспільної свідомості громадян України, зокрема колективних уявлень про минуле. Радянська політика пам'яті трактується органічним продовженням імперських великодержавницьких традицій, які були спрямовані на нівелювання історичної спадщини українського народу. Сучасна політика Російської Федерації, спрямована на пропаганду спільного історичного минулого українського та російського народів, постає вкупі із іншими інформаційними кампаніями загрозою національній безпеці.
Стверджується, що у такій системі цінностей радянські ідеологічні міфи Великої Вітчизняної війни, спільної слов'янської колиски трьох братніх українського, білоруського та російського народів, возз’єднання українського та російського народів на Переяславській раді 1654 року мають бути замінені українськими національними міфами. В такий спосіб мають бути створені нові традиції, символи та коди, що повинні характеризуватися доступністю широкому загалу, та бути озвучені у ході політичних, медійних та інших дискурсів.
Нинішній стан національної пам'яті українців визначається як кризовий, про що свідчить вкоріненість у суспільній свідомості імперсько-радянських візій минулого, надзвичайна політизованість даної сфери суспільної свідомості, превалювання локальних версій історичної пам'яті над загальнонаціональною. Це тягне за собою впровадження україноцентричної моделі минулого, що передбачає передусім наголошення на окремішності української історії, та конструювання у колективній свідомості націоцентричного розуміння історії Українського народу. При цьому радяноцентрична/російськоцентрична історична модель на державному рівні відкидається.
Зусилля держави спрямовуються на актуалізацію «місць пам'яті» Українського народу. З цією метою видано Укази Президента України «Про додаткові заходи щодо увічнення пам'яті жертв політичних репресій та голодоморів в Україні» (від 11 липня 2005 р.); «Про створення меморіального історико-архітектурного комплексу «Алея видатних діячів України» (від 23 вересня 2005 р.); «Про заходи у зв'язку з 60-ю річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі» (від 23 вересня 2005 р.); «Про всебічне вивчення та об'єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення» (від 14 жовтня 2006 р.); «Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні» (від 28 березня 2007 р.), «Про заходи з відзначення 90-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років та вшанування пам'яті її учасників» (від 12 квітня 2007 р.); «Про відзначення 300-річчя подій, пов'язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу» (від 9 жовтня 2007 р.); «Про відзначення у 2008 році 360-ї річниці подій, пов'язаних з початком Національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття» (від 1 лютого 2008 р.), «Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві» (від 11 березня 2008 р.), «Про відзначення 70-річчя подій, пов'язаних із проголошенням Карпатської України» (від 12 березня 2008 р.), «Про відзначення в Україні 1020-річчя хрещення Київської Русі» (від 24 березня 2008 р.), «Про відзначення у 2009 році 360-ї річниці подій, пов'язаних зі створенням Української козацької держави» (від 21.01.09 р.). та інші.
З ініціативи Президента України до Верховної Ради України було внесено законопроект «Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України 20-90-х років ХХ століття», яким пропонувалося визнати учасниками боротьби за українську незалежність вояків УПА, членів ОУН, УГВР, Карпатської Січі та УВО. Втім законопроект навіть не пройшов комітет Верховної ради.
В рамках виконання Указу «Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 – 1933 років в Україні» Президентом було ініційовано очищення символічного простору України від атрибутів радянської доби, зокрема пам'ятників Леніну. Проте навряд чи в цьому було досягнуто вагомих результатів. У західних регіонах радянські топоніми вже давно перейменовано, а пам'ятники демонтовано. У центральних регіонах проведені демонтажі і перейменування не носили системного характеру, а радше були зорієнтовані на суспільний резонанс. У східних регіонах радянські символи стали частиною звичного культурного ландшафту, тому місцева влада спускала на гальмах ініціативи з центру. Проте навряд чи помилимося, коли скажемо, що саме фінансові витрати, покладені у цьому зв'язку на місцеві бюджети, стали найбільшою перешкодою на шляху декомунізації регіонів. Центральна влада мала б допомогти коштами тим регіонам, які мали бажання прибрати «радянські» топоніми та пам'ятники.
Каденція Президента Ющенка завершилася. Тому слід підвести певні підсумки з розрахунку на те, якою має бути державна політика пам'яті за наступного Президента. Об'єктивно оцінити діяльність Ющенка у сфері пам'яті можна буде через певний час. Єдине, що зараз можна сказати з повною відповідальністю – те, що ефективність його політики суттєво сповільнювалася економічною та перманентною політичними кризами, а також загальним розчаруванням населення Помаранчевою революцією, з якою в першу чергу асоціювалося його ім'я.
Помилково стверджувати, що увага адміністрації Ющенка була зосереджена на конфліктних українсько-російських історичних сюжетах (політика українсько-польського примирення була цілком успішною та стала вагомою складовою українсько-польського співробітництва). Але правда, що політика пам'яті Президента Ющенка базується на україноцентричній моделі історії, яка в багатьох моментах протилежна радянсько/російськоцентричній.
Підтримка однієї моделі пам'яті негативно сприйматиметься прихильниками другої, що спровокувало деяке суспільне протистояння, особливо у контексті ОУН-УПА та трактовок ІІ Світової війни. В такому випадку, виникає питання чи своєчасно здійснювати активну політику державної пам'яті в умовах економічної та політичної кризи, яким не видно кінця? Чи взагалі така політика відповідає завданням суспільної консолідації, чи варто повернутися до рецептів, які використовувалися за президента Кучми?
[…]
Розглядаючи питання пам'яті треба пам'ятати, що примирити взаємовиключні пам'яті (згадувані тут україноцентричну і російськоцентричну/радяноцентричну) надзвичайно складно, ба більше, навіть неможливо. Проте, це зовсім не означає, що неможливо подолати несумісність у репрезентаціях минулого у ціннісно-смисловому вимірі і вибудувати чіткі орієнтири політики пам'яті. Радше навпаки.
Сучасна Україна потребує власної моделі „подолання минулого". Державна політика пам'яті має бути системною та послідовною. Водночас, це не виключає деякої лояльності до усталених в суспільстві міфів. Щодо найбільш конфліктних сторінок минулого, які викликають найбільший резонанс, варто застосовувати більш витончені мнемотехнічні засоби. Щодо загальних підходів до політики пам'яті, то очевидно, що лише україноцентрична (етноцентрична) модель пам'яті здатна забезпечити легітимність влади та зростання суверенітету держави та патріотизму серед населення. Основою ж державної політики пам'яті має стати засудження злочинів тоталітарної доби – масових депортацій, голодоморів, терору та переслідувань незгідних.
________________________________________
[1] Рябчук М. Культура памяти и политика забвения / М.Рябчук // Отечественные записки. - 2007. - № 1., с. 44. |
