Тамплієри в Україні

Це підтверджують й історичні джерела. Як відомо, тамплієри або «бідні брати-воїни Христа та Соломонового храму», —лицарський орден, що виник у Палестині в ХІ ст. Король Балдуїн ІІ Єрусалимський виділив місце для їх головної резиденції на Храмовій горі над руїнами будівлі, що вважалася храмом Соломона. У середні віки ходили чутки про реліквії, які члени ордену могли там знайти, такі як Святий Грааль, Ковчег Заповіту, фрагменти справжнього хреста, на якому було розіп’ято Ісуса Христа.
Тамплієри в незвичний для того часу спосіб поєднували монашество із військовою справою, були першими в Європі воїнами-монахами. Члени цього ордену відігравали провідну роль у багатьох битвах Хрестових походів, а його фінансова інфраструктура вперше містила елементи, які використовуються в сучасній банківській справі. Кількість членів ордену, його вплив поширювались по всій Європі аж до часів французького короля Філіпа IV (Філіпа Прекрасного), за наказом якого багатьох членів ордену було закатовано та спалено за «єресь». Під тиском Філіпа Папа Клемент V розпустив орден на початку ХІV століття.
Тамплієри знали про існування України-Руси і підтримували контакти. Незадовго до утворення ордену Палестину відвідав ігумен одного з чернігівських монастирів Даниїл, якому сприяє місцевий король. У своїх спогадах паломник згадує про велику кількість русів, у тому числі князя з дружиною, що прибули до Гробу Господнього для святкування Пасхи.
У період Середньовіччя тамплієри, які мали неабиякий підприємницький хист, отримали право на торгівлю підкарпатською сіллю. Соляний шлях із копалень в Європу проходив через Закарпаття. Тамплієри дуже добре вміли не тільки торгувати, а й захищати свої економічні інтереси. Вони швидко зводять уздовж усього соляного шляху низку укріплень, які використовувались як митні пости, а за потреби — і як пункти дислокації невеликих військових гарнізонів, що оберігали той соляний шлях. Одне з таких укріплень збереглося в Середньому.
Напівзруйнований, він зберігся до наших часів і по праву вважається однією з головних пам’яток Закарпаття.
У селищі Луків на Волині 2008 року кореспондентка журналу «Україна» Інна Дмитрієнко та Борис Возницький, історик та Герой України, знайшли поховання магістра ордену тамплієрів. Ще 1239 року тамплієри оселилися на Волині, про це розповідається у книзі англійського вченого Фалена Ніколсона.
«Між 1519 і 1523 роками десь на цих територіях, — цитує уривки зі стародавніх літописів Борис Возницький, — у бою загинув і згідно зі звичаєм був похований магістр».
Майже поруч у Підкамені (Львівщина), за словами історика, знаходився монастир, де перебували після розгрому французьким королем тамплієри.

Всевидяче око

Осіли тамплієри і у Прибалтиці, неподалік Руських земель. Існує версія, що після розгрому ордену лицарі зі своїм великим архівом та чималими цінностями перемістилися до своїх «братів по зброї» — Ливонського ордену.
Суть версії порятунку скарбів така: в ніч перед арештами з Парижа виїхали три криті вози, завантажені скринями з багатствами ордену. Вони доставили свій вантаж у порт, де чекали 17 кораблів, готові прийняти їх на борт. Іноземні вчені Хаарлінг і Лінкольн упевнені: кораблі попливли до Латвії.
Ливонський орден був настільки схожий з орденом тамплієрів, що деякими дослідниками розглядається як відгалуження. Це підтверджує статут Ливонського ордену, котрий практично дублює статут ордену тамплієрів, також помітна схожість лицарських плащів. Ритуали посвячення в члени Ливонського ордену теж здаються списаними з манускриптів тамплієрів. Також обидва ордени мали одну святу покровительку — Марію Магдалину.
Ливонський орден був організований 1237 року в прибалтійських землях. Спочатку хрестоносці відверто бідували. У Латвії майже за 80 років існування було побудовано лише два кам’яні замки, причому досить скромних, трішки розбудували Ригу. На цьому гроші скінчилися.
Проте від 1315 року (час репресій проти тамплієрів Франції) у Латвії починається справжній будівельний бум: приблизно в один час розпочато будівництво більш ніж 30 замкових комплексів — кам’яних, з вежами і ровами, з розвиненою дорожньою мережею.
Уперше висловили припущення про можливість перевезення скарбів храмовників до Прибалтики вчені «Drittes Reich». Німці активно працювали в 1941 – 1942 роках, але потім раптом згорнули експедицію. Як стверджують джерела, тому що … перенесли пошуки на територію України, зокрема на Чернігово-Сіверщину!
У середині XVII століття Чернігів переживає часи розквіту, він став одним з перших культурних центрів України. Культурне відродження Чернігова пов’язане з діяльністю архієпископа Лазаря Барановича, який переніс до Чернігова друкарню, закладену ним у Новгороді-Сіверському 1675 року. Навколо Барановича утворився літературно-мистецький гурток, до якого зокрема належать дві цікаві для нашої розповіді особистості — архітектор та теолог Адам Зерніков (Zörnikau), Іоганн-Баптист Зауер (Іван Баптист). Незадовго перед цим було реконструйовано Іллінську церкву, на стінах якої ми надибуємо цікавий знак — Всевидяче око. В іконописі він з’являється у XVIII ст. як символ всевидячого Бога. Загалом же цей символ був популярний у давніх єгиптян як «око Гора» (бога сонця). Його активно використовували тамплієри, масони, і невипадково він зображений на доларах США, адже одними з творців цієї країни були «вільні каменярі».
Таким чином, на території нашої країни, за словами волхва, перебуває дві частини Грааля — одна, що відповідає за минуле, та друга — за сьогодення. «Отже, систему не збудовано, — вважає волхв. — Відсутнє майбутнє, наше сьогодення направлене у минуле, ми тупцюємо на місці. Це називається безчасся. Для того, щоб вирватися з полону, в який ми потрапили, потрібно дві частини Грааля з’єднати з третьою — тією, що працює з майбутнім. Цьому протидіють могутні сили, про які ми спробуємо розповісти в наступних публікаціях. І найголовніше — люди до цього не готові».

Олександр ЯСЕНЧУК