Дивно було б заперечувати вплив Росії, в імперській орбіті якої ми були кілька століть, на політичне життя України. В тому числі на вибори — від гетьманів до президентів.

Про Чилі і Африку

Політолог Михайло Погребінський, відомий своєю не дуже маскованою політичною орієнтацією, у розпал виборчої кампанії оприлюднив в Інтернет-газеті “Українська правда” матеріал “Патріотизм чи націоналізм?”. Аналізувалася зовнішня політика України останніх 5 років, за президентства Ющенка. Вердикт автора такий: “Українська зовнішня політика зазнала повного краху”. Чому? Бо неправильною, на думку автора, була політика України стосовно Росії. Цитую: “Нанесено катастрофічної шкоди українсько-російському стратегічному партнерству”. Бо домінував, бачте, “антиросійський характер української зовнішньої політики”.
Погребінського й погребінських, які добре знають, що кажуть, марно переконувати, що не лише у Росії, а, виявляється, у кожної держави, можуть бути і є власні національні інтереси, які зовсім не обов’язково повинні збігатися з інтересами Росії. І що ця політика має назву української, польської, литовської чи казахської. А Росія, за багатовіковою імперською звичкою, може називати таку політику антиросійською.

З Погребінським хочеться подискутувати лише по одному моменту публікації. Там, де він твердить, що внаслідок такої “антиросійської політики” Україна нічого не досягла на інших, неросійських, векторах, зокрема західному: “Жодного просування у стосунках із Заходом не досягнуто”. Це, м’яко кажучи, пересмикування. Невже “жодного”? Свою тезу автор доповнює глузливою шпилькою: “За 5 років влада не добилася для України навіть угоди про асоціацію з ЄС, які мають північно-африканські країни і Чилі”.

Що тут скажеш? Хіба те, що професійному політологу, мабуть же, відомо, що після останнього різкого розширення Євросоюзу цей процес загальмувався. Бо в ЄС переймаються клопотами, як адаптувати до спільноти новоприйняті країни, а це справа тривала. І тому країнам, що мають з ЄС стосунки партнерства, асоціації, сусідства, доведеться почекати. Та справа не лише в цьому. А в тому, що у нас в Україні роками кволо тягнуться нескінченні дебати: вступати чи не вступати нам до ЄС, до НАТО? Довгі дебати з куцою поінформованістю мільйонів громадян.

Щодо єхидного порівняння з північно-африканськими країнами і Чилі. Що ми порівнюємо? Та Росії стократ байдужіше зближення Чилі чи північно-африканських країн з ЄС чи НАТО, аніж таке зближення України. Правда, комуно-радянський імперіалізм десятиліттями пхав своє рило і по тих регіонах планети. Де той В’єтнам, де Ангола, де Куба, а скрізь же треба було увіпхнутися зі своїм “пролетарським інтернаціоналізмом”. Між іншим, і до Чилі також. І все ж, погодьмося, що Україна муляє російському шовінізмові набагато гостріше, аніж Ефіопія чи те ж Чилі. З давно всім відомих причин. Тому Росія направить набагато більше ресурсів свого впливу на те, щоб не допустити на західний вектор саме Україну, а не когось іншого, північно-африканського.

Та, врешті, справа в нас. Розберемося у векторах якось самі. Тим паче, деяких векторів за сотні років уже надивилися й насьорбалися.

Про “історичну справедливість”

Голова Верховної Ради і на той момент кандидат у Президенти України Володимир Литвин під час одної з так званих “робочих”, тобто агітаційних, поїздок зробив заяву, цебто пропозицію. Оскільки було якраз 8 січня, він нагадав, що саме цього дня 356 років тому відбулася Переяславська Рада. Цю дату, на його переконання, слід було б оголосити “Днем українсько-російської дружби”. І далі: "Я переконаний, що це вкрай необхідно для відновлення історичної справедливості".

Невже такі слова треба пояснити тим, що вони були виголошені в Криму, а не, скажімо, в Галичині? Тим, що політикам, особливо кандидатам, треба в кожній аудиторії говорити те, що саме тут підходить? Ще й пафосно: "Цього вимагає історія, цього вимагає історична пам'ять».

Але про яку історичну пам'ять говорить шановний політик ще й академік? Пам'ять про тривікове колоніальне рабство в імперії, започатковане, на жаль, якраз Переяславською радою? Тоді чом би не продовжити цей ряд? Чи не оголосити, наприклад, 6 грудня Днем українсько-монгольської дружби? Це дата взяття Києва ордами хана Батия 1240 року. А 19 вересня оголосити Днем українсько-німецької дружби, в пам'ять про осінь 1941-го?

Про свободу слова

За кілька днів до виборів “дістали” російською темою і тоді ще Президента Віктора Ющенка. На одній з прес-конференцій він зазначив, що за його президентства журналісти матимуть можливість вільно висловлювати свої думки. Так він відповів журналістці газети "Известия в Украине", коли вона почала бідкатися, що її газета перестала виходити через те, що, мовляв, не підтримує Ющенка. Тут уже Ющенко не стерпів і сказав: "Я рекомендую вам поїхати в Москву і поставити подібне питання”. І далі про Україну: "Це, можливо, буде остання країна з Європи, де вас будуть приймати і давати можливість вам виходити. Це останнє місце, куди ви будете тікати при Президенті Ющенку. І наші провідні телешоу будуть проводити московські журналісти, бо більше можливостей провести аналогічну дискусію у політиці, свободі слова, окрім України, у вас немає".

Врешті, доволі швидко з’ясувалося, що номер газети не вийшов через фінансові труднощі. І нічого було здіймати бучу щодо якоїсь політичної цензури. Варто нагадати, що газета "Известия в Украине" , цей спільний проект за участю московських "Известий" , спокійно виходить в Україні аж з 1993 року, тобто понад півтора десятиліття. Як і численні інші «…в Украине», всілякі дочірні видання московських газет «Комсомольская правда», «Труд» і так далі.

Так що живуть, не пропали і, схоже, не пропадуть. Як і російські журналісти, яких прихистили українські медіа. Не хочеться зараз говорити про Савіка Шустера, але серед вигнанців, політемігрантів з Росії є чимало людей демократичних поглядів: історик, професор Петро Хом`яков; один з найвідоміших російських тележурналістів Євген Кисельов, котрий у нас щойно відзначив 10-річчя знищення в Росії найпопулярнішого телеканалу — його дітища НТВ.
Біда лише, що власного потужного національного медіа-простору у нас так і не створено ні за попереднє десятиліття з лишком, ні за ці останні 5 років. Не хочеться, як це зараз модно, всю вину перекладати на Ющенка. Але й Віктор Андрійович як демократ, патріот разом зі своєю командою міг би більше уваги приділити на становленню і зміцненню національних, демократичних медіа. Може, тоді б і українці, виборці його почули.

Святіші Папи Римського?

Врешті, виборча кампанія — це вже історія, яку просто треба старанно проаналізувати. Але що далі з отаким результатом виборів? Побачимо, наскільки проросійським виявиться новообраний Президент Янукович. Можливо, життя, політичні реалії змусять думати про державу. Тобто змусить воля тих мільйонів українців, які не голосували за Януковича, і які голосували, але проти проросійської орієнтації.

А поки що констатуймо один вкрай невдалий пропагандистський крок регіоналів, команди Януковича. Йдеться про приїзд на інавгурацію. А особливо про так зване благословення перед нею Патріарха Московського Кіріла. Власне, в самому приїзді до своєї пастви нічого надзвичайного нема. Ота акція так званого благословення Московським патріархом нового Президента України на його правління — річ доволі дивна. Тут не варто навіть довго дебатувати, досить назвати один факт, на жаль, мало відомий нашим громадянам. Виявляється, отакого благословення перед складанням присяги, тобто перед вступом на посаду, не робилося стосовно жодного з президентів у самій Росії. А там було вже 5 інавгурацій — вступ на посаду Єльцина, Путіна (по двічі) і Медведєва. Виявляється, за логікою й історичною традицією благословення на правління керівникові держави дає сам народ — уже фактом обрання свого правителя. А вже по вступу на посаду церква благословляє керівника держави на успіхи в його правлінні.

Чому у нас було зроблено те, чого не робили навіть у самій Росії? Що це — прагнення, як то кажуть, бути святішим Папи Римського? Чи ознака нашого безмірного холопства перед сусідньою державою? Не хотілося б вірити.

Петро АНТОНЕНКО, "Сіверщина"