...Кличу себе й вас на каву

Думаю про відчуття і картинку "сьогодні": місяць спокійно завис у світанні, чоловік з песиком біжать через сніжну латку двору, загула машинами дорога, світяться ліхтарі (навіщо, вже видно)...

Звичайний київський ранок, один з тих, які я дуже люблю. Та оте внутрішнє, кожною клітиною, прислухання до того, що не лише за вікнами, але й тут, в твоїй квартирі, напружує.Це не страх-переляк, це якесь інше включення слуху й зору, й очікування умовної тиші - ні, вже не стріляють і все минуло...Раптом згадую, що розбудило мене вибухом посеред сну, у якому пуйло нерозбірливо мямлив з телевізора про війну і мир, -тьфу, розбудило якраз тоді, коли він сказав, що відступає! Мабуть, мозок увімкнув запобіжник, щоб не зривалася в страх. Я й справді не запанікувала.

Поодиночні ворони вже в повітряному дозорі - це добре, що не летять крикливими зграями, значить в нашому районному небі спокійно.Так хочеться визирнути у вікно і побачити, що в Києві - біло-біло і чисто, як би й мало бути 14 грудня (початок зими за старим календарем).Але є як є. Кличу себе на каву. І ви призволяйтесь!

Любов ГОЛОТА