Історія "кіборга" з Борзнянщини

Інтернет-видання «Українська правда» надрукувало історію чернігівського «кіборга» Івана Шостака та його командира Віталія Гнатенка, дружина якого наразі проживає у Чернігові.

... Відео, де "журналіст лай-ньюз" допитує бійця з перебинтованою рукою, я довго не могла змусити себе подивитися. Завжди переживаєш, коли незрозуміло, що з нашими полоненими відбувається. Повернуться вони до нас чи ні.

І тільки коли стало відомо, що Івана Шостака, чернігівського «кіборга» обміняли, він у госпіталі, я змогла натиснути "play" - і дивилася, як він упевнено тримається, припорошений пилом від бетонного перекриття, що звалився на новий термінал.

Палата госпіталю. Худий чоловік на ліжку. Ліва рука повністю в бинтах, вак-апарат, інфузії майже весь день, то з кров'ю, то з альбуміном. Руку рятують. Поруч дружина Івана - Наташа. Від неї я дізналася, що у них двоє маленьких діток: 6 років і 2 рочки. Що від мобілізації Іван не тікав, пішов служити, коли 29 серпня одержав повістку. Працював у мирному житті водієм.

І дізналася номер картки, на яку можна надсилати гроші, щоб допомогти сім'ї, поки тато в лікарні.

Карта Приват оформлена на дружину Шостак Наталю. 5168 7554 0580 0786.

Мучити "Добермана" - позивний Івана - розпитуваннями не стала, залишила ліки на посту і вирішила розпитати про нього у взводного.

- На війні важливо залишитися людиною, за будь-яких обставин, - каже командир взводу матеріального забезпечення Віталій Гнатенко. Це під його початком служив Іван.

Розповідь звучить дуже по-тиловому. Але той тил, який хлопці забезпечували "кіборгам", вартий будь - якої передової. Заправка під "Градами" бойових машин, відправка колон за пораненими, проведення ротацій в новому терміналі, на "небі" і РЛС ... Та й просто бойові виїзди в ДАП.

Але "Бізон" не вважає себе героєм, тільки нарікає, скільки кіборгів розвелося зараз. І каже, що зі справжніх "кіборгів" і слова не витягнеш.

- Так от, я тобі про що: я хочу, щоб знали про кожного. Час пройде, багато забудеться, так ми влаштовані. А про хлопців треба розповідати. Щоб ті життя, які покладені за ці руїни, не були забуті, і вони не стали статистикою.

Ми їдемо в машині і розмовляємо - так легше і мені, і Віталіку. Він постійно палить, шия в корсеті, все ще дає про себе знати забій від ударної хвилі, ребра поки не зажили, і операцію на руці робити поки не можна.

Машина - все, що у нього залишилося від мирного життя. Все, що залишилося від того, що він заробив за все життя.

Його будинок у Донецьку. Там було все - і квартира, яку зробив як хотів, і кохана дружина, і робота, і посаду, захоплення підводним полюванням, мама, її будинок, який сім'я любовно доробила якраз минулої весни. Висадили розарій, поставили лавочку.

Позивний "Бізон" даний не дарма. Дорослий, міцно стоїть на ногах, спокійний і впевнений чоловік. Він все поставив на кін тієї війни.

На питання, чому ти пішов воювати, відповів просто:

- Не міг бачити тієї неправди, того жаху, який принесли в моє місто ...

Він із задоволення розповідає про те, що робили його хлопці, про те, як було їм непросто, і майже нічого не говорить про себе.

- Я був такий щасливий, що побачив Доберманчіка живим, а як дізнався, що він у госпіталі, помчав його шукати.

- А як Доберман потрапила до тебе у взвод?

- Багато наших хлопців були поранені, не вистачало екіпажів, ми набирали добровольців, адже там воюють тільки добровольці, в аеропорту і поряд з ним.

Так от, Іван міг би й не йти, а він погодився, і його напарник Володька, пацан ще зовсім, тільки «срочку» закінчив, пішов на контракт. Такий хлопчисько красивий, баби таких люблять, очі чорні, ми його все сватали ... Загинув він, в той виїзд. Йому руку відірвало по плече, Ванька його з МТ-ЛБ-шки витягнув, відтягнув в термінал, там він і помер вночі.

Ми використовували МТ-ЛБ, бо нічим іншим туди було не пройти. БТРи не проходили, просто не витримували колеса, по всьому аеропорту були недоноски металу, а тут одні плюси: гусениці, швидкість, дизель. Дизель не так горить, коли потрапляють.

Ми, коли настала осінь, придумали МТ-ЛБехі використовувати, то поїхали на їх стоянку, бігали по полю з мертвими машинами і намагалися їх розконсервувати. І яка ж радість була, коли вони ожили! 2 машини нам зробив автомобільний клуб "Славута". Зробили за свій рахунок, обкатали на полігоні. І нам їх ешелоном переправили.

- А як евакуація з аеропорту відбувалася?

- Так завжди несподівано і вночі. Чекали, в основному, групою всю ніч. Найважче було прийти і поставити завдання, сказати хлопцям - ти їдеш ... Йшли зазвичай 3-4 машинами. Я супроводжував до РЛС, там зістрибував і коригував дії.

Машини підходили до терміналу, в умовлене місце, їх чекали, відразу починали ротацію, розбирали провізію, баклажки з водою, особовий склад переходив в термінал, поранених вантажили всередину, а 200 наверх. Найслабше місце у цих машин - верх. От і доводилося зміцнювати зверху машину мішками з піском, баклажками води, а зверху ще сіткою.

Найстрашніше - йти вночі, в цілковитій темряві, зигзагами, трассери в лоб, міни лягають поруч, водієві треба не тільки маневрувати, а ще й не підставити бік під крупнокаліберний кулемет. Тому завжди, коли трассери йшли, водій на пару секунд закривав "вії" і їхав просто навмання, кулі простукали по броні і знову відкриває скло ...

Пацани наші герої. Так, і на МТ-ЛБ-хах не було озброєння. Що туди поставити, ми так і не придумав - так і каталися "таксі замовляли?"

Для того щоб розговорити Віталіка, потрібно було питати тільки про хлопців - тоді можна було по крихтах дізнатися і про нього самого. В аеропорт виїжджав 5 разів особисто. А решту часу приганяв бензовоз, укомплектовував колони, забезпечував технічне оснащення.

Навіть своє поранення - контузію, перелом ребер і травму зв'язки лівої руки - отримав, коли 20-го числа готували колону до евакуації з аеропорту, і їх накрили "Градами" в Пісках.

Відправив у бліндаж всіх, коли почався обстріл, а сам з рацією вже ступив на сходинку, як відчув удар такої сили, "ніби лопатою пришибло". І після цього ударною хвилею відкинуло в рідину, що була на дні бліндажа.

- Паморочилася голова і нудило, "Гради" пошкодили газопровід, і газ зі свистом виходив прямо в бліндаж. Поруч горіла будівля, і всі чекали, що зараз рвоне. Так і сиділи в бліндажі, кашляючи і молячись, щоб закінчився обстріл, і встигнути втекти ...

Я змогла умовити Віталіка відкрити картку, тільки сказавши: "Ти ж будеш допомагати своїм хлопцям, я це точно знаю".

Карта Приват 4731 2171 0620 0742 Гнатенко Віталій, кіборг "Бізон".

Дружина Віталія живе в Чернігові, в Донецьку вона була комерційним директором, зараз плете камуфляжні сітки для хлопців.

Віталік думає про те, що буде попереду, він класний фахівець, його з радістю візьмуть на роботу - але зараз попереду ще операція. І час на лікарняному ліжку.

Ці дві історії я не змогла роз'єднати, бо вони розповідають один про одного охочіше, ніж про себе. І тому, що там, де були обоє, - потрапити в полон, бути вбитим, покаліченим міг кожен.

Ірина СОЛОШЕНКО Українська правда