Про істинне елліністичне українство острова Зміїного:

Великоднього дня у пристоличній галереї «Коло Заспи» відбувалися дивні метаморфози. Кам`янисті береги острова Зміїного у фотовиконанні Славка Кріка зсувалися і викочувалися геть. За ними витікали різнобарвні довкругострівні хвилі художника Петра Лебединця. Містичні сталеві коні й античні герої Володимира Іванова вибігали навперейми в даль, вивозячи з собою древньогрецьку амфору. Так 19-го квітня відбувалось закриття художньо-фотографічно-зміїно-антично-сталевої виставки «Дар Посейдона», що тривала двадцять три дні.

Належну дань героїчному острову Зміїному віддано втретє. І хоча троїстість є ознакою довершеності, а вернісаж у пристоличній галереї якраз є третім після відбутих уже виставок - першої - на самому острові Зміїному й другої - у Женеві, й у пресі повно відгуків, я таки відважилась розпитувати авторів про передумови проекту і його продовження.

– Пане Володимире, Ви були ініціатором цього всього дійства. Як виправдовуватиметеся? Чому саме острів Зміїний?

– Винуватий не я, – це все Ахілл і Посейдон. Онде бачиш, навпроти картини Петра Лебединця стоїть моя скульптурна композиція – озираюся на «металеву каліграфію»© Володимира Іванова, де Ахіллес, напружившись, з останніх сил, намагається видерти зі своєї п`яти стрілу. – Якщо коротко: коли Ахілл загинув, по смерті поселився на острові Зміїному, котрий йому подарував Посейдон. Міфи розповідають, що тут були ворота в підземне царство. Але це не єдиний слід Ахілла в Україні – ще він залишив по собі Тендерівську та Еінбурнську коси, місто Кілію, обороняв Зміїний від амазонок, був володарем Причорномор`я і взагалі, згідно деяких міфів народися на Азові. Детальніше я вже розповідав про це журналістам, – посміхається Володимир.

– Детальніше я вже читала, й тішилася гарно співставленим картам і назвам, котрим завдяки переконливо сплелись воєдино древньогрецькі міфи, скіфи й сучасність. Ваше захоплення древностями й островом очевидно передалося Славку Кріку і Петрові Лебединцю. Це вас об`єднало у спільний проект, чи не так?

– Ну, про це мабуть в них треба питати.., – ухопився пан скульптор за можливість спровадити мене до своїх колег, аби самому побесідувати з усе прибуваючими відвідувачами галереї.

Тож я виловила спочатку фотохудожника Славка Кріка, у захмарених скелястих хвилепінних пейзажах котрого можна було втопитися. На запитання: «..що для Тебе є Зміїний..?», – відгукнувся з хитрою посмішкою:

– Острів Зміїний, він дуже фотогенічний. Навіть у погану погоду має непривітну, але багату палітру: небо, хмари, хвилі, що постійно змінюються, створюють відчуття надшвидкого плину часу. Його цікаво спостерігати і слухати – нестримні вітри створюють безперервний меолодійний гул. Якби взяти зріз Зміїного, то він нагадує Великодню паску, бо має куполоподібну форму з обривистими стінами. Тут можна організувати центр справжнього екстремального туризму – високі урвища берегів густо порослі довгими нависаючими сплетінями трав, тому метрів п`ятдесят до краю краще не підходити, щоб не зірватися. Ще тут можна або провести надзвичайно здоровий відпочинок, або позбутися всіх грошей за єдину цигарку. Найбільшою подією для мене був день, коли в будинок пошти привезли пиво, я тоді затарився у всі кишені. Словом, треба їхати підготованим до прийняття певних обмежень та картин занедбаного урбану. І намагайтеся не потрапити на острів разом з президентом, бо інакше ризикуєте простирчати у катері на хвилях всю ніч, поки між собою розберуться охорона гаранта й прикордонники, і вам дозволять висадитись на острів, – останню історію-напучування Славко-очевидець розповідає вже півжартома, мабуть, тому, що вона у минулому.

Веселкової палітри у відображенні острова Зміїного зовсім не бракувало в полотнах художника-абстракціоніста Петра Лебединця. Захотілось випитати, що його поєднує з чорно-білим металомереживом скульптора-зварювальника і динамічною хвиле-хмарністю фотопейзажиста.

– Об`єднує нас в першу чергу спільне арт-середовище, захоплення міфологією та історією Зміїного. У даному проекті кожний висловився тими мистецькими засобами, якими володіє: Володимир – елгефестом, Слава – фотоартом, я – пластикою кольору. Маємо надію, що нам вдалося створити враження цілісної картини. «Дар Посейдона» став можливим, бо ми зовсім різні поокремо, але у прагненні віддати належне відродженню загубленої історії нашого Причорномор`я доповнили один одного. – переконливо відзначив пан Петро.

Далі йду вслухатися у розмови Володимира Іванова з шанувальницями й журналістками. Він примостився близ своєї давньогрецької амфори з домашньої колекції. Цьому «камертону справжності»© майже дві з половиною тисячі років, і якщо бува потре скульптор чарівну її боковинку, то дарується йому натхнення на нові звершення. Зараз Володимир не тре амфору, але натхненно роздає гостям вино, посмішки й коментарі:

– Проектом «Дар Посейдона» ми прагнемо вшанувати історію України, котра почалася не з козацтва, а набагато раніше, як от з Ахілла, Геракла, амазонок… Серед славних подвигів цих міфічних героїв є ті, що пов`язані зі Скіфією й Причорномор`ям – нашими землями, з нашим ось островом Зміїним. Уся політична боротьба за острів між Румунією й Україною є дріб’язковою в порівнянні з його історично-героїчним значенням. Прототипи таких «румунів» у всі часи, в усіх народах приходять і йдуть геть, та лиш Ахілл залишиться тут на острові навіки.

Вперше сьогодні я тримаю найповнішу книгу «Острів Зміїний: природа і люди», видану когортою науковців у 2008-му й запрезентовану мені донькою Василя Прокопенка, одного з дослідників і великого патріота острова. Ця праця доводить все зростаючу культурну зацікавленість людей до того клаптика землі.

– Пане Володимире, – вклинююсь у мову митця, – от Славко Крік потрапив на Зміїний у погану погоду, Петро Лебединець вималював свої враження маючи лиш світлини та розповіді про острів, – а скільки разів власне Ви побували на посмертному пристанищі Ахілла?

– Я був на острові тричі, й можу запевнити, що він вартий шанобливого ставлення. Зміїний повен протиріч: дух істинної свободи тут гармоніює з насолодою усамітненого відпочинку. Нічим не стримувана погода змінюється щопівгодини.

– Як Ви доросли до усвідомлення Зміїного, його духу свободи: через міфологію, героїв, коней, метал, зварювання..? Володя Іванов був волелюбним з раннього дитинства чи мрії про нестримний біг перейняв у своїх улюблених коней вже у дорослому віці?

– У дитинстві я багато часу проводив за читанням і виліплюванням фігурок, бо часто хворів і змушений був залишатися сам. Моїх мистецьких захоплень ніхто не присікав. Скоріше навпаки – мама з гордістю розповідала усім про моє доленосне враження від рудого лошеняти, після котрого я захопився ліпкою. А показав мені коней і лошенят дідусь, який був колишнім кавалеристом, і до котрого мене відправляли погостювати в Алма-Ати. Та й не тільки показав – навчив їх любити й поважати.

Ще мені завжди дозволялось самостійно приймати серйозні рішення. Тому у восьмому класі я вперто поїхав на Кубань і вступив там до технікуму на сільськогосподарську справу. А коли дійшло діло до навчання, то забрався геть звідти, бо виявилося, що усі посібники по конярству й іншому тваринництву я вичитав ще до вступу.

– І все-таки, як сталося що Ви надали перевагу мистецькому відображенню коней у металі, а не догляду за живими створіннями?

– Якби хто знав, як я мучився цим вибором! Тут уже був і спротив батьків – вони боялись, зокрема, алергії, котра могла б мати місце, займись я всерйоз кінним спортом. На сьогодні всілякі хвороби я, що називається, «переріс» і часто ходжу на іподром до своїх друзів. Чи швидше, до партнерів, у поведінці котрих я захоплююся всім. Коні не лише граційні, вони ще дуже шляхетні і мають почуття власної гідності. Але беззастережно зближуватися з ними не смію, бо пристрасть до коней може затягнути як чорна діра. У древніх вони недарма вважалися перевізниками з цього життя у потойбічне.

– Ви не виростили жодного коня, але стали батьком міфічного Пегасика – сталевого лошеняти-гойдалочки з маленькими крильцями…

– Мене завжди цікавило особисте життя Пегаса. Особливо його невинне дитинство. Але я б не радив забувати, що й він має «кривавий родовід» пов`язаний з медузою Горгоною. І вбивчі подвиги його не славляться добротою.

– Хто ввів вас у світ електрозварювання, допоміг у відпрацьовуванні майстерності?

– Дякую за питання, щось над таким не задумувався. От дивись, ще 1982 році, навчаючись у Московському художньому інституті, мав дипломну тему «Києво-Могилянська Академія», для котрої розробив серію металевих медалей. Відливав ті медалі в Київському інституті проблем лиття, де мене й засватав учений секретар Інституту електрозварювання ім.Патона, звабивши розповідями про те, як вони мріють поєднати образотворче мистецтво з електрозварюванням. А коли я туди переманився, то довелося робити всілякі замовні сувенірчики, що не мали жодного стосунку до зварювання. Втратив два роки на ці дрібниці.

– А як діло дійшло до справжнього артового електрозварювання? Через два роки на вас зглянулася дирекція?

– Просто довелося тупнути ногою, і вперто самому зайнятися тим, про що мріяв. Підпільно після роботи з товаришем-зварювальником залишалися в інституті й експериментували з металом.

– Ого, це вже якийсь «зварювальний андеґраунд» виходить! І що, вам влетіло чи вас помітили?

– Ні те, ні інше. Коли декілька мистецьких експериментальних робіт були готові до показу, пішли до керівників інституту з пропозицією надати нам базу для подальших розробок. Так з`явилася ідея «електрогефесту» – скорочено «елгефест».

– Які фрази-напучування викладачів згадуєте донині, прикладаючись до творчості?

– Моїм вчителем у «Строганівці» був славетний скульптор, зараз професор-академік Олександр Бурганов. Він викладав композицію.Дав так багато правильних настанов, що й досі їх пам`ятаю. Бува скаже: «Ми всі мікелянджели…» – так без пафосу і без сарказму, зі здоровою іронією.

– Як ваша творчість була виведена «в люди»?

– Якщо ти маєш на увазі закордон, то через участь ІЕЗ у міжнародних виставках в Німеччині. Потім ми знайшли технічну базу у німецькому BerufsBildungZentrum. А там гості, спілкування, обмін контактами, запрошення до подальших співпраць. Державні інститути в Україні не можуть офіційно організовувати виставок, а тим більше виставок-продажів чи аукціонів, тому подальша виставкова біографія пішла вже без участі інституту, в інших місцях.

– Як от у комерційній галереї «Коло Заспи»? Щось продалося-сталося там, і чи якщо десь продається, Ви повторюєте скульптуру ще раз?

– Ну, в «Коло Заспі» що називається «процес триває», а от Ахілла на протязі виставки я тричі забирав додому і довершував його. Зараз вигляд його суттєво змінився у порівнянні з тим, яким він був на відкритті. А взагалі-то почав я його ще три роки тому і все ще не впевнений, чи остаточно закінчив. Ось так – три роки роботи поділити на вартість витвору – маєш тобі денний заробіток скульптура, – жартома дратується Володимир, наголошуючи на своїй ненависті до питань: «..скільки часу ви це робили ..і скільки це коштує?», – Якщо найвдаліші мої скульптури продаються, буває, що я роблю їх ще раз, але наступна робота в жодному разі не буде ідентичною попередній.

– Тому що ідентичність неможлива технічно чи швидше тому, що Іванов намагатиметься зробити її гармонійно досконалішою? Адже Ви вірите у природну гармонію протилежностей: чорне-біле, інь-янь, жінка-птах, чоловік-кінь... Шукаєте її у всьому – творчості, житті, друзях, жінках..?

– Щодо технології робіт – такої гармонії дотримуюся стовідсотково: сталь ворониться до вугільної чорноти, а нержавіючі деталі шліфуються до блиску, щоб досягти контрасту. Якщо говорити про друзів, то й тут твоя, мабуть, правда – мені легше мати справу з людиною протилежного темпераменту й світобачення, ніж з подібною собі. А жінки є жінки, – щоб знайти істинну гармонію в сім`ї довелося одружитися ось втретє.

– Я встигла познайомитися з Вашою милою дружиною і життєрадісною шестирічною донькою...

– Моя донечка, вона юна реактивна малювальниця. Веронічка вмент ока видає штук до сорока маленьких малюночків. На великі часу й терпіння очевидно не вистачає.

– А я от по творчості Вашій відмітила, що Вас загалом жінки не дуже влаштовують. Що це Ви у переважній більшості зображаєте мужів і тварин, в основному коней..?

– Ну, знаєш ..вони не є для мене взаємозамінними, – сміється Володимир, оцінивши мій натяк. – Насправді вся справа в тому, що я працюю з металом, а це – матеріал пафосний, придатний до відображення сюжетів войовничих, героїчних, енергійних. Саме єство жінки не передбачає бути сталевим. Амазонка, Жанна Д’Арк, Іфігенія, Еврідіка – всіх кого знайшов у героїчній гілці жіноцтва, я відобразив. А далі – пауза, бо жорсткість не є природною для ніжної половини людства.

– Боїтесь, що наприклад красуні Єлена і Клеопатра у елгефестичноу виконанні виглядатимуть незграбно? Гаразд, а давайте про поведінку, притаманну жінкам – еротизм чи догляд за родинним вогнищем?

– У мене щодо еротизму є два яскравих приклади. Одна телевізійниця якраз на відкритті «Дару Посейдона» питала: «Чого це всі ваші скульптури такі ереговані?» Хотілося відповісти: «Це в них реакція на Вашу присутність». Але на камеру мусив прикритися розлогим поясненням про фалоцентризм елліністичного світобачення. І взагалі, знаю одну жінку, котра якщо за своєї присутності помічає когось не ерегованого, вважає це неповагою до себе.

– А щодо домогосподарства у порівнянні з еротизмом – котре з цього чорне, а котре біле?

– Гадаю, що кожна жінка сама для себе вибирає, що їй більш притаманне й підходить.

– Для чоловікова добре було б, якби сполучалося у гармонії одне й друге, хіба ні..? Так от, опісля розмов про жінок, сім`ю, дітей хочу попросити Вашої поради для юних талановитих скульпторів, особливо для тих, що не в столиці судилося їм розвивати свій дар, а десь на периферії…

– Талановитим дітям раджу в першу чергу здобувати освіту. Обов`язково художню, щоб мати можливість працювати і з керамікою, і з мармуром, і з металевим литтям, навіть якщо це не зовсім те, що їх цікавить. Треба будь-що працювати і вдосконалюватися щодня. Не можна чекати, жити від натхнення до натхнення. В часи упадку настрою та відсутності ідей треба хоча б читати. Не можна дозволяти собі жодного дня полінуватися, провести його без творчості. Бути цілеспрямованим і будь-яку справу доводити до кінця – це головна запорука успішного поступу.

– І на завершення хочу спитати, що плануєте робити з усім цим елгефестично-міфологічним проектом надалі?

– Взагалі-то проект планувалося завершити на числі «три». В ході роботи над ним виникли деякі ще зовсім не окреслені перспективи, але нічого конкретного. В будь-якому випадку це точно будуть місця, пов`язані з міфологією тематично. Можливо, якесь із міст Греції чи Стамбул

Орися Григоренко

Прилуцька «Просвіта»