23 лютого - день становлення чернігівського і національного біатлону.

23 лютого 1994 року у Норвезькому Лілліхаммері наша Валентина Цербе виборола в змаганнях з біатлону першу в історії незалежної України олімпійську нагороду.
15 років тому, увесь світ і навіть вітчизняні спортивні фахівці з подивом спостерігали за екранами телевізорів, де досі невідома, з дивним для України прізвищем, прилучанка Валентина Цербе з перших хвилин захопила лідерство у гонці на 7,5 км і утримала його майже до останніх секунд...
Шкода, що медаль їй дісталась пише бронзова (до золота забракло 1,2 секунди).
Але для українців в усьому світі в той день це не мало ніякого значення.
На першу олімпійську медаль чекали, і все ж вона стала несподіваною для багатьох...
Отже, розмова кореспондента „Сіверщині” з Сергієм СОЛОМАХОЮ - начальником управління в справах молоді та спорту обласної адміністрації у 1992-94 роках.
Кор.: Чи справді, пане Сергію, бронзова олімпійська медаль Валентини Цербе була такою несподіваною?
С.С. : Безумовно! Ніхто з фахівців у Міністерстві молоді і спорту тоді не чекав, що на Чернігівщині без шалених грошей можливо підготувати спортсменку світового рівня, тим більше у такому технічному виді спорту, як біатлон.
В той час в зимових видах спорту робилася ставка на російських легіонерів. Тому жіноча збірна України з біатлону складалась тоді переважно з уже досвідчених колишніх російських біатлоністок і тренерів, що мали прописку у Сумах.
Кор.: Пригадайте як відбувалася підготовка до олімпіади?
С.С. : Це сталося в ті часи, коли молода держава Україна була у кризовому, скрутному стані. Наближалися позачергові вибори Президента. Валюти не було не тільки на підготовку спортсменів вищої кваліфікації за кордоном, але навіть на бензин. Все зупинилося... Інфляція – шалена. Валюта була лише у деяких підприємств та у комерційних банках. На жаль, мало хто з їх керівників був готовий надати допомогу спортсменам.
Не дивно, що багато досвідчених спортивних фахівців або емігрували, або, втративши надію, кидали спорт та йшли торгувати на базари. Не бракувало й тих, хто лише імітував бурхливу діяльність, а головним чином займався бізнес-турами за кордон. Але, на щастя, були й ті, хто вірив в самих себе, у відродження України і мріяв про перемоги. Серед них були прилучани Валентина Цербе (єдина доросла на той час біатлоністка в області) та її тренер Микола Зоц.
Восени 1993 року вони вдвох запропонували піти на ризик: самостійно, за рахунок місцевих коштів, підготуватися до олімпіади в Ліллехаммері. Для цього потрібно було обов'язково їхати на сніг, ну, хоча б до Росії. А це ... рублі, яких в облуправлінні молоді і спорту в ті часи не могло бути згідно чинного законодавства. Тож чимало перепон довелось подолати, порушити чинні на той час інструкції, але питання рублів для поїздки в Росію В.Цербе було вирішено.
Потім були "несподівані" для фахівців Мінмолодьспорту і "сумчан" перемоги на першості України, включення Валентини Цербе до складу збірної України та поїздка її до Ліллехаммера.
Кор.: Невже далі все було, яку казці?
С.С.: На жаль, труднощів вистачало як об'єктивних, так і суб'єктивних. Слава Богу, їх вдалося подолати.
Так, наприклад, в останню мить перед виїздом на змагання у Валентини Цербе не виявилося закордонного паспорту. Тільки завдяки як кажуть "зв'язкам" це питання було вирішено вчасно.
Можна сказати, що Валентина вскочила до олімпійського літака останньою.
Кор.: Невже все було так серйозно?
С.С.: Нічого дивного, тоді в Україні багато що відбувалося вперше. За часів СРСР, особливо у зимових видах спорту, всі поїздки на міжнародні змагання здійснювалися через Москву. Україна лише постачала "живий товар".
До речі, вперше Валентину Цербе чернігівці побачили на екранах своїх телевізорів ще підчас урочистих проводів, які ледь вдалося умовити організувати керівництво області. Зовсім дивними і нереальними тоді прозвучали слова голови обласної державної адміністрації Валентина Мельничука: "Валентино, повернись з олімпійською медаллю!" і подарував їй сувенір – останній радянський ювілейний рубль з зображенням Т.Шевченка 1991 року випуску.
Це вже після перемоги дехто жартував, що всі чернігівці завжди з олімпіад поверталися з медалями. Звісно, з провінції на олімпіади в радянські часи не брали на прогулянку...
Кор.: І все ж, пане Сергію, у чому, на Вашу думку, феномен першої української олімпійської медалі?
С.С.: Ця перемога Валентини Цербе у Ліллехаммері на мою думку є символічною. Хоча об'єктивно, по сучасним міркам, все було проти неї. І брали, В.Цербе у збірну до естафетної команду як запасну, і не було у неї досвіду виступів на міжнародній арені, і свій тренер залишився вдома, і стартувала вона у гонці однією з перших...
Ніхто б не засудив її за невдалий виступ, бо й сам факт її участі в олімпіаді сприймався на Чернігівщині вже, як велике досягнення.
У чому ж феномен Валентини Цербе? Відповідь на це питання дала сама Валентина після повернення з олімпіади, коли заговорила під час зустрічей з земляками і Президентом Л.Кравчуком рідною, материнською - українською мовою!
До речі, Валентина Цербе виховувалася у багатодітній родині. У неї п’ятеро сестер. Мати українка, в дівоцтві – Кравчук. Батько – австрійській німець.
Вважаю, що є почуття, які не купити ні за які рублі-долари - це відповідальність перед Батьківщиною, перед своїм народом.
Кор.: Яка ж подальша доля Валентини Цербе і чернігівського біатлону?
С.С.: Зараз, наскільки мені відомо, неодноразова призерка чемпіонатів Європи та світу з біатлону Валентина Цербе-Несіна живе і працює в місті Прилуки.
Безсумніву, завдячуючи цій перемозі, Чернігівщина сьогодні - один з провідних центрів українського біатлону. Багато чернігівців успішно продовжують справу, започатковану 15 років тому Валентиною Цербою.
Отже, на мою думку, 23 лютого 1994 року треба відзначати як день становлення не тільки чернігівського, але й національного біатлону.