цей старовинний український одяг ми вже не лише не носимо, а й забуваємо, що означають ці терміни. Хоча чимало з цього одягу, нехай модернізованого, осучасненого, цілком могло б носитися й сьогодні.
Коли пливеш у міській вуличній юрбі чи в людському потоці в метро, кидається у вічі якась одноманітність одягу — у крої, кольорах, мате¬ріалі одягу. І вже навіть погано уявляємо всю різноманітність старовинного україн¬ського одягу. А те, що дійшло з цієї різноманітності, то все крапля в морі. У цьому переконуєшся, почитавши історичні довідки, побувавши в музеях.
Я побував у Чернігівському державному історичному музеї імені Тарновського і раджу читачам також побути там. А ще почитати, наприклад, чудову книгу Олекси Воропая «Звичаї нашого народу». Не буду зловживати розлогими описами, але варто бодай коротко навести деякі дані.
Почнімо з КОЖУХА (фото 4), чи не найпопулярнішого верхнього одягу українців. Справжній старовинний кожух нині — величезна рідкість, хоча б уже тому, що кожухів не шиють з півстоліття, якщо не більше, а те, що існувало, важко було зберегти у лихо¬ліття воєн, пожеж, голоду. Втім, новітні кожухи, що шиють останніми десятиліттями, все ж дають читачеві уяву, що це таке. Отож це верхній як чоловічий, так і жіночий одяг, виготовлений з овчини. Відомий ще від часів Київ¬ської Русі. А в часи козацтва і пізніше був найпопулярнішим одягом козаків, селян та й міщан. Панство, правда, воліло носити шуби. На що дотепний простий люд реагував, приміром, такими приказками: «У кого кожух овечий, у того душа чоловіча, а шуба — то згуба». Кожухам узагалі пощастило досить широко фігурувати в прислів’ях і приказках. Ось хоч би деякі: «Казав пан — кожух дам, та й слово його тепле», «До Святого Духа не знімай кожуха», «Кожух та свита — от душа й сита».
СВИТА (фото 1) дійсно також була одним з наймасовіших видів одягу. Шилася з міцного сукна, мала різні фасони й оздоблення. Відома також від часів Київської Русі, згадується, наприклад, у Лаврентіївському літописі під 1074 роком. Але є дані, що свиту носили ще прадавні слов’яни, які ходили походами аж на Римську імперію.
Цікавий вид одягу — ЮПКА (фото 2). Це зовсім не спідниця, як ви могли подумати, а верхній жіночий одяг, що нагадує свитку, але шиється не з сукна, а з черкашину або китайки. Вона трохи нагадує корсетку, але довша, й з рукавами, а корсетка, як відомо, шилась короткою і без рукавів.
У Чернігівському музеї мені показали і навіть дозволили приміряти такий одяг, як КИРЕЯ (фото 3). Це, так би мовити, суперверхній чоловічий одяг, тобто вдягається поверх верхнього, на свиту і навіть на кожух. Якщо хочете, це плащ — від вітру, морозу, дощу. Правда, кирея намокала, бо виготовлялася із сукна, але одіж цікава. У чому сам переконався, примірявши кирею. З одного боку, колишній власник цієї киреї був явно стрункішим, ніж автор цих рядків. З іншого, — людиною не слабкою, бо, чесно кажучи, з незвички кирея видалася мені важкуватою. Правда, її носили не так «на ногах», як вдягали, сідаючи на коня чи на воза.
Це все, так би мовити, загальні й короткі дані про деякі види одягу, спільні й типові для України. Але по різних її регіонах були чималі варіації як стосовно крою, так і кольо¬рів, оздоблення одягу.
Про особливості іншого старовинного одягу на Чер¬нігівщині розповідає науковий співробітник Чернігівського історичного музею Наталія Анатоліївна ТОНКИХ:
— У Козелецькому повіті кожухи робили з високим стоячим смушковим коміром, у Ніжинському — навпаки, з невисоким, часто комір виготовляли з чорного баранячого хутра. Колір кожухів найчастіше білий. Щоб досягнути білизни, шкіру кожуха натирали милом. Як правило, кожух зверху нічим не вкривався. Але заможні селяни вкривали святкові кожухи черкасином або синім сукном.
Свита шилася з домашнього сукна темного кольору на півдні губернії та білого — на півночі (Суразький, Городнянський, Новгород-Сіверський повіти). Могла мати стоячий вузький комір. Шилася з густими зборками позаду або мала 6, 8, 10 «вусів» (Козелецький повіт). На талії свита стягувалася поясом.
КАТАНКА. Зафіксована в селі Лемеші Козелецького повіту. Мала вигляд короткої куртки, виготовленої з домашнього сукна. Спинка катанки не була відрізною на талії, а викроювалась з одного цільного шматка до двох «вусів», мала високий комір, обшитий зубчастою тканиною, на рукавах — обшлаги, іноді шкіряні, з правого боку – кишеня. Збоку — застібка на три ґудзики (гузи, гузики). Катанку носили влітку зверху сорочки.
Ось цей старовинний український верхній одяг збері¬гається в Чернігівському історичному музеї.
І останнє міркування. Нашим українським модельєрам, дизайнерам давно вже час взяти в роботу мотиви старовинного українського одягу. У світі така тенденція вже є. Модельєри звертаються до національних мотивів. В історичному музеї мені розповіли, як в Україну приїздив один з відомих французьких модельєрів і був просто вражений багатством старовинного українського. Говорив, що спробує використати мотиви цього одягу в сучасному моделюванні одягу. Так що, можливо, якісь різновиди наших кожухів, свит, кирей, юпок, жупанів, кобеняків, чумарок, корсеток (це ще далеко не всі назви й різновиди) випливуть на престижних міжнародних показах у європейських столицях чи за океаном. А як же наші українські модельєри? Агов!