|
Не в ЄС, а в СС!
|
|
| Шкурко | Дата: Середа, 05-Жов-11, 11:40 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 186
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
| Здається дивним, що уряд країни у недемократичний спосіб (не спитавши у громадян) вирішує про вступ до найдемократичнішого альянсу в світі – Європейського Союзу. Свого часу так само в українців не питали щодо входження до Радянського Союзу, а фактично приєднання до більшовицької Росії.
Ось думка екс-канцлера Австрії Вольфганга Шюсселя (з інтерв’ю газеті «День» від 13.09.2011): «Україна – велика країна, одна з найбільших у Європі. Ви самодостатні, і вам не потрібно приєднуватися до Росії чи ЄС. Питання полягає в упевненості в собі, почутті власної гідності. Я вважаю, що вам не потрібно, щоб вами попихали. Ані ЄС, ані Росія».
Так чому ж і Ющенко, і тепер Янукович так затято пророкують входження до ЄС?
За цим криється бажання перевалити вантаж соціальних проблем на плечі заможних європейців. Крупний олігархічний капітал, який заволодів багатством України, не бажає ділитися прибутками з населенням, та й не зможе забезпечити нормальний рівень життя українців у силу недостатнього для цього економічного потенціалу.
Так, голова Всеукраїнського союзу вчених-економістів, доктор економічних наук, професор Олександр Кендюхов зазначає, що головна проблема української економіки - в структурі її національного виробництва. Індустріально-агарна економіка з її морально і фізично застарілою технологічною базою, низькорентабельна і дуже енергоємна завжди перебуватиме у рабській залежності від постіндустріальних економік або постачальників енергетичних ресурсів. З такою виробничою базою, в аспекті падіння рівня життя населення, для нашої країни світова економічна криза буде мати більш трагічні наслідки, ніж для постіндустріальних економік. Якщо ми зустрінемо другу хвилю економічної кризи з існуючою виробничою базою, то убезпечити себе ми не зможемо. Якщо на світових ринках зникне попит на нашу сировинну продукцію індустріального характеру, де країна буде брати гроші на підтримку своїх поточних потреб? На думку вченого, убезпечити себе від світової кризи можна тільки одним способом - змінивши структуру національного виробництва з існуючого на високотехнологічне, високорентабельне, експортоорієнтоване виробництво кінцевого продукту масового попиту. Цей шанс пов'язаний, насамперед, з різким падінням інвестиційної активності в США і Європі, хаосом в голові західного інвестора, який чекає реформ бюджету та ринку праці, чекає, коли політики вживуть хоч якісь заходи, щоб пожвавити економічне зростання, але сумніваються, що це можливо. На думку професора Кендюхова у України є не більше трьох років, щоб використати свій шанс (офіційний сайт Всеукраїнської спілки вчених-економістів: http://vsve.ho.ua ).
Тим часом, на наших очах різко скорочуються фінансування соціальної і гуманітарної сфер і це при зменшенні населення за рахунок природного убутку та еміграції.
Водночас, і сам ЄС не може справитися з такими ж соціальними проблемами ряду своїх країн-членів.
«… зараз Європа перебуває в дуже напруженій і складній ситуації. Тому вона не може включити до свого складу більше населення» - це ще одна авторитетна думка – лорда Джорджа Вайденфельда, який на відміну від п. Шюсселя є оптимістом щодо входження України до ЄС, «але в далекій перспективі». Крім того, з огляду на наші традиції деякі умови вступу до ЄС (зокрема, щодо прав так званих сексменшин) є абсолютно неприйнятними.
Тепер час розшифрувати іншу абревіатуру із заголовка цих нотаток.
Слов’янська співдружність (СС) – ось що могло б бути альтернативою для України, та ще й з посіданням у ній провідного місця.
Ми – найбільша слов’янська країна, перебуваємо в оточенні інших слов’янських держав (підкреслимо тут – усіх європейських): Росії, Білорусії, Польщі, Словаччини, Чехії, Словенії, Хорватії, Боснії й Герцоговини, Сербії, Чорногорії, Македонії, Болгарії.
Україні потрібно відігравати свою роль у геополітиці, мати союзників, насамперед у ментальному й культурному сенсі. Географічна близькість є унікальною передумовою й для економічної співпраці, обміну досвідом, розвитку малого й середнього бізнесу, туризму – насамперед культурного. Київ уже визрів бути осердям всеслов’янського світу, а от столицю України можна було б відбудувати у її географічному центрі. Українцям потрібна велика ідея, що варта великої місії. Ще 160 років тому до цього прагнули Шевченко, Костомаров, Куліш та інші члени Кирило-Мефодіївського Братства.
Щодо соціальної сфери, з якою не справлялися усі українські уряди, то тут справа не тільки у пенсійному забезпеченні. Згортаються видатки на сферу повноцінного відтворення трудового населення. Стара Європа стикається з такими ж проблемами. У світовому розподілі праці всі місця зайняті. На що може розраховувати Україна, так це на агропромисловий сектор. Ми можемо стати «продовольчим Китаєм» у сенсі заповнення світового ринку харчами, а європейського зокрема – біологічними продуктами здорового харчування.
Розвиток аграрної сфери України можливий за умови зниження собівартості аграрної продукції – це потіснить наших конкурентів і розширить сферу збуту серед бідних країн. Біологічну ж продукцію, яка є дорожчою, можливо одержувати тільки у відносно невеликих господарствах.
Агрохолдинги з великим земельним ресурсом зорієнтовані на масове виробництво із застосуванням хімії та ГМО. Така продукція Європі не потрібна. Отже, створення агроекономіки на взірець наших братніх євросусідів – невеликих фермерських господарств (звичайно, за нашими мірками, бо для Європи господарство у кілька сот гектарів уже є великим) вирішить одночасно два завдання: суто економічне і соціальне – за рахунок перерозподілу населення з міста – ні, не в село у традиційному розумінні, а в сучасне господарство – фермерське поселення. Якщо п. Азаров кладе квіти на могилу свого колеги Столипіна, то щонайменше можна б уважати, що він поділяє політику великого російського реформатора щодо створення хуторів. Та земельна реформа, що здійснюється, суперечить цьому. По-перше, приватизація землі різко здорожчує сільськогосподарську продукцію, а по-друге, земля потрапить до рук великих землевласників. Такий сценарій вигідний нашим конкурентам в агросфері – транснаціональним компаніям, які тиснуть на нас через уряди розвинених країн, в т.ч. євросоюзівських.
То ж чи бачить Україну в своєму складі сам ЄС? І чи не варто нам набратися витримки і наполегливості у своєму цивілізаційному виборі? Головне, чого бракує українцям, – згуртованості. Запорукою такої є віра у власні сили, довіра до уряду, чітке бачення своєї місії й місця у глобальному просторі: Україна – постачальниця продовольства для Європи й світу, гуртує слов’янські народи.
|
| |
| |
| Борис | Дата: Середа, 05-Жов-11, 18:49 | Повідомлення # 2 |
Група: Редактор
Повідомлень: 48
Нагороди: 2
Статус: Відпочиває
| Не на часі, але вірним шляхом!
Але ж, пане Миколо, ціла низка з країн, визначених Вами у якості кандидатів для майбутнього СС, вже облаштувалися у добротній хаті європейської родини. І попри колізії внутрішнього чи зовнішнього штибу( на кшталт різних криз!?) непогано себе почувають.
Вже, навіть, і уявити важко, що собою являла б Польща - найближча наша сусідка і непоганий орієнтир у силу інших причин, як би не ЄС!? Та і Чехія не пасла задніх і 20 років тому за багатьма напрямками галузевої структури ще часів РЕВу!?
А згадайте на прикладах кількох виразних за економічним потенціалом країн, в тому числі постсоціалістичних, ентузіазм людей у русі до поставленої мети!? Чомусь згадую бувшу НДР у жовтневі дні 21 рік тому під час воз'єднання!? Та й сьогодні, не дивлячись на таку власну потугу, якою постає у світі, і перш за все у європейському, об'єднана Німеччина, у неї , наскільки відомо, поки що й на думку не приходить нудьгувати за часами вільними від ЄС.
А щодо порад збоку, на які Ви посилаєтеся, в тому числі і на високих політиків - вони закономірні. Бо ж дійсно, якщо колись через № років(?) гряне час нашого членства у омріяній європейській структурі, то звичайно що певним "державам-ветеранам" цього Союзу, а разом і тим, що є сьогодні досить таки маловиразними( не менш за 5-7 країн?), прийдеться важкувато. Ми ж, у силу різних обставин( від природного чинника, людського, кліматичного, економічного тощо)маємо стати через кілька рочків вже у Союзі багато кому не "по-зубам. Але про ЄС, про проблеми навколо нього - поки тільки мрії. А ми ж - ой як полюбляємо мріяти, або ділити шкіру не убитого ведмедя!?
І поки нас там не дуже то вже й очікують, як доводить життя, не має сенсу так перейматися, що кожного дня у пересічних громадян не питають про їхнє бажання чи спротив походу до ЄС!? Мабуть вистачить того, що у продовж п'яти років з ранку до ночі кожного дня питали про НАТО: хочемо чи ні? Допиталися...
А про гуртування слов'янських народів, як Ви кажете, то це, здається, пахне тезою все з тієї ж двадцятилітньої давнини епохи. Бо щось у ХХ столітті цією ідеєю мало хто переймався у ракурсі, на який ви робите посилання через діяльність гурту відомих українських достойників доби Шевченка. Щодо залучення Росії до «пан-слов’янського», об’єднання, то на мою думку, це досить не фартова тема. Бо, як доводить історія, у голові нашої сусідки ніколи не стояла чужа їй за духом "слов’янська ідея". То був блеф, гра у «одні імперські ворота» - ще від часів 19 - поч. 20 століття. Згадайте Балкани!? І чи переймається сьогодні Росія у відповідності до своїх розмов проблемами Болгарії, Сербії по –справжньому?
Росії з її імперським синдромом можна пробачати успадковану "страсть" до оновлених союзів, співдружностей, трансконтинентальних (?) об’єднань з "бувшими" навколо... ??? Ось про таке знов на днях, до речі, висловився "новий" чи наступний(?) президент Росії.
Згоден з Вами щодо необхідності" витримки, наполегливості у своєму цивілізаційному виборі"? Адже поки нас чомусь "заносить" НЕ ТУДИ!? Так і дивляться на Росію.. Хоча теж задля лукавства використовують тезу «низки запитань» до "Європейського Союзу"_ і те не так, і там - не виходить!? Добре знають, що брешуть. Достатньо згадати той же ґвалт з НАТО...!? НАТО нема - здалися Росії.
Дійсно, у глобальному просторі важливо, щоб Україна перестала бути у ролі сиротинки, з невизначеністю зовнішньої політики і хронічної жебрачки. І для цього потрібна єдина допомога людей і Бога - зробити Україну УКРАЇНСЬКОЮ. І тоді не тільки постачальницею харчів нас будуть називати, а і ототожнюватимуть з найпотрібнішими і найперспективнішими пропозиціями світового ринку. І порад буде зовсім мало. Переважатимуть прохання. А поки - дійсно, прохають лишень руки наших красивих українок. Ось і маємо згадати свою історію і національний дух!?
|
| |
| |
| Stanislav | Дата: Четвер, 06-Жов-11, 09:01 | Повідомлення # 3 |
|
Група: Видалені
| Найперше, німецька позиція по Україні контролюється з РФ, безпардонно продана позиція, як проданий Гaзпрому колишній канцлер Шредер... Набагато цікавіше, тому, цитувати шведів, британців, поляків в цьому питанні. Доречі, Польща, чудовий приклад для України, наскільки можна скористатися з переваг вступу до ЄС.
Словянські Співдружність утопія, нажаль або нащастя, маргінальна ідея під якою немає нічого крім мрій: ні напрацьованих документів, ні технологій, ні необхідних звязків, ні розуміння проблематики світу.
Навпаки ЄС: діюча машина. А для пост-радянських українців це просто дарунок, позаяк українські еліти нездатні само-трансформуватися, а суспільство демонструє неспроможність їх поновлювати, Нехай євро еліти розтрусять це болото, як вони вміють, прості люди від цього не програють.
|
| |
| |
| Шкурко | Дата: Середа, 19-Жов-11, 10:48 | Повідомлення # 4 |
|
Група: Редактор
Повідомлень: 186
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
| Коли говорять про Слов’янську співдружність (наголошую саме на цьому терміні), чомусь уособлюють її з теорією і практикою російського панславізму, на засадах якого перебувають прокомуністичні сили.
Хочу розвіяти такі думки: Слов’янська співдружність – це міждержавна організація (подібних чимало у світі), а не наддержавне формування, як Євросоюз. Більше того, Слов’янська співдружність може перетворити Європу в біполярний, тобто стабільніший, континент – завдяки органічному поєднанню західної і східної (до останньої тяжіє слов’янська) ментальностей.
Щодо питання участі в ЄС, то тут знаковою є позиція Норвегії. У цій країні відбулося два референдуми з негативним результатом щодо приєднання до Євроспівтовариства. Ось як це прокоментував газеті «День» (№ 184 за 13 жовтня 2011 р.) посол Норвегії в Україні Пол Елведал Фредеріксен: «Норвегія – молода країна. Їй всього 106 років, а цього мало для незалежної держави. Коли ми голосували 1994 року, Норвегії не виповнилося ще 89 років. Думаю, що багато громадян вважали, що не настав час віддати частину свого суверенітету».
Гадаю, що це прозорий натяк нам. Але на відміну від Норвегії, Україна не має відповідного потенціалу, щоб водночас перебувати поза ЄС і користуватися усіма його принадами, тобто бути частиною європейського внутрішнього ринку. Українська владна еліта намагається прилучитися до цього ринку через отримання безвізового режиму і входження до зони вільної торгівлі.
Чому б такі стосунки не встановити для початку зі своїми слов’янськими сусідами? З іншого боку можна збалансувати взаємини слов’янського світу з Росією, які час від часу стають напруженими (про українську місію щодо Росії йдеться докладніше в «Акурайку» В. Чепурного).
За населенням і внутрішнім валовим продуктом (ВВП) Україна, Польща, Боснія і Герцеґовина, Білорусь, Сербія, Чорногорія, Хорватія, Словенія, Словаччина, Чехія, Македонія разом паритетні Росії: населення 143 млн. і 145 млн.; ВВП 1,9 млрд. доларів і 2,3 млрд. доларів відповідно (за даними 2008 р.). (див. таблицю у прикріпленому файлі нижче).
У той же час ефективність економіки України поступається у рази будь-якій зі слов’янських сусідів. Проте у них нема того потенціалу для інвестування як в України - у нас найбільші трудові ресурси і територія.
Як відомо, східний напрямок для інвестування, наприклад в український агропромисловий сектор, є привабливим не тільки для єврослов’ян, яким до того ж бракує конкурентних ніш на Євроринку.
Слов’янська співдружність не утопія, а нереалізована поки-що перспектива і починати треба б насамперед з інформаційного та гуманітарного обміну між елітами країн-сусідів, зняття стереотипів, які нагромаджувалися у нас упродовж довгих часів бездержавності.
|
| |
| |
| Баранов | Дата: Понеділок, 28-Лис-11, 15:54 | Повідомлення # 5 |
Група: Читач
Повідомлень: 1
Нагороди: 0
Статус: Відпочиває
| СЛОВ'ЯНСЬКИЙ СОЮЗ АБО СОЛОДКА МРІЯ УКРАЇНЦЯ
13 жовтня 2011 року «Сіверщина» надрукувала полеміку між трьома читачами з приводу того, де повинна знаходитись Україна – в Євросоюзі чи в Слов’янському союзі. Один з учасників полеміки, голова благодійного фонду «Ніжен» Миколи Шкурка вважає за необхідне створити Слов’янський союз (або Слов’янську співдружність). На його думку, це дасть Україні можливість досягти високого економічного і політичного рівня.
М. Шкурко дещо легковажно ставиться до ідеологічних, правових та економічних засад об’єднання слов’янських народів. Він зовсім не аналізує причин, які на протязі майже двохсот років перешкодили втіленню в життя зовні привабливої ідеї слов’янської єдності.
У 1840-х роках цю ідею пропагували члени Кирило-Мефодіївського братства Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та інші діячі української культури. «Взаємність слов'янських народів, – писав М. Костомаров, – в нашій уяві не обмежувалася сферою науки і поезії, але стала уявлятися в образах, в яких, як нам здавалося, вона повинна була втілитися у майбутню історію. Крім нашої волі, ми уявляли федеративний лад, як найщасливіший перебіг суспільного життя слов'янських націй».
М. Костомаров і його соратники написали програмний документ «Закон буття українського народу», в якому відчувався вплив діяча чеського і словацького національно-визвольного руху, історика і філолога Павла-Йозефа Шафарика. У своїх працях він вперше теоретично обґрунтовував необхідність слов’янської співдружності.
Але ще до розповсюдження праць Шафарика у 1823 році в Україні було створено організацію «Слов’янський союз». Засновниками були два брати, російські офіцери О. Борисов, П. Борисов і польський дворянин Ю. Люблінський, якого вислали з Польщі за участь в національно-визвольному русі. Саме Ю. Люблінський запропонував назву «Слов’янський союз». Ця організація, чисельністю понад 50 чоловік, діяла в місті Новоград-Волинську (тепер Житомирська область). Більшість із них збіднілі дворяни та офіцери нижчого складу. Вони виступали за створення Федерації слов’янських республік, членами якої повинні були стати Росія, Малоросія, Білорусія, Польща, Богемія, Моравія, Угорщина з Трансільванією, Сербія, Молдавія, Валахія, Далмація і Кроатія (Хорватія). На думку братів Борисових, ці країни мають слов’янський дух і спільну історію. У рамках Федерації кожній країні дозволялось мати власну конституцію.
У вересні 1825 року за рекомендацією декабриста М. Бестужева-Рюміна «Слов’янський союз» ввійшов до складу «Південного товариства декабристів». Всередині товариства заснували «Слов’янську управу». Декілька членів «Слов’янського союзу» дали клятву М. Бестужеву-Рюміну брати участь у повстанні Чернігівського полку та вбивстві царя. Після поразки декабристів члени «Слов’янського союзу» були засуджені до каторги і заслання.
На початку 1840-х років австро-угорські націоналісти ввели термін «панславізм» для позначення національно-визвольної боротьби слов’янських народів. Термін остаточно прижився після того, як Росія у 1856 році програла Кримську війну. Тодішні панславісти вилучили з списку слов’янських країн Польщу, яка, на їхню думку, вросла в католицизм та Європу. Зате Росії відводилось перше місце. Ідеї панславізму развивали М. Данилевский, М. Страхов, О. Кошелєв. До них примкнули деякі князі, графи, генерали, чиновники.
Сьогодні голова благодійного фонду «Ніжен» Микола Шкурко пройнявся ідеєю об’єднання слов’янських народів. Проте він нічого не говорить про механізм утворення політичної системи, більша частина якої вже знаходиться в Євросоюзі. М. Шкурко цитує слова голови Всеукраїнського союзу вчених-економістів, професора О. Кендюхова про необхідність змінити в Україні структуру існуючого виробництва на високотехнологічне. Ми не гірше професора знаємо про це. Але нам потрібні не загальні фрази, а практичні важелі.
Чи захочуть болгари, словаки, словенці, серби, поляки з чистого аркуша вибудовувати економічні та політичні відносини у рамках штучної конструкції? Ці країни вже звикли до переваг і зручностей у колі Євросоюзу. Отож, вони чекатимуть від нас ініціатив і пропозицій, які будуть кращими за умови та гарантії європейської спільноти. На жаль, ми можемо запропонувати лише мишоловку, для того, щоб ловити в неї довірливих інвесторів.
Думка про утворення Євросоюзу вперше виникла у німецького філософа Фрідріха Ніцше. Понад 130 років тому він писав про можливе створення Європейського парламенту і нового типу людини під назвою «європеєць». Щоправда Ніцше вважав, що Європу може об’єднати тільки язичництво та древня міфологія, оскільки християнство виродилось в соціалізм, а традиційний Бог вже помер. Цей філософ також передбачив, що у 20 столітті грянуть страшні війни як наслідок геополітичних і національних протистоянь. Він помітив серйозне протиріччя між об’єднанням народів і особливостями націй. Лише після двох світових війн глави держав вникли в цю проблему, після чого створили Євросоюз. Нагадаю, що головною метою його утворення було об’єднання металургійної промисловості європейських держав, щоб перешкодити мілітаризації економіки і використанню сталі та енергетики у військових цілях.
Микола Шкурко чомусь не згадує про варіант, який запропонував російський письменник Олександр Солженіцин, а саме створення союзу трьох слов’янських держав України, Росії, Білорусії. На думку Солженіцина, до цієї трійці можна додати Казахстан, де мешкає багато українців і росіян.
Утворення слов’янської співдружності за будь-якою схемою не принесе Україні вагомих здобутків, бо в усіх випадках Росія диктуватиме свої умови, як сильна країна з високим економічним потенціалом і войовничим духом. Сьогодні слов’янські держави прислухаються до Росії, в той час як позиція України мало кого цікавить. Для того, щоб стати членом глобальної слов’янської структури Україні необхідно насамперед знайти спільну мову з Росією. Але тут бачимо безліч старих проблем, в які слов’янські країни вникати не бажають.
Щоб зацікавити людей панславістською проблематикою Микола Шкурко мав би створити у рідному місті Ніжині самобутню організацію, яка системно і послідовно займалась би питаннями створення Слов’янського союзу. Ця організація повинна мати назву, програму дій, статут або катехізис на зразок «Книги буття українського народу» Миколи Костомарова та його соратників. Але поки що М. Шкурко лише декларує ідею, яка на протязі майже двохсот років витає над слов’янськими землями. Він ділиться з нами своїми солодкими мріями. Будемо чекати того моменту, коли Микола Шкурко перейде від мрій і сновидінь до розгорнутої агітації та конкретної роботи.
|
| |
| |
| Stanislav | Дата: Субота, 03-Груд-11, 11:38 | Повідомлення # 6 |
|
Група: Видалені
| Цікаво, що тему "словянського союзу" можна зустріти на польських форумах, напр. http://www.polishforums.com Але така деталь, говориться про можливість політичного обєднання з Чехією, Словакією, Сербією, одинаки згадують про Україну і Білорусь, і ніхто не згадує про Росію, як країну з якою можна обєднуватися. Більшість дописувачів в ці теми пишуть по прикол. Та ось пошук по ключових словах, самі почитайте http://www.polishforums.com/index.p....enText=
Українцям-сіверянам, якщо на те пішло, варто було б подумати про особливі політичні стосунки з Польщею і Литвою, в перспективі з Білорусью, бо саме в союзі з цими народами був відносний успіх і якась регіональна стабільність, причмому в європейському контексті.
|
| |
| |
| Лозко | Дата: Четвер, 08-Груд-11, 15:27 | Повідомлення # 7 |
Група: Читач
Повідомлень: 1
Нагороди: 0
Статус: Відпочиває
| КОНЦЕПЦІЯ ЗБЕРЕЖЕННЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
Галина ЛОЗКО,
доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Київського університету імені Бориса Грінченка
Родовий етнічний феномен завжди був і буде сильним геополітичним фактором, а етнічна ідентичність для багатьох народів досі залишається метою життя. Нині в різних куточках земної кулі мешкає понад 330 мільйонів слов’ян. Чи існує нині спільна слов’янська етнокультурна ідентичність, компетентність, самосвідомість?
Першорядними чинниками, що визначають етнонаціональну ідентичність, як відомо, є насамперед пам’ять спільності роду, територія, мова, релігія. Роз’єднані впродовж останнього християнського тисячоліття, слов’яни поступово втратили колись родинні зв’язки й етнічну тотожність; вони не раз вступали між собою в кровопролитні війни, завойовували території братів-сусідів, взаємно знищували один одного; та заклики до єдності слов’ян, які лунали з вуст найславетніших представників слов’янства, не завжди були почуті, або й просто зневажені політичними маніпуляторами. Слов’янська єдність ніколи не мала окремого абстрактно наукового характеру. На жаль, етнічними почуттями завжди маніпулювали політики, тому ця ідея не отримала достатнього розвитку.
Розглянемо, приміром, геополітичну теорію Слов’янофільства (відому ще як панславізм або всеслов’янство). Ця теорія за останні два століття перетерпіла чимало політичних перекручень. Головною ідеєю панславізму було об’єднання всіх слов’янських народів за спільністю походження.
Ідея єднання всіх слов’ян у могутню коаліцію з’являлась періодично в історії наших братніх народів. Її проголошували ще дохристиянські князі в часи, коли нашим народам загрожували численні зовнішні вороги.
Рідна релігія містить у собі культурний досвід багатьох поколінь наших етнічних Предків і становить собою основу історичної й генетичної пам’яті слов’ян. Християнство перервало цей живий ланцюг міжпоколінного передання етнічних знань і родового досвіду, роз’єднало слов’ян за конфесійною належністю (католицтво, православ’я), за абеткою (кирилиця, латиниця), послабило почуття родинних зв’язків. Тож мусимо ствердити, що геноцид слов’янських народів розпочався з деїциду (термін вперше вжив професор В. Шаян) — що означає “вбивство богів”.
У новітні часи ідея панславізму з’явилась у кінці XVIII століття, коли переважна більшість наших народів перебувала в складі Російської, Австрійської та Пруської імперій. В цих імперіях побутувала офіційна думка, що панславізм “призводить до дестабілізації монархії”. Переслідувалося все, що стосувалось слов’янства, навіть розмова рідною мовою.
На противагу цьому політичному тиску виникає ідея слов’янської взаємності, що має словацьке походження. Вперше обґрунтована поетом Яном Колларом, автором першої теоретичної програми духовного єднання слов’янських народів, в основу якої було покладено розуміння слов’янства як єдиного цілого — “слов’янської нації”. Саме Коллар включив слов’янську проблематику в галузь філософської думки. В Австрійській імперії тема панславізму виникла на початку 1820-х років з появою поеми Яна Коллара “Дочка Слави”.
Однак концепція Коллара мала й недоліки: найбільшою помилкою Коллара була ідея “мовного зближення” слов’ян, що на місцевому ґрунті вилилося в створення концепції “чехословацького племені” і заперечення самостійності словацької мови. До речі, пізніше він не наполягав на цій думці (“Трактат про літературну взаємність”).
Другою помилкою Коллара було надання особливої ролі Росії в об’єднанні слов’янських народів (це твердження ґрунтувалось на чисельній і територіальній перевазі Росії перед іншими слов’янами). Як бачимо, ця теза виявилась хибною, що постійно надавало словацько-російським взаєминам певного політичного антагонізму (трактат Л. Штура “Слов’янство і майбутній світ”). Значна частина слов’янських народів, що постійно перебувала під гнітом різних імперій, постійно потребувала національного звільнення. Тому, як свідчить історія, лідери слов’янського руху розчаровувалися в російському факторі.
Але ідеї “добровільного” злиття націй, як ми вже знаємо, зазнали краху не тільки в СРСР, а й у Чехословаччині, Югославії, що розпалися на національні “квартири”. Отже, асиміляція, про яку мріяв В. Ленін, виявилася неспроможною. Вона не тільки не здійснилася в Союзі (соціалістична система), а й зазнає краху в США (капіталістична система). Не вийшло перетворення багатьох націй ні на єдиний “радянський народ”, ні на єдину “американську націю”.
Показовою щодо цього є праця Н. Я. Данилевського “Росія і Європа” (1871), що досі вважається однією з основоположних. У ній, попри відвертий російський месіанізм, стверджується, що злиття слов’ян в одну державу, в єдине політичне тіло зашкодило б загальному інтересу всієї культурно-історичної групи. Саме цю думку російські послідовники Данилевського намагаються “не помічати”. Данилевський віддавав перевагу окремішньому існуванню слов’ян зі збереженням тісніших культурних та інформаційних контактів: “Для величия и культурного значения семьи славянских народов … нужно не поглощение славян Россией, а объединение всех славянских народов общею идеею Всеславянства”. Отже, Данилевський висловлював думки протилежні будь-яким загарбницьким намірам Росії. Н. П. Аксаков писав, що “Всеслав’янство завжди було, є й буде простим історичним та етнографічним фактором”, що розглядається як народний організм, а не як політична спільнота.
Сплески інтересу до слов’янських ідей відбувалися періодично в середовищі слов’ян під впливом романтичних або політичних чинників. Однак слов’янський і російський панславізм — різні речі: слов’янський має культурницький зміст, російський — ідеологію великодержавності та імперських експансіоністських цілей. Таким чином всякі мрії та спроби до об’єднання слов’ян завжди розбивалися об гегемонію Росії.
Звичайно, негативне ставлення до слов’янського національного питання породили класики марксизму-ленінізму, що не могло не позначитися й на радянських ідеологічних доктринах. Так, Ф. Енгельс у статті “Боротьба в Угорщині” писав: “Панславізм виник не в Росії або Польщі, а в Празі і Загребі … Безпосередньою метою панславізму є створення слов’янської держави під захистом Росії від Рудних і Карпатських гір до Чорного, Егейського і Адріатичного моря… Єдність панславіста — це або чиста фантазія, або — російський батіг”. Тут же Ф. Енгельс також створює типовий германський шовіністичний ярлик, що його будуть ще ціле століття чіпляти слов’янам: “Народи, які ніколи не мали своєї власної історії, які з моменту досягнення ними першого, найнижчого рівня цивілізації, вже підпали під чужоземну владу або лише за допомогою чужоземного ярма були насильно підняті на перший рівень цивілізації, не життєздатні і ніколи не зможуть досягти якої-небудь самостійності. Саме така доля австрійських слов’ян”.
Тут дехто з доповідачів засуджував націоналізм. Тому хотілося б торкнутися й цієї проблеми. На думку сучасних націологів, націоналізм виникає як природна реакція етносу на деструктивні впливи зовнішнього оточення: економічні, соціальні та політичні процеси, іноетнічні та інорелігійні впливи. У процесах розпаду імперій, відділення колоній від метрополій та утворення національних держав, націоналізм стає політичним принципом, згідно з яким “етнічні межі не повинні перетинатися політичними кордонами, а етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти народу”. Отже, націоналізм як етнозберігаючий чинник перевершує й світові релігії докапіталістичних суспільств, і державні утворення імперського типу Нового часу. Справжній націоналізм завжди протистоїть таким явищам, як: глобалізм, інтернаціоналізм, імперіалізм, християнство, космополітизм, егалітаризм, лібералізм.
Серед слов’янських народів термін “націоналізм” набув популярності лише в другій половині ХІХ ст. — під час їхнього національного відродження, підйому цікавості до предківської мови, культури й ототожнювався з боротьбою за національні права. Саме на слов’янському ґрунті націоналізм набув такої особливої його форми, як макронаціоналізм, відомий під назвою панславізм, що фактично є таксономічно вищою формою націоналізму, яка об’єднує націоналізм генетично споріднених народів. Так, наприклад, в “Енциклопедії націоналізму” (Лондон, 1990) читаємо: “Панславізм – найбільш давня і найбільш важлива форма макронаціоналізму. Ідея союзу всіх слов’ян у могутню коаліцію з’явилася в кінці XVIII століття в час, коли всі слов’янські народи були меншинами в Російській, Австрійській і Пруській імперіях… Ян Коллар, що прославив мрію союзу слов’ян в “Дочці Слави”, став попереду слов’янських апостолів націоналізму”.
Оскільки в імперіях (Російській, Австрійській та Пруській) чекати на ґрунтовні теоретичні наукові виклади націоналізму ще не доводиться — то вони плідно розквітли в галузі красного письменства.
Особливу пасіонарну хвилю слов’янського націоналізму в Австрійській імперії підняла поема Яна Коллара “Дочка Слави”. Створений поетом образ дочки Богині Слави є глибинним етнонаціональним символом слов’янських народів. Поет розповідає про свою багатостраждальну батьківщину, про трагічну долю полабских слов’ян, майже повністю знищених завойовниками, про шляхетні ідеали Яна Гуса, подвиги героїв-слов’ян упродовж багатьох віків боротьби за свої права.
1836 року Франц Прешерн, один з творців словенської літературної мови, опублікував поему “Хрещення при Савіце”, в якій уперше висловив найпотаємніші людські почуття й думки. Велика частина рукописної спадщини поета була спалена за наказом католицького духівництва. Його поезія — це скорбота громадянина й патріота, що пристрасно любить батьківщину, бореться за її відродження.
Однак серед офіційних імперських кіл превалювала думка, що слов’янський націоналізм “призводить до дестабілізації монархії”. Переслідувалося все, що стосувалось слов’янства, навіть розмова рідними слов’янськими мовами.
Демографічна криза слов’янських народів — глибоке порушення відтворення населення, що загрожує самому його існуванню. В майбутньому це загрожує депопуляцією слов’ян і європейців загалом, з усіма негативними соціальними наслідками.
Тотальна дезінформація, що панує в нашому суспільстві, унеможливлює розуміння причин національного занепаду, що гальмує й пошуки шляхів виходу з кризи. Політика підтримки міграції — це поступова заміна корінного населення іншим, прийшлим, ворожим кочівником, у менталітеті якого прагнення до привласнення того, що вже створено кимось. Приплив іммігрантів змінює структуру населення такою мірою, що змінюються його етнічні властивості.
ВИСНОВКИ:
1. Збереження слов’янської ідентичності можливе через цілеспрямовані освіту і виховання, встановлені в межах національних держав. Оскільки в Україні досі слов’янська ідея перебуває в “лівих” руках (комуністи, соціалісти, ліберали), створився негативний імідж Всеслав’янської ідеї, ототожнення її з московським імперіалізмом, прагненням Росії до світового панування. Таке уявлення про Всеслов’янство має бути подолане, коли за нього візьмуться національно-патріотичні рухи, які й візьмуть на себе відповідальність за долю слов’янського суперетносу (науковий термін на позначення групи народів спільного походження, близьких мовно та історично).
2. Оскільки рідна віра є найголовнішим складовим елементом етносу (в трійці: рідна земля, рідна мова, рідна віра), то збереження самобутності, а отже, й етнічної ідентичності слов’ян можливе за умови відродження рідних етнічних релігій. Нині такий процес уже триває, він є закономірним явищем в усій Європі, зокрема в слов’янських країнах: Україні, Польщі, Росії, Білорусі, Чехії, Словаччині, Словенії, Сербії, Болгарії та інших.
3. Об’єднання слов’ян можливе й потрібне в етнокультурному й інформаційному просторі на засадах горизонтальної співпраці, але ніколи — в “єдіной нєдєлімой” державі, яка хоче “ощасливити” братів-слов’ян опікою. Можливо, в цьому сенсі створення міжнародної ліги слов’янських держав було б доцільним, але ніколи — жодного “союзного государства”! Українці, як ніхто інший, мають сумний досвід перебування в радянській імперії. Хай він послужить іншим слов’янам засторогою.
Може, тоді й справдяться слова нашого Кобзаря: “Щоб усі слов’яни були добрими братами, і синами Сонця-Правди, і єретиками”.
"Слово просвіти", ч.47, 25 листопада - 1 грудня 2010 р.
|
| |
| |
| Шкурко | Дата: Вівторок, 20-Груд-11, 19:56 | Повідомлення # 8 |
|
Група: Редактор
Повідомлень: 186
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
| Виходить, що Україна спіймала облизня і від Росії, і від ЄС. Одна не опускає ціну на газ, інший - не підписує угоди про асоціацію та вільну торгівлю. А от щодо співпраці зі слов'янськими Сербією, Чорногорією, Македонією, Хорватією, Словенією останнім часом і безвізовий режим, і вільна торгівля, і культурні зв'язки... Здається, українсько-польські взаємини на високому рівні проходять куди частіше, ніж українсько-російські. Знайся кінь з конем, а віл з волом - говорить українська приказка.
|
| |
| |
| Шкурко | Дата: Четвер, 26-Січ-12, 20:04 | Повідомлення # 9 |
|
Група: Редактор
Повідомлень: 186
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
| Станіславе, я познайомився з дискусією на польсько-англійському сайті. Дякую. Справді, тема міжслов'янських стосунків жива, але українці, та ще й україномовні, у спілкуванні не беруть участі. Ми такі малі, що нас не помічають сусіди, які до того ж гарно відгукуться про українців і дивуються, чому ми говоримо російською, надто після 20 років незалежності.
|
| |
| |
| Шкурко | Дата: Субота, 28-Січ-12, 21:46 | Повідомлення # 10 |
|
Група: Редактор
Повідомлень: 186
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
| Віктор Баранов має рацію - треба від слів переходити до діла. Спочатку маленького.
Чому б не організувати у Ніжині фольклорний фестиваль бодай трьох країн -України, Білорусі, Польщі. Науково доведено, що за близкістю до української мови перше місце посідає білоруська, друге польська ( латиниця не проблема!). Російська на третьому( близькою вона здається завдяки багатолітній русифікації).
Коли у нашому місті гостював польсько-білоруський гурт з Польщі, виявилося, що у нас багато спільних народних пісень. Хіба тільки? Далі можна б коло учасників розширювати.
Є певні контакти Безбородькового ліцею з білоруськими і польськими науковцями. Недавно подейкували про створення славістичної кафедри у ніжинському виші...
Принаймні у мене є готовність брати участь у реалізації подібних ініціатив.
|
| |
| |
