| Шкурко | Дата: Середа, 09-Лис-22, 20:26 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 186
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
| У суспільстві активно обговорюється післявоєнне облаштування України на нових засадах, тобто без вад, які призвели до затяжної й всеохопної кризи держави. Це дало привід росії здійснити спробу її повалення, а українську націю знівелювати. Перемога у війні потрібна нам для самоствердження в такій державній формі, яка б навпаки піднесла український народ на рівень розвинених націй Євроспільноти. Про те, як цього досягти, розмірковують просвітяни: підприємець Микола Шкурко та історик Сергій Коваленко.
М. Ш. Відомий політик Василь Куйбіда давно говорить про потребу перезаснування нашої держави. Він вважає, що відбулося кардинальне відхилення від положень Декларації про державний суверенітет України, ухваленої 16 липня 1990 року, що й призвело до кризи державності, яка полягає у відчуженні громадян від влади та від власності на національне багатство. І те, й інше захопили олігархи.
С. К. У принципі з цим можна погодитися, але слід зауважити, що в Декларації від 16 липня 1990 року ніяк не відображено той факт, що Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) хоча і вважається співзасновницею СССР, але договору про його заснування, як сторона, ніколи не підписувала. На «з’їзді рад» у Москві 30 грудня 1922 року, як зазначалося в прийнятій тоді постанові «Про затвердження декларації і договору про утворення СССР», декларацію і союзний договір було затверджено «в основному» та постановлено передати їх на додатковий розгляд до союзних республік, щоб їхні відгуки були ближчим часом подані до Москви і враховані. Але цього зроблено не було. Москва не стала цим заморочуватися, бо на той час в Україні стояла її мільйонна окупаційна армія (так звані «вооружонниє сіли Украіни і Крима» на чолі з Михайлом Фрунзе), яка забезпечила вивезення з України зерна під час Голодомору 1921 – 1923 років, що виключало будь-яке вільне волевиявлення з боку українського народу. Тож СССР не можна вважати легітимним державним утворенням. Його правовий статус був дуже сумнівним, а сам він ґрунтувався не на праві, а на грубій силі.
М. Ш. А отже й правонаступництво ерефії від есересер ефемерне разом з її членством в ООН. У нас тяглість збереглася: УНР, Українська держава, УРСР, зараз Україна. Але спочатку має бути слово. Тобто, треба сформулювати, що хочеш зробити. Такого плану побудови сучасної держави, моделі, нема в теорії. Була Декларація про державний суверенітет України, яка так і залишилася намірами. Будь який керівник держави це виконавець. Перший Президент Леонід Кравчук узагалі розгубився, а другий - Леонід Кучма на початку бідкався, яку державу будувати. Потім «злії люде» підсказали – олігархічну.
«А братія мовчить собі,
Витріщивши очі! Як ягнята;
"Нехай, – каже, Може, так і треба". ..
Тепер приходить усвідомлення потреби «перезаснування держави». Постановку проблеми слід адресувати насамперед Національній академії наук України. У її складі є ряд компетентних установ, зокрема Інститут держави і права імені В. М. Корецького. Ця проблема повинна бути вирішена на конституційному рівні. Владі давно болять вади “кучмівської” Конституції 1996 року, але не вистачало волі зробити пріоритетом її реформування. Відкладати далі нема куди.
С. К. Перезаснування з погляду конституційного права необхідне ще й тому, що в чинній Конституції України порушено один з головних принципів права, який має забезпечувати права і свободи громадян, принцип розподілу влади на три гілки, кожна з яких є незалежною від інших: законодавчу, виконавчу й судову. Цей принцип сформульовано 1748 року французьким філософом Шарлем-Луї де Монтеск’є в його праці «Про дух законів». Незалежність кожної гілки влади забезпечується, згідно з цим принципом, виборністю кожної з них народом. Уперше його було реалізовано в Конституції США 1787 року. В Україні ж він не зреалізований і досі, бо у нас виборність суддів загальної юрисдикції народом за Конституцією не передбачається. Суддів призначає Президент і це робить їх залежними від нього.
М. Ш. Якщо звернутися до історичного досвіду, то українці завжди прагнули до демократичних форм державного устрою. Згадаймо вічову демократію часів Русі-України або Старшинські Ради періоду Війська Запорозького. Поразку Гетьмана Івана Мазепи вбачаємо в тому, що при ньому вкорінилася кланово-олігархічна система в умовах автономної Гетьманщини, яка не мала підтримки ні в самій масі козацтва, ні в цілому в народу.
С. К. Слід при цьому зауважити, що під час Ради Війська Запорозького на Коломаку 4 серпня 1687 року, відразу після обрання Івана Мазепи Гетьманом, ухвалено серед інших ту умову, що ані старшина не мала права переміняти Гетьмана без згоди царського уряду, ані так само Гетьман не мав права переміняти старшину. Від того часу державна автономія Війська Запорозького перетворилася на фікцію. До того ж козацька верства відділилася від решти народу своїми становими привілеями і Військо Запорозьке замість держави всіх станів народу перетворилося на звичайну станову корпорацію, влада якої поширювалася лише на саму себе та й то в урізаному вигляді. Тож крім клановості козацтву нічого не лишалося. Набутки Національної Революції 1648 – 1676 років було втрачено безповоротно. Хоча Москва й зберегла формальну автономію Війська Запорозького, справедливо оцінивши його як ефективний інструмент у війнах проти Речі Посполитої і Османів. Але як тільки цей інструмент став непотрібним, так відразу ж 1781 року територію Війська Запорозького було Москвою анексовано, як перед цим 1775 року, після руйнування Січі, було анексовано територію Війська Запорозького низового.
М. Ш. А сумнозвісна «Чорна рада» в Ніжині з її охлакратичними виборами гетьмана, тільки прискорила розвал держави. Чи не вважаєте, що прямі вибори в умовах застосування сучасних виборчих технологій, а просто кажучи, маніпуляцій, також довели свою неспроможність? Історичний досвід козаччини, а також деяких сучасних демократій, наприклад США, свідчить на користь механізму непрямих виборів, коли виборці обирають представників, які мають право від їхнього імені обирати кандидатів на відповідну посаду. І так на всіх щаблях влади – представники нижчого рівня обирають представників рівня вищого. Показову політичну систему має Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії: главою держави є спадковий монарх, а уряд очолює Прем’єр-міністр, яким автоматично стає лідер правлячої в парламенті партії. Звісно, що керівника партії обирають тільки її члени після того як претендент заручився підтримкою ста парламентарів-однопартійців. Така система непрямих виборів довела свою стійкість і теж може слугувати за орієнтир.
С. К. Сполучене Королівство є країною з високим правовим рівнем громадян, який сформувався під великим впливом національної освітньої традиції. У тій політичній моделі, яка там існує, порушено згаданий принцип Монтеск’є щодо незалежності виконавчої влади, якщо вважати Кабінет міністрів цією таки виконавчою владою. Узагалі, скільки знаю, у Сполученому Королівстві принаймні від Славної революції 1688 року влада Парламенту домінує над іншими гілками влади, у тому числі й над владою монарха, й над судовою владою. Проте, завдяки високій правовій культурі тамтешнього суспільства там разом з цим удається дотримуватися прав і свобод громадян. Україна ж має дуже низьку правову культуру суспільства і в ній механізми Сполученого Королівства не працювали б. З іншого боку, саме внаслідок низької правової культури українців, загальне виборче право для України є вбивчим. У цьому смислі обрання на підставі загального виборчого права виборців, яке б сформувало з числа громадян політично компетентне ядро для подальшого обрання парламенту, Президента і суддів загальної юрисдикції, могло б бути виходом для України.
М. Ш. У цьому зв’язку мені імпонує правління Гетьмана Павла Скоропадського в Українській державі 1918 року. Авторитетного генерала обрали делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів. Це було найбільше в історії народне волевиявлення України від часів Гетьмана Богдана Хмельницького з огляду на число делегатів, близько 8 тис. чоловік, у той час як Центральну Раду було сформовано роком раніше за участі 1,5 тис. делегатів Всеукраїнського національного конгресу. Вважаю також, що був упущений шанс відродження Королівства Галичини та Володимирії на чолі з Василем Вишиваним того ж таки 1918 року якраз у часи Гетьманату. Він, як представник династії Габсбургів, очолював найбоєздатніше формування на цих теренах – Легіон Українських січових стрільців. Хоча й не ідеалізую монархічну форму правління, але на той час вона була логічною й виправданою. Знаю, що Ви дотримуєтеся республіканських переконань, де так само є місце для сильного лідера.
С. К. Цей «всеукраїнський з’їзд хліборобів» був з’їздом однієї партії – Української демократично-хліборобської партії, на той час непарламентської, оскільки створено її було лише в червні 1917 року, вже після утворення Української Центральної Ради, в якій було представлено всі українські партії, профспілки і громадські організації і представники війська станом на березень 1917 року. І монархічна форма правління на той час, принаймні у Великій Україні, була недоречною, оскільки народ тільки но усунув від влади Гольштейн-Готторпських (так званих Романових) і вогнем дихав на будь-які прояви монархізму. Згадаймо слова з дуже популярної тоді пісні Ярослава Вінцковського «О, Україно! О люба ненько» на слова Миколи Вороного:
«Яремні пута ми вже пірвали
І зруйнували царський трон».
М. Ш. Гетьманат не був класичною монархією, бо тяжів до козацької держави, в якій козацтво як провідний військовий і хліборобський стан мало стати соціально-політичною базою класократичної держави. Класократія на відміну від демократії, що базується на політичних партіях, спирається на співробітництво станових і професійних організацій, які й формують парламент. Раніше на таких основах базувалося міське самоврядування за Магдебурзьким статутом у монархічних державах, нині маємо за приклад взаємодію інститутів громадянського суспільства з владою в розвинених країнах Європи. Отже, республіканська форма державного устрою не має альтернативи, але потрібна вона з міцною центральною владною вертикаллю в умовах геополітичної ситуації тривалого протистояння з росією, за якою проглядається Китай. Ось тут міг би знадобитися досвід військово-адміністративного устрою Війська Запорозького і Української Держави.
С. К. Цей досвід і справді міг би придатися, як позитивний власний національний досвід збереження народовладдя за умов воєнного часу. Військо Запорозьке, маючи в своєму розпорядженні неспівмірно менший людський ресурс, ніж його вороги, змогло воювати, і при тому досить успішно, на два фронти (проти Речі Посполитої і Московського царства) упродовж 28 років (1648 – 1676 роки), а хоча й програло, зрештою, цю нерівну боротьбу, вичерпавши всі наявні ресурси, але зберегло більш як на 100 років державну автономію і зуміло за цей час сформувати в українців потяг до свободи, як національного ідеалу, втіленого, зокрема, у мистецтві українського бароко.
М. Ш. Перевага особистої свободи в українців над суспільним інтересом була, на жаль, чи не ключовою перепоною в творенні стійкої державності. Гідною уваги в цьому зв’язку є пропозиція письменника, дипломата Юрія Щербака в інтерв’ю газеті «Урядовий кур’єр» за 25 серпня цього року щодо створення нової ідеології держави, в якій військо відіграватиме визначальну роль. На його погляд, Україна повинна пройти період військового керівництва країною, коли люди, які воювали за Україну, матимуть право створити після перемоги основи нової держави. Він пропонує на кілька років встановити прямий військовий режим, щоб привести до ладу недисципліноване суспільство і виробити основні правила державотворення, згідно з якими державні інтереси були б у пріоритеті.
С. К. Мілітаризація України є неминучою з огляду на поточну воєнно-політичну ситуацію. Ми або мілітаризуємося, або загинемо. Адже ця війна не на один рік, а після остаточного очищення України від ворожих військ у межах міжнародно визнаних кордонів перспектива наступних війн також лишається. А, отже, професія військового стає у нас найавторитетнішою. У будь якім разі, це сприятиме наповненню владних установ людьми, які готові були ризикувати своїми життями заради державної незалежності України. У цьому є позитив.
М. Ш. Отже, потрібно починати з упровадження прямих виборів на низовому рівні за мажоритарною системою та простою процедурою відкликання депутатів. Головне, налагодити громадський контроль за діяльністю влади, що означає на ділі залучення до управління громадських структур у формі дорадчо-консультаційних і контролюючих органів на етапі підготовки до ухвалення рішень органів влади та їхніх виконань, проведення громадських слухань та атестацій (оцінки) посадових осіб органів місцевого самоврядування та центральних органів виконавчої влади. У Ніжині натомість спостерігаємо гальмування такої діяльності, коли йдеться про продовження роботи Ради підприємців чи започаткування роботи Ідеологічної комісії, а ефективність роботи Громадської ради сумнівна, бо навіть не підкріплюється документально. Тим самим саботуюється виконання Указу Президента України «Про Національну стратегію сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2021-2026 роки». Гадаю, така ситуація є типовою для всієї країни і не відповідає принципу децентралізації влади та її підконтрольності громадськості.
С. К. Сформульовано чітко й вичерпно. Але маю що до цього додати. Спочатку треба позбавитися ментальних упереджень, за чим наступають видимі свободи в часі, просторі, спілкуванні, а далі впроваджуються певні свідомі самообмеження її заради спільного інтересу. До речі, відкритість, доступність - головна вимога до місцевих посадовців, що є до певної міри обмеженням їхньої свободи, а точніше – запобіганням свавіллю. Згадаймо, з чого починала нова ніжинська влада. Тепер прибирають турнікети, замкнені перегородки - те, чого не було до цього. Тож навіщо було витрачати громадські гроші, щоб від громадськості й відгороджуватися? А от щодо доступності до бюджету громади для громадських ініціатив – перепони не знято. У цьому найголовніша проблема цієї влади, а втрачають громадські об’єднання, та й уся громада, а влада припускається помилок, виправляти які доведеться наступникам. Тож побажаймо собі й усім небайдужим громадянам Ніжинської громади снаги на нелегкому шляху розбудови об’єднань громадянського суспільства як основи сучасної державності, яка й розпочинається звідси, від територіальної громади!
М. Ш. Мабуть, починати треба з подолання характерної для багатьох українців вади, яка полягає у віднесенні державної потреби поза особисту свободу. Будемо сподіватися, що громадянське суспільство, яке засвідчило свою відданість свободі в часи потрясінь, спонукатиме своїх чільних представників до витворення стійкої форми української державності з урахуванням національних традицій і першорядності державницьких потреб українського народу.
|
| |
| |
