| Шкурко | Дата: Понеділок, 08-Сер-22, 13:47 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 186
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
| Європейський простір, до якого простує Україна, за функціонуючими у ньому мовами можна розглядати як такий, що складається з трьох головних частин: германської (північ), романської (південь і захід), слов’янської (схід). Провідними країнами в них є за багатьма показниками відповідно: Німеччина, Італія, Україна. Географічно та історично, врешті культурно Україна найбільше пов’язана з Італією. Ця країна була і є цивілізаційним епіцентром краси і мистецтва. Саме тут маємо найчисленнішу та найактивнішу українську громаду в Європі після Польщі. Тому в сучасному інтеграційному русі маємо взяти це до уваги. Адже перемога у війні за європейські цінності потребує мотивації правильною орієнтацією і саме це стане запорукою подальшого впровадження таких принципів у житті державних і громадських інститутів. Маємо скористатися шансом «перезаснувати» державу Україна на справжніх цінностях, позбувшись накинутих кланово-олігархічних імперативів.
Про значення впливу культури на українсько-італійські гуманітарні зв’язки аргументовано веде мову в своїй книзі «Ave, Europa!» Оксана Пахльовська, письменниця, перекладачка, завідувачка кафедри україністики на факультеті літератури і філософії Римського університету «Ла Сап’єнца»: «З усіх європейських країн на Заході знову ж таки Італія є одним з найбільш зацікавлених наших «співрозмовників» у сфері культури… Я взяла на себе сміливість звернути вашу увагу на ситуацію та перспективу української культури саме в Італії. Але фактично проблеми й перспективи українсько-італійського культурного обміну є моделлю гуманітарного зв’язку України з іншими країнами світу». Ця книга набула широкого розголосу, а її авторку було відзначено Національною Шевченківською премією.
Зв’язок з Італією важливий ще й тим, що в 20–40-х роках минулого століття ця країна «перехворіла» на фашизм, із сучасним проявом якого —«рашизмом» — ми боремося сьогодні. Італійський філософ і теоретик культури Умберто Еко (1932–2016) розкрив типові риси «вічного фашизму», зокрема такі: культ традиції, неприйняття модернізму, одержимість ідеєю змови, сприйняття життя як вічної війни, презирство до слабкості, культ сильного героя, вибірковий популізм. Наукове визначення рашизму дав український політолог і правознавець Володимир Горбатенко. За його визначенням, основу рашизму становлять суміш великоросійського шовінізму і реакційного православ’я, ідеалізація та спроба відтворення радянського минулого, месіанське уявлення про «богообраність» та особливу цивілізаційну місію російського народу в сучасному світі. Схоже, історія повторюється, а Україні випало зупинити російських варварів сучасності — «звичайних рашистів» — і врятувати Європу, а можливо, й увесь світ. «Свобода і звільнення — наша постійна робота. Вона не закінчується ніколи», — цей заповіт Умберто Еко адресований нині українцям, бо рашизм спрямовний насамперед супроти українськості, наших цивілізаційних, тобто європейських, прагнень. Це позбавляє росіян надуманої першості в слов’янському світі, якої вони весь час домагаються. Московія-росія завжди прагнула підмінити роль Русі-України серед слов’янства — привласнити сакральне, решту знищити. Замахнувшись на українську ідентичність, росіяни ставлять під удар основи слов’янства. Тому війна проти України — це протиставляння «руского міра» слов’янському світу, це цивілізаційна війна в Європі, яка за наслідками виходить за її межі, тому на нашому боці весь цивілізований світ. Розв’язання цієї одвічної проблеми з сусідом, що не зникне й після закінчення війни, полягає в нашій силі, насамперед у незнищенності духу. Ми можемо й повинні стати найсильнішими в Європі та світі! Водночас українці зіткнуться з власними ціннісними проблемами під час остаточного входження до євроспільноти після війни. Уже зараз нагальною є потреба в правильній орієнтації, а саме — на класичну європейську культурну традицію, стрижнем якої є римо-латинська спадщина, а сучасним носієм — італійська культура. Адже провідною мовою в романській мовній групі є мова італійська, а в слов’янській — українська: недаремно ж обидві визнаються чи не найкрасивішими мовами в світі. Без сумніву, англійська мова добре надається до міжнародного спілкування в бізнесі, політиці тощо і її слід вивчати. Але для нашого самоутвердження й самовдосконалення потрібно володіти італійською (як колись вивчали латину), щоб перейняти якомога швидше найкраще від італійської класичної та сучасної культури: у мистецтві, архітектурі, дизайні, технологіях — там, де ми маємо потенціал. Тож вивчаймо мови краси і сили — українську та італійську!
Наш земляк-ніжинець Ігор Качуровський (1918–2013), письменник, перекладач, літературознавець, і його дружина Лідія Крюкова-Качуровська (1935–2020), мистецтвознавиця та перекладачка, цілеспрямовано просували італійську культуру в Україні. Це виявлялося в інтенсивній праці Качуровського з перекладу італійської поезії, середньовічної, класичної і новочасної, в чому перекладачеві допомагала дружина, яка блискуче володіла італійською мовою — настільки, що в самій Італії, де подружжя залюбки мандрувало, її приймали за італійку, лише з іншої місцевості. Окремо відзначмо том «Вибраного» Франческо Петрарки у взірцевих перекладах Ігоря Качуровського (Мюнхен, 1982). Поважне місце посідала італійська культура і в радіобесідах Качуровського, які протягом 20-ти років звучали на хвилях Радіо «Сводоба». А ще Ігор Васильович упорядкував збірник «Італія в українській поезії» (Львів, 1999), у передмові до якого писав: «Італія — чи не єдина країна, яка може дати все (чи майже все), що потрібно поетові для надхнення… Характерно при тому, що Італія як поетичний феномен, як певного роду естетичний еталон, як невід’ємна частина самої душі поета — близька не лише тим творцям українського слова, які пізнали цю країну з власного досвіду, а також і тим, хто сприйняв її не безпосередньо, а через поезію, образотворче мистецтво чи музику».
З італійських віршів Ігоря Качуровського
СЕГЕСТА
Повз напис «Не писати на аґаві!»
Провадить вгору стежка до руїн,
Де горобці кричать на архітраві,
Залазять у колонах до щілин.
Хто збудував цей храм? Для кого він?
Та велич є і в безіменній славі,
Хоча колони сточені й рапаві,
Подекуди — із латками цеглин.
Щоб не потрапити до лиходіїв,
Нищителів, губителів краси,
Не на аґаві, а на блясі «Київ»
Хтось видряпав. . . Невже ж бо не даси
Нічого, крім цієї дряпанини,
Ти світові, мандрівче з України?
04.04.1989
А К РА ГА Н Т
. . . І мовив хтось: Ще кілька тисяч літ
Святилище стоятиме незмінно:
І ці колони, що звелись камінно,
І вівтарів щербатий моноліт.
А довкруги мінятиметься світ —
Цвістиме й розсипатиметься тлінно.
І про минуле впевнено і плинно
Оповідатиме майбутній гід.
Він скаже, що оподаль, на горі,
Пишалось місто. І в часи старі
Ще залишалися цегляні мури.
Але ці храми, що ми бачим тут, —
їх будував не той місцевий люд,
А ще давніший — вищої культури.
06.04.1989
Примітка. Древні грецькі міста Сегеста і Акрагант розташовані на італійському острові Сицилія.
|
| |
| |
