| Шкурко | Дата: Вівторок, 02-Лис-21, 21:59 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 186
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
| 1918 рік. У Європі світова війна чітко окреслила коло переможених, в якому опинилася Австро-Угорська імперія. Українські її частини перебували в статусі Королівства Галичини та Володимирії, а також Герцогства Буковина. Ще задовго до початку війни в австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда визрів план надати українцям автономного статусу із вдячності за їх лояльне ставлення до імперії. Первісно з такою ініціативою звертався до цісаря (1849 р.) член Головної Руської Ради у Львові Адольф Добрянський разом зі своїми соратниками, коли подавав проєкт утворення «Галицько-Волинського королівства» як автономної частини Габсбурзької імперії з русинським населенням Галичини, Буковини і Закарпаття.
На той час Галичина та Володимирія мала статус коронного краю завдяки безперервній історичній спадщині русько-української державності від часів Галицько-Волинського королівства короля Русі Данила, освяченого Папою Римським. До останніх днів це де факто автономне утворення мало державні атрибути: прапор та герб, а також намісника короля у крайовому центрі Львові. Тож керівництво Австро-Угорської імперії розглядало можливість відновлення Галицько-Волинського королівства з приєднанням до нього Герцогства Буковина і навіть готувалася кандидатура майбутнього українського короля –архикнязя Вільгельма Габсбурга. Це вкладалося у загальну стратегію повної національної автономії народів у австро-угорському державному союзі.
Наміри обірвала куля сербського, тобто проросійського терориста в червні 1914 року в Сараєві. Кому-кому, а Російській імперії не хотілося, щоб наддніпрянські українці брали за приклад галичан. Тим більше, що в столиці Австро-Угорської імперії Відні почав діяти Союз визволення України, який заснували й очолили підросійські українці з метою створення всеукраїнської монархії. Під час війни СВУ готував із військополонених-українців збройні частини для майбутньої держави, а «Просвіта» їх ідейно-політично вишколювала.
У той же час майбутній король Галицької України Вільгельм очолив українське добровольче військо – Легіон Українськиї Січових Стрільців, під однострій одягнув вишиванку, вивчив українську мову і став зватися Василем Вишиваним.
На початку лютого 1918 року Австро-Угорська імперія підписала на вимогу Української Народної Республіки додаток до мирного договору, за яким українська Галичина мала бути відокремленою від її значно меншої польської частини і разом із українською частиною Буковини утворити автономний коронний край у складі імперії, тобто українське державне утворення в складі федеративної монархії. Зобов’язання мало було бути виконаним до 31 липня 1918 року. А це був уже період Гетьманату, фактичної монархії, від імені якої до Відня із дипломатичною місією для виконання домовленостей було відправлено теоретика українського монархізму В’ячеслава Казимировича Липинського.
Тобто все складалося якнайкраще. А те, що поляки за німецько-австрійським маніфестом 1916 року відновили Королівство Польське та мали наміри приєднати до нього не тільки Велике князівство Краківське з князівствами Освєнцимським і Заторським, які від 1862 року входили до Королівства Галичини та Володимирії, але й значно більшу її українську частину, не мало міжнародно-правових підстав, щоб перешкодити реалізації плану відновлення української державності в її історичній монархічній формі. Адже за таким принципом відновилися монархії крім Польщі, ще в Литві, Румунії, Угорщині, а також утворилося об’єднане Королівство Сербів, Хорватів і Словенців.
На практиці, для цього не знайшлося державницької мудрості і волі до дії в тодішньої західноукраїнської політичної еліти, що мала депутатську статусність як на загальноімперському, так і на крайовому рівні, а відтак вплив на народні верстви. У народі були поширеними популістські уяви про незалежність у формі республіки, а Київ (суціль російськомовний) здавався Меккою. Політики цьому підігравали, та й відповідальність хотіли перекласти на центр, яким перестав бути Відень, а Львів виявився проблемним.
До вибуху світової війни ця не впевнена в собі політична еліта цілком погоджувалася на українське автономне королівство у складі імперії, а після того, як імперія захиталася, враз відмовилася від державно-правової спадщини і ще в грудні 1917 року стала домагатися самовизначення і приєднання до Української Народної Республіки. І навіть те, що УНР під натиском більшовицької Росії упала, а відновлена УНР у формі Директорії сприймалася західними сусідами не інакше як соціалістична і більшовицька, а значить перспектив визнання Антантою не мала жодних, галицьких і буковинських політиків не урезонило. Полякам, румунам і мадярам проголошення Західноукраїнської Народної Республіки і приєднання її до УНР тільки розв’язало руки, адже зникали обтяжуючі обставини міжнародного права. У результаті, за підтримки переможців у світовій війні, Галичину і Волинь окупувала Польща, Північну Буковину – Румунія, і тільки Закарпаттю відносно повезло – дісталося Чехословаччині.
А що ж Василь Вишиваний? Він так і залишився некоронованим королем України, невизнаним самими ж українцями, навіть у стрілецькому оточенні, проте гідно оціненим радянською каральною системою – життя його обірвалося таки в Україні - у Лук’янівській в’язниці через тридцять років від доленосного 1918 року. Тепер ставимо пам’ятники, називаємо його ім’ям площі і вулиці та навіть зробили героєм сучасної опери «Вишиваний. Король України».
|
| |
| |
