Якщо поглянути яскравого серпневого дня на Сімферопольський вокзал зверху, то, напевне, картина буде дуже об’ємною, надзвичайно пістріявою загалом цікавою – струмочки людей, які рухаються до поїздів і автобусів та зворотнім шляхом, метушливі таксисти, які ловлять пасажирів — такий собі жвавий броунівський рух людських тіл. Одне слово – вокзал.

Але якщо внизу, на землі, знайти точку спокою і на кілька хвилин спробувати випасти з цього потоку та ще уважним поглядом глянути довкола себе, то можна раптом виявити несподівані речі.

…Знайшовши вільний «п’ятачок», я завмерла біля якоїсь технічної вахтерської будки, щоб трохи побути в тіні й перевести подих перед продовженням маршруту. Довкола рухався невтомний людський потік з тіл, сигналів, гучномовців, диспетчерських оголошень... Позаду у мене була запилена стіна якоїсь будки з маленьким тріснутим віконцем. У віконці щось біліло. А оскільки я не можу байдуже пройти повз будь-які буковки, то почала знічев'я читати плакат, виставлений у віконці... Раз, вдруге, втретє… Потім дістала фотоапарат…

Прочитали?

І що?

Ви тримаєте свою кров чистою? А ваші діти? А як бути з коханням, яке інколи трапляється на людському шляху і не завжди співпадає за кольорами шкіри…

Я не знаю, як на це реагувати. Хоча я взагалі-то біла людина. З чистою кров'ю кількох попередніх поколінь.

...Будка мала абсолютно нежилий занедбаний вигляд, а то я б поцікавилася у її господаря, що мається на увазі…

Інеса ФТОМОВА

Фото автора.