А мені пригадалася історія з юності, коли ми, четверо дівчат, пішли до дорогого кафе, щоб відзначити день народження однієї з нас. Замовили шампанське, солодощі. Святкуємо собі. Почалася музична програма із загальними «дискотечними» танцями, які межувалися з повільними. І раптом нашу Олю підходить запрошувати парубок не дуже привабливого виду, якийсь плюгавенький, явно нижчий за Олю. А Оля займалася бальними танцями, ходила до театральної студіі – дівчина була яскрава. Кавалер їй явно не сподобався, і вона відмовила, а він не йде, стоїть біля нашого столика і вже Олю за руку тягне – танцювати. Тоді Оля поманила його пальцем, щоб нахилився нижче. Він нахилився і вона йому щось сказала. За музикою ми не чули, що саме, але хлопця неначе відкинуло від нашого столика. Він позадкував, перечепився об чийсь стілець позаду, мало не впав. Задкуючи, повернувся на своє місце, не сів, а впав на нього і витріщився у ступорі на наш столик. Оля сиділа незворушно.
Ми теж отетеріли: що ж вона могла йому такого сказати? Приставали, щоб зізналася, але вона відповіла, що потім розкаже, але сьогодні не танцюватиме, а насолоджуватиметься відпочинком.
Ми ж танцювали, а коли поверталися до столика, то бачили, як дивно в наш бік поглядає компанія того кавалера.

Втім, за пару годин все те якось забулося. Нам було весело. І ми не помітили, як настала 22-го година – час збиратися додому. Треба було йти до роздягальні за плащами. Підвелися, пішли. Вже спустилися у вестибюль і раптом пролунав несамовитий крик Оліного кавалера-невдахи: «Дівчино! Дівчино! Зачекайте! Так у Вас же нормальні ноги! Нормальні! Я ж бачу! У Вас дуже гарні ноги!» Ми зупинилися. Хлопець підбіг, ще щось радісно вигукуючи, а Оля спокійно промовила своїм добре поставленим голосом: «Звичайно, юначе, у мене цілком нормальні ноги. Інакше чого б я сюди приходила?!» «Так а Ви ж... Так а я ж…» -- забелькотів хлопець.

Тут нам видали наші плащі, ми вдягнулися, вийшли на вулицю і вже там Оля зізналася, що саме вона сказала на вухо хлопцю, коли він почав тягнути її на танець. Вона йому мовила: «Вибачте, я не танцюю, бо У МЕНЕ ВІДСТЕБНУВСЯ ПРОТЕЗ…» Не буду переказувати, який напад гомеричного сміху напав на нас посеред нічного міста після цього зізнання. Ми сміялися до кольок і до сліз, з очей потекла уся косметика і ми стали схожі на страховиськ. Але, дивлячись одна на одну, вже не могли стриматися від нових нападів сміху. І я й досі пам’ятаю той вечір… А ще додам, що столики в тому кафе були накриті довгими, до підлоги, скатертинами. Ось такою кмітливою виявилася наша подруга.