Автор вірний своїй історіософській концепції «Холодний душ історії», за якою вся українська історія – страшна і відворотна. Те, що при конструюванні такої химороди В.Базилевський вдається до підміни понять, послуговується брехливими імперськими вигадками – не ново. І про це писали такі знані люди, як Валерій Шевчук, Василь Яременко, Леонід Залізняк. А я піймав В.Базилевського на неправді про гетьмана Мазепу і опублікував репліку в тій таки «ЛУ». Базилевський на цю тему промовчав, але згодом відомстив виворотною дискусією.

Базилевський і в рецензованій добірці продовжує виставляти нашу історію у темному світлі. Скажімо, вірш «Петро Дорошенко» -- це плач гетьмана. Хоча поет і визнає, що гетьман «палкий був. Дужий. Мав Богданів норов» і що підняв був козаків у бій танком «Метелиця» -- так і пішов в атаку навприсядки із шаблею в руках, а козаки – за ним. Але настійливо В.Базилевський підкреслює, що не цар винен у його поразці -- виключно свої.

Гетьман Петро Дорошенко, за висловом Юрія Логвина, "змагався з московським царем, з польською короною і, чи не найбільше, із самосійними амбіційними заздрісниками з-поміж козацької старшини". Але все ж на першому місці – московський цар, бо Андрусівське перемир»я, за яким Україну поділили московський цар і польський король, змусили П.Дорошенка метатися в пошуках виходу. І підданство його Порті – вимушений крок. Вимушений таки москалями.

Історики недарма називають Петра Дорошенка предтечею Мазепи. А Мазепу В.Базилевський не любить. Бо справжній Мазепа не вкладається у його українозневажницьку схему історії. Поширює поет вигадки про продаж Дорошенком хлопчиків у Порту, не завдаючи собі труда замислитися – чи ж правда ? Плаче гетьман у поезії Базилевського – може й за дурними нащадками, які полюбивши гетьманового родича -- Пушкіна (дружина Наталія Гончарова – правнучка від другого шлюбу гетьмана), продовжують ганьбити старого українського державця.

Та, власне, для Базилевського навіть Чигирин – столиця Хмельницького – «епоха затяжного суїциду». Але рабська кров, яка напоює його поезії і «гребе в хасидський морок» -- то таки не наша, не українська кров.

Плачі по Україні – загальне місце для покоління українських совєтських поетів. «Україні б поскаржитись – України катма». Може, для Базилевського і катма, а для нас, українців працюючих, вона є. І буде такою, якою ми її творимо сьогодні. Замурзаною і заплаканою, з перехнябленим хребтом – нам не треба. Бо наша Україна вільна і горда. Своєю історією—також.

«Їду з Києва в Глеваху, Із Глевахи в Київ їду. Тягне шлейф надії й страху Потайна душа по сліду». Бідний чоловік, що й казати! Але для чого свою полохку душу, свої потайні страхи втулювати у читацькі голови?!