| Баби мого села минулого століття Баба Лисаветка — шептуха З нею за руку ходив малим вечорами до її ровесниць — i таких спогадiв про часи давноминулi наслухаюсь... Та найбiльше впам’ятку, як вона у молодих сусiдiв на Подолi лiкувала малу, ще в колисцi, дитину: вела, вела по спинцi, тодi щось як крутоне, дитя як верескне, батьки бабу за руки схопили, а вона спокiйно: «Да вже все — управила. Переплаче i буде здорове». Виявляється, баба вправила немовлятi хребет! Таку смiливiсть не кожен лiкар має, а баба була неграмотною (вмiла читати i ледь писати — провчилась «одну зиму i коридор») сiльською шептухою. За її словами, вмiла лiкувати вiд вивиху до укусу змiї. У лiкарнi був головлiкарем Трембовецький, що потiм довго у Сосницi працював, так вiн часто своїх пацiєнтiв «iз пiдiрваним животом» до баби Лисаветки направляв. I вона за два — три рази, якщо не задавнено, отi животи трактористiв та доярок на мiсце ставила. Звiдки у неї те вмiння? Коли було їй рокiв 12 — обезножiла. Що тiльки не робили, до фельдшера возили — не помогло. А була в селi баба Марфа, що лiкувала словом. Привiз батько малу Лисаветку до Марфи у двiр возом, та вийшла, щось пошептала та й каже: «Уставай i йди за мною!» Розвернулась i — в хату. Бабин батько: «Дак вона ж не ходить!» А баба з воза злiзла i пiшла. Вiд того часу й перейняла вмiння у баби Марфи i до своїх 80 з гаком рокiв лiкувала всiх, хто просив. Баба була скупуватою, а грошей не брала, що мене дуже дивувало. Тiльки хлiб, варення, ще якiсь продукти. Я питав: «Чого ж не грошi?» Баба: «Еге, тодi у мене вмiння однiметься». Думаю собi грiшним дiлом: якби нашi попи не гребли, то i в них би умiння зцiляти було. ...У недiлю снiдати з нами баба нiколи не сiдала: «Еге, ще у церквi служба йде!» «Бабо, так у нас же церкви нема в селi!» — «Нiчого, десь та i є!» Ото запалить лампадку перед iконами i по складах Євангелiє бубнить. А коли виступав по радiо Брежнєв (а радiо майже не вимикалося), баба, було, витирала руки, пiдходила до приймача i кулаком грозила: «Сказала б я тобi, гад!» Коли ж радiо транслювало першотравневу демонстрацiю: «На Красной площаді колонни красних знамьон...» — баба кидала: «Дурак красному рад». Баба Саша Залишившись пiсля вiйни без чоловiка, з двома малими дочками, баба стала заробляти на прожиття самогоном. Арештували, судили i заслали до Сибiру. Моя мати i тiтка Анюта, обидвi шкiльного вiку, виживали в голодi й нетопленiй хатi (у лiсi не вкрадеш — i сили у дiвчат нема, i не дозволить лiсник; було, вже як дуже приморозить, то крали два-три полiна у сусiда — директора МТС). Мати була здiбною до навчання, i пiсля 7-го класу їй пропонували вчителi вступати до педагогiчного училища. Але ж куди — без матерi, без чобiт, без грошей... У нашому роду я перший здобув вищу освiту. Не тому, що розумнiший, а тому, що iншим поколiнням комунiсти вивчитись не дали. Коли я вступив до Київського унiверситету, батько пiдозрiло заклiпав очима i пiшов у сад, щоб нiхто слiз не бачив... А баба Саша вiдбула заслання у сибiрських мiсцях, куди транспорт ходив тiльки по рiчцi. Повернулася ранiше строку завдяки клопотанням одноногого бухгалтера колгоспного Iвана Iвановича — вiд єдиний iз села допомагав їй справитися з несправедливiстю. Зате рiдний дядько Тимiш моїх матерi та тiтки, що був бригадиром, на нарядi їх не бачив i роботи не давав... Московка Так звали сусiдку, бо вона ж із самої Москви родом чи з Московщини. Перше моє про неї враження — йду з городу, реву страшенно: баба Московка за щось побила. Та ще й лаялась не по-нашому. Може, саме вiд того часу я московську мову i не люблю... Та цiкавiше iнше: онук баби Московки Гриша, з яким ми разом по веснi листям липи об’їдалися (а ви їли молодесеньке листя липи?), став прапорщиком росiйської армiї і служить у Москвi. Що то значить — голос кровi! Чорнорота Друга сусiдка отримала таке прізвисько за лайки, що з її рота сипалися. Але що то були за лайки порiвняно iз сучасним матюччям — то ж у неї поезiя була! I лаятись було за що: хати стояли так тiсно, що пiд нашою хатою за крок уже був хлiв сусiдський. А за межу — одвiчна українська проблема! Так ось одного разу баба Чорнорота перемогла у суперечцi мою бабу, якiй теж пальця в рот не клади, найсильнiшим українським способом: нагнулася, закинула спiдницю на спину i показала... Ви здогадалися? На цей аргумент у моєї баби Лисаветки слiв не вистачило... Соломинка Певно, звали її правильно Соломiєю, але була такою маленькою i худенькою, що прiзвисько їй пасувало точно. Баба Соломинка часто у нас бувала, особливо весною: тiльки щось робити стане — i ключицю вивихне. Моя баба сердиться, а ключицю на мiсце повертає з такою спритнiстю, як насiння лускає... Щось у баби Соломинки було темне пiд час вiйни — начебто якось вона допомагала нiмцям. Але ця таємниця вже поросла могильним барвiнком. ...«Який український письменник не гонив курей з городу?!» — риторично запитував Iван Драч. На жаль, уже є такi письменники — i з ними в лiтературу прийшла всяка блювота мiських пiд’їздiв, смiттєзвалищ та унiтазiв. Село було i є чистiшим, хоча i в нього проникли через телеящик раковi метастази мiста. Баби ж мого села i досi тримають на своїх могилках свiт минулого столiття. Василь ЧЕПУРНИЙ,
редактор обласної газети «Сiверщина», родом з Авдiївки.
| 
Ось така ин-фа… 
