З нею за руку ходив малим вечорами до її
ровесниць -- i таких спогадiв про часи давноминулi наслухаюсь... Та
найбiльше впам'ятку, як вона у молодих сусiдiв на Подолi лiкувала малу, ще
в колисцi, дитину: вела, вела по спинцi, тодi щось як крутоне, дитя як
верескне, батьки бабу за руки схопили, а вона спокiйно: "Да вже все --
управила. Переплаче i буде здорове". Виявляється, баба вправила немовлятi
хребет! Таку смiливiсть не кожен лiкар має, а баба була неграмотною (вмiла
читати i ледь писати -- провчилась "одну зиму i коридор") сiльською
шептухою. За її словами вмiла лiкувати вiд вивиху до укусу змiї. У
лiкарнi був головлiкарем Трембовецький, що потiм довго у Сосницi працював,
так вiн часто своїх пацiєнтiв "iз пiдiрваним животом" до баби Лисаветки
направляв. I вон за два -- три рази, якщо не задавнено, отi животи
трактористiв та доярок на мiсце ставила.

Звiдки у неї та вмiння? Коли було їй рокiв 12 -- обезножiла. Що тiльки не
робили i до фельдшера возили -- не помогло. А була в селi баба Марфа, що
лiкувала словом. Привiз батько малу Лисаветку до Марфи у двiр возом, та
вийшла, щось пошептала та й каже: "Уставай i йди за мною!" Розвернулась i
-- в хату. Бабин батько: "Дак вона ж не ходить!" А баба з воза злiзла i
пiшла. Вiд того часу й перейняла вмiння у баби Марфи i до своїх 80 з гаком
рокiв лiкувала всiх, хто просив.

Баба була скупуватою, а грошей не брала, що мене дуже дивувало. Тiльки
хлiб, варення, ще якiсь продукти. Я питав: "Чого ж не грошi?" Баба: "Еге,
тодi у мене вмiння однiметься". Думаю собi грiшним дiлом: якби нашi попи
не гребли, то i у них би умiння зцiляти було.

... У недiлю снiдати з нами баба нiколи не сiдала: "Еге, ще у церквi
служба iде!" "Бабо, так у нас же церкви нема в селi!" -- "Нiчого, десь та
i є!" Ото запалить лампадку перед iконами i по складах Євангелiє бубнить.

А коли виступа на радiо Брежнєв (а радiо майже не вимикалося), баба, було,
витирала руки, пiдходила до приймача i кулаком грозила: "Сказала б я тобi,
гад!" Коли ж радiо транслювало першотравневу демонстрацiю: "На Красной
площади колонни красних знамьон..." -- баба кидала: "Дурак красному рад".

Баба Саша

Залишившись пiсля вiйни без чоловiка, з двома малими дочками, баба стала
заробляти на прожиття самогоном. Арештували, судили i заслали в Сибiр. Моя
мати i тiтка Анюта, обидвi шкiльного вiку, виживали в голодi i нетопленiй
хатi (у лiсi не вкрадеш -- i сили у дiвчат нема, i не дозволить лiсник;
було, вже як дуже приморозить -- крали два -- три полiна у
сусiда-директора МТС). Мати була здiбною до навчання, i пiсля 7-го класу
їй пропонували вчителi вступати до педагогiчного училища. Але ж куди --
без матерi, без чобiт, без грошей...

У нашому роду я перший здобув вищу освiту. Не тому, що розумнiший, а тому,
що iншим поколiнням комунiсти вивчитись не дали. Коли я вступив до
Київського унiверситету, батько пiдозрiло заклiпав очима i пiшов у сад, щоб
нiхто слiз не бачив...

А баба Саша вiдбула заслання у сибiрських мiсцях, куди транспорт ходив
тiльки по рiчцi. Повернулася ранiше строку завдяки клопотанням одноногого
бухгалтера колгоспного Iвана Iвановича -- вiд єдиний iз села допомагав їй
справитися з несправедливiстю. Зате рiдний дядько Тимiш моїх матерi та
тiтки, що був бригадиром, на нарядi їх не бачив i роботи не давав...

Московка

Так звали сусiдку, бо вона ж вз самої Москви родом чи з Московщини. Перше
моє про неї враження -- йду з городу, реву страшенно: баба Московка за
щось побила. Та ще й лаялась не по-нашому. Може, саме вiд того часу я
московську мову i не люблю...

Та цiкавiше iнше: внук баби Московки Гриша, з яким ми разом по веснi
листям липи об'їдалися (а ви їли молодесеньке листя липи?), став
прапорщиком росiйської армiї. I служить у Москвi. Що то значить -- голос
кровi!

Чорнорота

Друга сусiдка отримала таке прозвище за лайки, що з її рота сипалися. Але
що то були за лайки порiвняно iз сучасним матюччям -- то ж у неї поезiя
була! I лаятись було за що: хати стояли так тiсно, що пiд нашою хатою за
крок уже був хлiв сусiдський. А за межу -- одвiчна українська проблема!
Так ось одного разу баба Чорнорота перемогла у суперечцi мою бабу, якiй
теж пальця в рот не клади, найсильнiшим українським способом: нагнулася,
закинула спiдницю на спину i показала... ви здогадалися? На цей аргумент у
моєї баби Лисаветки слiв не вистачило...

Соломинка

Певно, звали її правильно Соломiєю, але була такою маленькою i худенькою,
що прiзвисько їй пасувало точно. Баба Соломинка часто у нас бувала,
особливо весною: тiльки щось робити стане -- i ключицю вивихне. Моя баба
сердиться, а ключицю на мiсце повертає з такою спритнiстю, як насiння
лускає...

Щось у баби Соломинки було темне пiд час вiйни -- начебто якось вона
допомагала нiмцям. Але ця таємниця вже поросла могильним барвiнком.

... "Який український письменник не гонив курей з городу?!" -- риторично
запитував Iван Драч. На жаль, уже є такi письменники -- i з ними в
лiтературу прийшла всяка блювота мiських пiд'їздiв, смiттєзвалищ та
унiтазiв. Село було i є чистiшим, хоча i в нього проникли через телеящик
раковi метастази мiста.

Баби ж мого села i досi тримають на своїх могилках свiт минулого столiття.

Василь ЧЕПУРНИЙ,
редактор обласної газети "Сiверщина", родом з Авдiївки.