ВЕЛИКИЙ УЛАМОК ВЕЛИКОЇ ІМПЕРІЇ На смерть Алєксандра Солженіцина
На 90-у році життя, серед літа, як і хотів, помер видатний російський письменник, лауреат Нобелівської премії Солженіцин. Похований буде за його заповітом у Донському монастирі -- місце він сам вибрав п"ять років тому.
У пасхальному зверненні до канадських українців 1975 року він писав:" У мені велика частка української кровіЮ моя мати була майже повна українка. Мій дід по матері -- єдиний чоловік у сім"ї після смерті мого батька -- був українцем, загинув у ГПУ. Його жива мова і життєві повчання українською мовою досі живі в моїх вухах. Я сам не говорю українською, але розумію все. Тому про українську долю я не думаю як про сторонню, але як про свою власну,- я ніколи не забував жодних страждань українського народу, особливо страшний великий голод його, що забрав 6 мільйонів життів".
Але той же Солженіцин і не визнавав українську мову, називаючи її мішаниною польських, австрійських та російських слів. Коли він був щирим? І чи так уже далекий від істини наш Левко Лук"яненко, називаючи Солженіцина агентом КГБ, завербованим ще й таборах? До речі, факт підписки про співпрацю з КГБ визнав і сам Солженіцин. Але, мовляв, тільки підпискою все й завершилося. У всякому разі, коли українських дисидентів висилали в Сибір, росіянину Солженіцину, так як і євреям Синявському та Даніеляну, запропонували виїхати з СРСР. Навіть у переслідуваннях імперія розрізняла українців від росіян, а Солженіцин вважав українців, росіян і білорусів -- одним народом.
До речі, у євреїв Солженіцин побув антисемітом -- за книгу "Двести лет вместе". З неї я дізнався, що до війни в Чернігові було 70 тисяч євреїв, евакуйовано перед наступом німців -- 60. Цифри малоймовірні.
Українці будуть цінувати Солженіцина за слова:" не маємо ми сил на Імперію! -- і не треба, і нехай звалиться вона з наших плечей: вона розмозжує нас і висмоктує, і прискорює нашу загибель". Проте, коли імперія дійсно стала валитися, той же Солженіцин видає статтю "Как нам обустролить Россию", де Казахстан -- "подбрюшье России", а Україну теж треба тримати в російських, вибачте, лапах (адже "подбрюшье" -- це таки звіряче, а не людське).
Солженіцину дали Нобелівську премію. Але не секрет, що й дали не за художні достоїнства, а за політичне протистояння. Проте його "Ахипелаг ГУЛАГ" я так і не зміг прочитати -- це не література. Наш Іван Багряний у викритті сталінізму набагато художніший. Але за Солженіциним стояла могутня держава, хоч він з нею й боровся, а за українйем Багряним держави не було. Тому й премія.
Солженіцин намагався прищепити новій Росії "земський шлях", щоб вивести її з азійсько-общинного. Не вдалося. Хоча, можливо, для нормального розвитку Росія альтернативи і не має. Проте Солженіцина вона близько до серця не прийняла. Коли помирали Толстой, Єсєнін, навіть Шолохов мисляча Росія сприймала це як удар, як непоправну втрату. Після смерті Солженіцина такого відчуття російські ЗМІ не передають.