Перехід Стародубщини до України за умовами Берестейського миру. Небажання більшовиків покидати Стародубщини. Щорс та інші бандити. Визволення Стародубщини українськими та німецькими військами. Більшовицькі провокації.

У лютому 1918-го року німецько-австрійські війська розпочали широкомасштабний наступ проти більшовиків по всій лінії фронту. Разом з ними у цьому наступі брали участь і війська Української Народної Республіки, які до того оборонялися від більшовиків на лінії Житомир-Коростень-Сарни. Під тиском німецьких, австрійських та українських військ більшовики почали швидко тікати з України, майже не чинячи опору своїм ворогам. Всього за кілька тижнів від більшовиків був визволений Київ, а на стародубському напрямі німецькі війська підійшли до Гомелю. В умовах загрози самому існуванню більшовицького режиму, новітні російські владарі змушені були згодитися на продовження мирних переговорів з країнами Четвертного блоку та Україною, які закінчилися підписанням представниками Радянської Росії 3 березня 1918-го року у місті Бересті на Берестейщині умов так званого Берестейського миру. Згідно з цими умовами Радянська Росія визнавала повну державну незалежність Української Народної Республіки, а також і її державні кордони, що були оголошені нею у ІІІ-му Універсалі. Таким чином, приналежність Стародубщини до незалежної України не повинна була викликати ніяких сумнівів для нової російської влади. Крім Росії, державну незалежність України визнали тоді ще п’ять держав – Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Румунія та Туреччина (тобто всі сусіди України, що мали власну державність).

Але, визнавши на словах державну незалежність України та приналежність до неї Стародубщини, радянський уряд Росії робив усе можливе, аби залишити цей дуже важливий у стратегічному значенні край за собою. Радянські війська не тільки не відступали зі Стародубщини, а навпаки, з Петрограду та Кронштадту сюди було послано загін балтійських моряків, що мав лицемірну назву «Борець за свободу». Метою цих моряків було жорстокістю та репресіями схилити населення Стародубщини до служби в більшовицькому війську. Перед командиром загону Поднебеським та комісаром Олександром Гарнієром було поставлене жорстоке завдання – зібрати на Стародубщині в лічені дні цілий полк, за невиконання цього рішення радянського уряду на них чекала смертна кара. Про ті жахливі репресії, за допомогою яких командир загону збирав вояків до свого війська, свідчить той факт, що через деякий час радянська влада вимушена була відізвати Поднебеського до свого штабу, звідки він уже не повернувся, й сліди його загубилися у історії. Але полк зібрати на Стародубщині більшовикам все-таки вдалося, хоч місцевих жителів у ньому майже не було, бо стародубці вважали за краще ховатися у навколишніх лісах, ніж брати участь у більшовицькій мобілізації. Таким чином новоутворений полк складався значною мірою з покидьків різних мастей та національностей, у першу чергу дезертирів як з російського фронту Першої світової війни, так і німецького, а головним чином австро-угорського, тобто людей, що бродили Стародубським краєм голодні та безпритульні, і опинялися у більшовицькому війську хто за їжу (а харчі та обмундирування бійці полку отримували напрямки з Петрограду), а хто й за загрозою розстрілу. Так, згідно з списками полка, в ньому були татари, грузини, вірменці, лезгини, чехи, угорці та серби, але українців було обмаль. З тих самих китайців, що були зібрані Тимчасовим урядом до залізничних загонів, у більшовицькому полку була сформована ціла рота, кількістю у 200 чоловік. Про створення нового полку було оголошено 16 березня 1918-го року в Новозибкові, звідки його керівниками була відправлена делегація до Володимира Леніна, з улесливим повідомленням про те, що новоутворений полк отримав його ім’я, та зветься відтепер Ленінським полком. До речі, Володимир Ленін, якого наступна радянська пропаганда завжди зображала дуже скромною людиною, ніякого невдоволення цим «культом особи» не виказав. Командиром Ленінського полка було призначено місцевого жителя на прізвище Улесько з Клинців, подальша доля якого складалася украй трагічно.

Збиралося на Стародубщині у цей час і багато покидьків з самої України – бандитів, шахраїв та розбійників, що використовуючи більшовицьке гасло «Грабуй награбоване!», заплямили свої руки людською кров’ю ще за часів більшовицької окупації України, а тепер шукали порятунку та ховалися від кари за свої злочини від наступаючих українських та німецьких військ на території, що ще знаходилася під владою більшовиків. Більшість з цих шахраїв звичайно ж і не думала про те, аби жертвувати своїм життям у війні проти німців, але з’явилися серед них і люди фанатичні, такі, що вже звикли до вбивства людей, з молодих літ своїх потрапивши до фронту Світової війни, та пошкодивши власну психіку, стали справжніми маніяками, що не могли вже жити без пролиття людської крові. Саме таким маніяком був і Микола Щорс, 22-х літній юнак, що у березні 1918-го року «з торбинкою за плечима» (як свідчать про це його «бойові товариші» у своїх мемуарах), з’явився на Стародубщині, аби принести безліч кривавих страждань її населенню, як і населенню цілої України.

Микола Щорс народився 1895-го року в містечку Сновську Чернігівської губернії (тепер це місто Щорс Чернігівської області України). Національність та родовід Щорса й досі залишаються невідомими, а батько його працював у Сновську на залізниці, машиністом. Коли розпочалася Перша Світова війна, Миколі Щорсу було всього 19 років, але він з радістю відправляється на навчання до воєнно-фельдшерської школи у Києві, аби як-можна скоріше потрапити на фронт, який приваблював його своєю воєнною романтикою. Воєнний фельдшер Щорс провів в окопах на Південно-Західному фронті півтори роки, після чого його, як перспективного та відчайдушного вояка, російське воєнне командування відправило знову на навчання, тепер вже до Полтави, на прискорений курс військового училища, де у швидкому темпі, за чотири місяці, готували так зване «пушечне м'ясо», тобто молодших офіцерів-прапорщиків для діючої армії, де утрати серед офіцерства російської армії від німців та австрійців були просто жахливими. Повернувшись на Південно-Західний фронт, Микола Щорс мав у собі вже яскраві ознаки психічного захворювання, що виявлялися у відсутності страху смерті, та в бажанні та радості від убивства людей, що не мало для нього ніякого мотивування. Але для фронту імперіалістичної війни такі нездорові якості психіки Щорса виявилися вкрай потрібними, і молодий юнак робить воєнну кар’єру, ставши 1917-го року вже підпоручиком російської армії. Бажання Щорса вбивати виявилося настільки сильним, що навіть коли фронт почав розпадатися, після приходу до влади більшовиків, і солдати відверто тікали з війська, він уперто продовжував воювати, так що навіть серед свого найближчого оточення – російського офіцерства, яке вже теж дуже втомилося від війни, Щорс став вважатися за божевільного. Тоді Щорса було насильно притягнуто до воєнно-лікарської комісії, яка 30 грудня 1917-го року видала йому довідку, що він, як хворий, звільняється від служби у війську, і тільки таким чином Щорса змогли відправити з фронту додому, до Сновська.

Але мирне життя уже не приваблювало Щорса – демократичні закони Української Народної Республіки не надавали можливості безкарно вбивати людей та розпоряджатися самочинно їхнім майном, вважаючи себе самим Господом Богом. Тому прихід до Сновську більшовиків на початку 1918-го року став для Щорса справжньою «манною небесною», і він з радістю вітає своїх нових учителів, разом з ними беручи участь у грабунках та вбивствах заможніших жителів рідного міста, сам вказуючи тих, за чий рахунок можна добре поживитися. Певна річ, що коли до Сновську стали наближатися українські та німецькі війська, вибиваючи російських більшовиків з рідної української землі, Щорсу довелося від них тікати, адже він чудово розумів, що зроблять з ним його земляки, коли він залишиться з ними сам на сам, без захисту своїх червоних господарів. Так, «з торбинкою за плечима», потрапив Микола Щорс до містечка Семенівки Новозибківського повіту, по дорозі ставши проводирем невеличкої банди таких самих, як і він, «бідолах», у кількості 15 осіб, що шукали порятунку від кари за свої злочини, що були скоєні ними під час перебування на Україні російських більшовиків. Саме в цей час, у березні 1918-го року, до Семенівки прибув загін більшовиків, на чолі з комісарами, Квятеком та Зубовим (Котляром), які, за наказом з Петрограду, шукали відчайдушних людей, що могли б влитися до радянського Ленінського полка. Жорстокість та безстрашність Щорса відразу привернула до себе їхню увагу, і більшовицькі комісари вирішили ризикнути, довіривши під командування Щорса загін з 300 чоловіків, надавши йому наказ виказати своє командирське уміння в бою з німцями. Німці ж на той час, увійшовши до Гомелю, далі на схід не просувалися, висилаючи на Стародубщину лише розвідувальні загони. Справа була у тому, що на Заході ще тривала Перша Світова війна, де німцям доводилося вести важкі бої з військами Антанти – французькими, англійськими та американськими (США приєдналися до Антанти 1917-го року). Тому німецьке командування сподівалося на те, що більшовики самостійно відведуть свої війська з території Стародубщини, згідно з умовами підписаної ними Берестейської угоди. Але даремно було чекати від більшовиків дотримування будь-яких угод. Вони лише нарощували на Стародубщині свою військову присутність. А наприкінці березня відчули себе настільки сильними, що спробували дати німцям справжній бій – при чому, за своєю природною брехливістю, використали для цього нікому невідомий до того Семенівський загін Щорса, аби у випадку несприятливого для себе результату цього бою, звинуватити у всьому перед німцями (своїми союзниками після Берестейського миру), цих «партизан», що нібито більшовикам не підпорядковуються, та діють цілком самостійно.

Виконуючи наказ своїх володарів, загін Щорса зустрівся в бою з німецькою розвідкою поблизу старообрядського посаду Злинка, що розташований неподалік від залізниці, що прямує з Новозибкова до Гомелю. Німці не чекали такого нападу, та після тривалого бою відступили до Гомелю. Щорс же відійшов до хутору Скачки, де знаходився його «партизанський» штаб. Більшовицькі керманичі на Стародубщині розцінили цей бій як перемогу Щорса, та авторитет його після того серед «червоних» значно підвищився. Але німці після бою під Злинкою лише остаточно зрозуміли, що більшовики доброю волею звільняти Стародубщину не збираються. Тому, зібравши у Гомелі значні сили, вони, нарешті, розпочали широкомасштабний наступ проти більшовиків. І тут вже більшовики, як зайці, покотилися зі Стародубщини, і Щорс зі своїм загоном тікав попереду них, за ним же тікав, звільняючи Стародубщину на щастя її мешканців, і більшовицький Ленінський полк зі своїми китайцями, татарами та сербами. 9 квітня німці були вже у Новозибкові, а 14 квітня увійшли до Клинців. З півдня на Стародубщину рушили й війська Української Народної Республіки, які перед тим воювали з більшовиками, звільняючи від них Чернігівщину. Мешканці Стародубщини давно вже чекали їхнього повернення, з радістю називаючи всіх українських вояків «гайдамаками», згадуючи при цьому тих українських гайдамаків, що боронили волю України у 18-му столітті, та про яких писав у своїй славнозвісній поемі Тарас Шевченко. Так від більшовиків був звільнений і Стародуб, давня столиця нашого козацького краю.

Але на жаль, звільнивши від більшовиків більшу частину Стародубщини, німецькі війська все-таки не дійшли до її східних кордонів, зупинивши свій рух на залізничному роз’їзді Робчик сучасного Унецького району. Просуватися далі німцям заважала складна ситуація на Західному фронті, і вони вважали за краще домовитися з більшовиками мирним шляхом. У травні 1918-го року розпочалися знову мирні переговори, які закінчилися визнанням обома сторонами демаркаційної лінії, що затверджувала владу Української держави на тих землях, що були звільнені на той час. Таким чином на сході історичної Стародубщини рубіжними населеними пунктами, на які поширювалася влада незалежної України стали Робчик, Лищичі та Кустичі Брянові. Доля тієї частини Стародубщини, що залишалася за більшовиками, повинна була вирішуватися шляхом подальших переговорів між українським та російським урядами. Поміж більшовицькими та німецько-українськими військами створювалася «нейтральна зона», яка мала завширшки від 5 до 15 кілометрів. Там заборонялося розміщати будь-які війська, але більшовики відразу же порушили цю угоду, створивши у нейтральній зоні справжнє кубло з усіх тих «партизанських» загонів, що тероризували Стародубщину ще з часів недавньої радянської окупації. Станція Унеча, що знаходилася поблизу від цієї «нейтральної зони», стала штабом, з якого поширювалися на наш край терористичні операції, якими керувала радянська влада, щедро забезпечуючи цих нібито «партизан» зброєю та харчами. Тут знаходився і Щорс зі своєю зграєю, і інші бандити, для яких не знайшлося місця у незалежній Україні.

Існування цієї «нейтральної зони» мало неабияку небезпеку для подальшої долі української Стародубщини. Великою помилкою було і те, що звільнивши від більшовиків територіально більшу частину краю, тем не менш з усіх старих українських центрів під українською владою був тепер лише один Стародуб, а інші давні гетьманські міста – Мглин, Погар, а найголовніше Почеп, який з кінця 19-го ст. перебрав на себе функції чільного українського міста краю, продовжували перебувати під окупацією більшовиків, які відразу почали жорстоко нищити тут місцеве українство. Особливо не пощастило Мглину, в якому ще у березні 1918-го року розпочалося антибільшовицьке українське повстання, яке жорстоко було придушене загоном унецького ЧК (який складався з китайців), під командуванням більшовика Лобанова 1 квітня того же року. Натомість головні старообрядські поселення Стародубщини – Новозибків, Клинці, Злинка, Климів та інші, так само як і Сураж, населений білорусами, увійшли до складу Української держави, і те неукраїнське населення, яке складало значний відсоток від загальної кількості населення цих поселень, стало гарним матеріалом для ведення більшовицької антиукраїнської агітації на всій Стародубщині. Тобто, знищуючи українців на своїй території та підбурюючи росіян української частини краю на антиукраїнське повстання, російські більшовики не відкидали надії на повернення собі Стародубщини, як і цілої України. До того ж і Стародуб, хоч і знаходився під владою українців, але демаркаційна межа проходила зовсім неподалеку від нього, так що більшовики навіть не ліквідовували під своєю владою Стародубського повіту, перенісши лише його центр (нібито «тимчасово») до сусіднього Погару. Таким чином загроза нової більшовицької агресії вітала над Стародубським краєм увесь 1918-й рік, не даючи його населенню можливості спокійного та продуктивного життя на благо незалежній України. Та все-таки, існування Стародубщини у єдності з усією Україною, під рідним українським правлінням, а не під чужинським ярмом, хоч впродовж і невеликого часу, мало неабиякий позитивний вплив для місцевого українства, про яке воно, як про світлу годину, згадувало потім упродовж довгих та чорних років комуністичного поневолення.