Стародубська говірка. Мова давніх сіверян. Прислів’я та приказки. Пісні. Народна кухня. Стародубські прізвища. Мова старообрядців. Шаповали.

Як вже зазначалося вище, у побуті, мові та почутті національної свідомості стародубських українців значною мірою відбилося географічне розташування краю на північному сході українських етнічних земель. Багатовікове сусідство стародубців з білорусами, взаємопроникнення двох близьких слов’янських культур одна в одну, призвели до збагачення мови та побуту стародубців багатьма білоруськими елементами. Але якщо близькість та подібність стародубської мови до деяких білоруських діалектів надавала можливість окремим спеціалістам цілком механічно, лише за зовнішніми виявами, ставити стародубців поруч із білорусами, то національна свідомість корінних мешканців краю довгий час єднала їх в одно ціле з українцями. Спільна доля від часів утворення Київської Держави аж до 1919 року, а особливо козацька минувшина Стародубського краю в часи Гетьманщини, не забувається і зараз. Коли читаєш стародубцю вірші Тараса Шевченка, або даєш йому послухати українських козацьких пісень, завжди можна розраховувати на взаємність, на те, що розчулений стародубець зітхне та скаже: „А це ж колись із нами було! Це наша історія!”

Натомість, до білорусів ставлення стародубців є досить нейтральним, і це не дивлячись на величезний інформаційний вплив, який має на Стародубщину її західний сусід. Тривалий час одним із трьох телевізійних каналів, які приймалися на Західній Стародубщині, був саме білоруський, та й радіопередачі з Мінську проходять у стародубський ефір зовсім непогано. Але, дивлячись білоруське телебачення, або слухаючи білоруське радіо, стародубець частенько каже: „Це не наша мова, хоча дещо й подібна”. А програму новин білоруської телевізії „Реха дня” („Відлуння дня”) дотепні стародубці ще з радянських часів переробили в „Бреху дня”. До речі, слід зауважити, що й до місцевих мас-медійних засобів ставляться стародубці так само з іронією: так новозибківська районна газета „Маяк” вже років з тридцять має від своїх користувачів не зовсім приємне прізвисько - „брехунець”.

Взагалі ж, сучасний інформаційно-індустріальний світ швидкими темпами нівелює та інтернаціоналізує під єдиний взірець усю особливість та неповторність старого стародубського життя. Тепер тільки у музеях або на фольклорних фестивалях можна побачити місцеве народне убрання, яке було характерним для життя стародубців іще сто років тому – білу жіночу свитку та намітку, та особливу чоловічу шапку „маргелку”. Зникає потрохи й старовинна стародубська мова, поступаючись місцем „загальноприйнятій” російській. В містах та районних центрах тільки деякі слова, що почуєш у розмовах місцевих жителів, нагадують про те, що колись тут розмовляли українською. Це, в першу чергу, суто побутові слова, такі як „хата”, „батько”, „грубка”, „нехай”, „як”, „хочу” (з наголосом на перший склад), „бреше”, „крейда”. Справжній стародубець, навіть якщо він мешкає у місті, ніколи не назве „жоржини” по-російському „гєоргінамі”, а „порічку” – „смородиною”. У селах, звичайно ж, стародубська мова збереглася набагато краще. Тут і дотепер можна почути такі, зрозумілі для кожного українця слова, як „бузок”, „шупшина” (шипшина), „яґрус” (аґрус), „сустрікать” (зустрічати), „услон” (ослін), „цеберь” (цебер), „чипок” (ціпок), „укроп” (окріп), „гора” (горище), „ґанки” (ґанок), „гутаться” (гойдатися), „луснуть” (луснути), „митусить” (мотузити), „шелупашки” (лушпайки), „смєттє” (сміття), „дарма”, „фортка” (хвіртка). Так само, як і в українській, чергуються в стародубськім діалекті приголосні: г-з (нога - нозі), к-ц (рука - руці), х-с (гріх - гресі), ск-щ (блиск - блищить). Ясна річ, що помітним був і білоруський вплив – так, наприклад, слово „буряк” місцеві жителі вимовляють як „бурак”, а черемху називають „колоколуша” (білоруською – „калакалуша”). Але, все-таки, такого помітного „акання”, „якання”, „цекання” та „дзекання”, яке є у білоруській мові, в стародубському діалекті немає. На відміну від білоруської мови, де українське „о” в ненаголошенім стані завжди вимовляється як „а” („малако” наприклад), у стародубському діалекті можна почути „о” навіть там, де його нема й у літературній українській (наприклад слово „пацюк” вимовляється на Стародубщині як „поцук”). Усі ці особливості стародубського діалекту в черговий раз підтверджують гіпотезу про його походження від мови давнього українського племені сіверян.

Вельми багато в стародубському діалекті є таких слів, яких не зустрінеш у сучасних українській, білоруській та російській мовах. Багато хто з філологів-дослідників вважає, що таким чином у місцевій мові збереглися архаїчні елементи з мови прадавніх сіверян, які мешкали на теренах Стародубщини в добу Київської Русі. Жодного зразка народної мови сіверян ми не маємо, в наслідок Батиєвої катастрофи, але деякі мовні форми, які є присутніми в сучасному стародубському діалекті, дозволяють зробити висновок, що мова стародавніх сіверян вже в князівську епоху стала мовою перехідною, такою, в якій відбилися ті мовні особливості, які, в майбутньому, стали основою для формування усіх трьох новітніх східнослов’янських мов – української, російської та білоруської. Про це свідчать, наприклад, такі, цікаві своєю перехідною формою, стародубські слова, як „лі” (українське „біля”, білоруське „ля”, російське „возле”), та „ті” (українське „чи”, білоруське „ці”, російське „или”). Не менш важливими для фахівців є й такі стародубські слова, як „болочинка” (хмара), „отволочний” (зволожений), „оборка” та „шворка” (мотузка), „клопот” (байдужість), „релі” (орелі, гойдалка), „йокнуться” (впасти), „куламес” (куліш). А якими цікавими є такі слова, як „сорокнадцять” (чотирнадцять), „киюшки” (кукурудза), „явор” (аїр), „мост” (поміст, підлога). „Розібрати підлогу” по-стародубськи буде „взорвать мост”, а „хвіртку зачинити на защіпку” перекладається як „фортку зачипить на чипок”. Якщо людина захворіла, або погано себе почуває, про неї кажуть, що вона „ніяка”. З вуст стародубського дідуся можна почути, наприклад, таке: „Дуже тепер хорію. Совсім став ніякий”.

Як відомо, стародубський діалект належить до східнополіського (лівобережнополіського) говору української мови, який є архаїчним діалектом північного наріччя, що об’єднує групу українських говірок у північних районах Київської, північній частині Чернігівської та Сумської областей України, та в окремих районах Курської, Білгородської, Воронезької областей Росії. Енциклопедія „Українська мова”, що вийшла друком у Києві 2000 року, зазначає, що східнополіський говір „зберігає багато реліктових форм. Діалектологи вбачають генетичне коріння його в говорах полян та сіверян”. Відомий стародубський краєзнавець, кандидат філологічних наук Григорій Стафєєв, у своїй праці „Відгуки давньоруської мови”, присвяченій саме проблемам вивчення стародубського діалекту, пише, що стародубський говір „це не зіпсована, сільська мова, як деякі за необізнаністю презирливо називають її, а вельми цікаве для лінгвістичної науки явище - цілий реліктовий мовний заповідник, у якому живуть слова та вислови, які вживалися у давні часи. Науково розбираючись у ньому, можна зробити дуже цікаві спостереження, дійти до важливих висновків”. Інший місцевий краєзнавець, Георгій Метельський, образно порівнює стародубську говірку з невеличким озерцем, яке створилося колись під час злиття трьох мовних річок – праукраїнської, прабілоруської та праросійської. Потім ці річки розбіглися знову на три боки – на південь, захід та схід, а стародубське „озерце” залишилося, як пам’ять про колишні минулі часи. Але, як би там не було, а сучасне мовознавство тільки в наші часи розпочинає ретельно вивчати місцеву мову, намагаючись, без будь-яких ідеологічних забобонів, відшукати її справжнє місце серед інших східнослов’янських діалектів.
Багате стародубське мовне середовище й на прислів’я та приказки, в яких відобразилося життя та побут місцевого мешканця в усі часи його існування. Коли стародубець чимось незадоволений, або хоче сказати, що за давніших часів людям краще жилося, то іноді вимовить просто: „Дожили, козаки...”, і кожному ясно, що має він на увазі старе прислів’я: „Дожили козаки: ні хліба, ані табаки” (згадка про ті часи, коли, після скасування козацького устрою на Гетьманщині, перетворилися колишні заможні козаки Стародубського полка в безправних злиденних рільників). Популярними серед стародубців є й інші прислів’я: „Не умер Данила, а хвороба задушила”, „Мороз сім баб повьоз”, „Знайшов сокиру під лавою”, „Ні Богові свічка, ні чортові кочерга”.

Не забувають стародубці й старі пісні. Деякі з них, особливо на півдні краю, там де український вплив є більш помітнішим, співають зовсім так, як і на Україні. Так, як, наприклад, цю, що записана ще у 19 ст., у селі Чубковичах:

Ех, горіхове сіделечко,
Кінь ти мій вороненький,
Як поїхав на Вкраїну
Козак молоденький.

Але ця пісня козацька. Існують на Стародубщині й більш старі пісні, з часів ще дохристиянських. Так, кожної весни, співали господарі, прохаючи гарного літа та доброго врожаю від сил природи:

Застилайте столи килимами,
Насипайте кубки винами,
Та й буде до вас троє гостів:
Перший гість – ясен Місячко,
Другий гість – ясне Сонечко,
Третій гість – дрібен Дощичок.

Вважалося, що якщо гарно пригостити ці сили природи навесні, то літом будуть безхмарні ночі, ясні дні, а дощі тільки невеличкими, такими, які допоможуть селянам зібрати гарного врожаю.

Дещо своєрідною є й народна кухня стародубців, хоча більшість з притаманних їй страв, споріднює її саме з українською кухнею. Улюбленою їжею стародубців є борщ та різного вигляду вареники – з вишнею, полуницею, порічкою, сиром та картоплею, а також сирники зі сметаною. Оригінальною стравою є суп „кандьор”, який готують, варячи картоплю, а потім додаючи до неї смаженої цибулі, дрібно нашаткованого сала та виливаючи до цієї щерби сирого курячого яйця. Іншою стародубською стравою є „солянка”, яку готують на сковорідці. Для неї роблять таку собі „пасту” із помідорів, до якої додають нашатковані яйця. Вживають „солянку” разом із „дранками” (картопляними оладками, тими, що білоруси називають „драніками”), до дранків додають також сметану або смажену яєчню. Полюбляють стародубці також і звичайні оладки та млинці. До свят печуть довгі пироги з маком та готують узвари з дрібних грушок-дуль, які сушать у грубці.

Різняться між собою прізвища, які мають місцеві мешканці на Західній та Східній Стародубщині. Якщо прізвища східних стародубців вже з 17 століття переробляються російською владою на російський лад (Іванов, Петров, Ніколаєв), то прізвища західних стародубців з часів Гетьманщини мають виразні українські ознаки. Якщо узяти до рук телефонний довідник з будь якого сучасного міста Західної Стародубщини, то дивлячись у нього можна уявити собі, що ти знаходишся саме на Україні – бо такі прізвища як Дорошенко, Буряк, Шевченко та подібні до них, є дуже розповсюдженими по всьому краю. А у Новозибківському районі вельми часто трапляється таке прізвище, як Гетьман, що, знов таки, нагадує про козацьку минувшину Західної Стародубщини. Після того, як Стародубщина була анексована Радянською Росією, нова радянська влада була занепокоєна тим, що стародубські прізвища так виразно нагадують всім про кровний зв’язок Стародубщини з Україною. Тому, починаючи з двадцятих років минулого століття, влада намагається перетворити українські прізвища на російські. Саме з того часу Гребінюки на Стародубщині стають Грєбєнніковими, Васильці – Васильцовими, а Кривоноси – Кривоносовими. Добре, що як і скрізь по Україні, мешканці Стародубщини мають, крім офіційних, ще й вуличні прізвища, які не під силу змінити будь-яким урядовим наказам. На стародубських вулицях і дотепер Василець залишається Васильцем, а Кривоніс – Кривоносом. Буває і навпаки, що людину з „офіційним” прізвищем, наприклад, Голуб, назвуть іноді на вулиці Голубєвим, адже місцеві мешканці вже звикли за радянські роки відчувати, що в них є два прізвища – офіційне, та справжнє, народне. Але більшості стародубців вдалося таки зберегти свої стародавні українські прізвища, тому й зараз прикрашають наш край своїми прізвищами Шевченки, Дорошенки та Гетьмани. Звичка стародубців відновляти власні прізвища на український кшталт призводить до того, що й тим росіянам, які переселяються в наш край зараз, на вулиці змінюють їхні прізвища на більш звичні українські. Так, одного переселенця зі Смоленської області, який купив собі хату в Новозибкові, на прізвище Лєсніков (від російського „лєснік” – „лісник”), на вулиці знали тільки як Лесника, виводячи його прізвище від українського імені Лесь. Жіночі прізвища перетворюються на стародубських вулицях так само, по-українськи: жінка Кривоноса буде Кривоносихою, Ніздрі – Ноздрихою, а Шумейка – Шумеїхою.

Вивчаючи стародубські архівні документи, можна побачити, як створювалися сучасні українські прізвища з закінченнями на -ко. За документами 19 ст., в селах Стародубського повіту можна зустріти людей з прізвищами Ющенок, Бондаренок, Шевченок, та подібними до них. У селі Понурівці, славному своїм українським культурним рухом, одні мешканці мали прізвище Шевченок, а інші Шевченко. На відміну від подібних білоруських прізвищ (Кавалёнак, Міхайлёнак), стародубські прізвища завжди закінчуються на –ок, і наголос дуже часто мають саме на останньому складі (Карпенок, на відміну від білоруського Карпёнак). Згодом більшість прізвищ на -ок перетворилася на прізвища на -ко. Таким чином стародубці продемонстрували свою єдність з усім іншим населенням України, та бажання мати прізвища, подібні до прізвищ своїх земляків-українців.

Але російська влада, як царська так і радянська, як вже писалося, намагалася, як можна швидше, перетворити стародубських українців на росіян. Часто бувало так, що батько мав українське прізвище, а його синові імперський чиновник надавав іншого, більш подібного до російського. В наступному поколінні ситуація повторювалася, і закінчувалося це тим, що якби зустрілися б раптом прадід із правнуком, то, почувши прізвище, прадід би свого коріння не впізнав. Особливо не таланило в цьому випадку тим, хто мав щастя прожити довго. Так на весь Стародубський район був відомий свого часу „Володимир-кравець” із села Солова. Прожив він рівно сто років. Народився у 1861-му, а помер 1961-го року. Прізвище йому змінювали аж три рази. Із народження був він Гуртовець. Потім став Гуртавцовим, відтак Гуртовцевим, а помер вже як Гуртовцов. Отак з українців на Стародубщині росіян робили.

Окремо від усіх інших жили на Стародубщині старообрядці. Ховалися за високими парканами, спілкуватися з людьми іншої віри, з православними, вважалося ними за смертний гріх. Для того, аби ніхто з „чужих” не знав, що вони думають, та про що міркують, вигадали старообрядці особливу „перевертенську” мову, в якій так перекрутили відомі усім слова, що, дійсно, зрозуміти їх стороннім було майже неможливо. Українці дивилися на цю „перевертеньщину” з притаманним їм гумором. До мови стародубців з „перевертенського” лексикона увійшло хіба що слово „губи”, якими місцеві українці, так само як і деякі інші слов’янські народності, називають тепер гриби, та навпаки, губи, як частину обличчя, іноді, іронічно звуть „грибами”. Про людину, що образилася на когось, кажуть: „Що ти гриби свої надув!”

Окремою, невеликою за чисельністю етнографічною групою, є на Стародубщині „шаповали”, які мешкають на околицях села Новий Ропськ Климівського району. Непрохідні лісові хащі, яких так багато у цій частині Стародубщини, вже років з триста є притулком для тих людей, хто в наслідок яких-небудь причин бажав сховатися тут від пильного ока офіційної влади. Спочатку старообрядці, у 18 ст. переселенці-білоруси, для яких вже не вистачало вільних земель, потім звичайні розбійники та солдати-дезертири з царської армії (наприкінці 18 ст. у Климівських лісах ховався, втікши з російського війська, майбутній керівник повстання на Уралі Омелян Пугачов), створили той особливий контингент, який отримав з вуст місцевих українців прізвисько „шаповалів”. Шаповали мандрували по навколишнім селам, продавали місцевим селянам власні вироби з овечої вовни, але частіш за все займалися звичайними крадіжками, під виглядом таких от „мирних комерсантів”. Розмовляли шаповали по-білоруські, але для того, аби їх мова була ще більш незрозумілою для українських селян, використовували для спілкування один з одним перевертенський словничок російських старообрядців, „розбавлений” словами із вжитку українських бродячих лірників, які також частенько заходили до Стародубщини. Якщо селяни ловили шаповалів на крадіжці, то били їх нещадно, через що й з’явилося в українців повір’я, що шаповали більше сорока років на світі не живуть, адже в них в усіх „печінки відбиті”. Звичайно ж, складні умови існування приводили до того, що до похилого віку доживали з шаповалів лише одиниці. Але, попри всі негоди, нащадки шаповалів мешкають у селі Новий Ропськ і зараз. Крадіжками та „вовняним мистецтвом” вони більше не займаються, але особливу мову свою зберегли й дотепер. При чому, навіть для нових слів, яких не знали їхні предки, вигадують сучасні шаповали свої найменування. Так автомобіль називають вони „скреготнею”, а поїзд у них „скриготник”.