Геральдична традиція в історії Стародубщини. Герби Західної Стародубщини. Східностародубська геральдика.

Наприкінці 18-го ст. урядом Катерини ІІ-ої було ухвалено рішення про те, що відтепер кожне губернське, повітове та «заштатне» місто імперії повинно мати свій власний герб. Створенням гербів займалася Геральдична комісія у Петербурзі, але через те, що традиція створення гербів не була притаманною російському народові, петербурзькі герольди, більшість з яких була іноземцями на російській службі, часто вигадували герби для російських міст самостійно, спираючись на першу-ліпшу вістку, що мали вони про те місто, якому робили герб. Так символами російських міст на століття ставали незрозумілі ні кому з мешканців постаті, що не мали аж ніякого відношення до історії та справжніх реалій цього міста. Ця ситуація з гербами збереглася в сучасній Росії й дотепер. На гербі підмосковного міста Серпухова зображено павича, тільки через те, що герольди довідалися з джерел, що колись до сусіднього монастиря привезли такого птаха. І нехай павич той через кілька років околів, а більше тих птахів не було у Серпухові ніколи, символом міста, вигадкою іноземного герольда, він став назавжди. Вигаданими символами відзначалися й інші російські міста. На гербі іншого підмосковного міста, Коломни, навіки змалювали колону, хоча назва цього населеного пункту походить з фінно-угорської мови, а не від цього слова, а на гербі тверської Стариці – стару жінку в небагатому вбранні, не довідавшись навіть про те, що стариця, це старе русло ріки, на якому знаходиться місто.

Не такою була ситуація на Стародубщині, яка, так само як і інші українські землі, мала багатовікову геральдичну традицію. Символи стародубських міст вели свій родовід з часів язичницьких, часів існування Київської Русі, Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої. Народ дорожив та пишався власними символами, і навіть коли іноземна влада намагалася замінити традиційні знаки на гербах на інші, вигадані ними, відстоював ті, що мали свій початок у сивій давнині та у рідній історії. Так символи на стародубських гербах пережили століття та дійшли до нашого часу.

Старим символом міста Стародуба, від якого й пішло його ім’я, був могутній кремезний дуб, під гіллям якого язичники-сіверяни приносили жертви своїм богам. Дуб цей височів у центрі міста аж до 40-х років 19-го ст., після чого засохнув, та за наказом місцевої влади його було викорчувано. Могутній дуб, як символ міста, залишався «візитною карткою» Стародуба тривалий час, і навіть спроби поляків нав’язати місцевим мешканцям у 1-й половині 17-го ст. постать святого Георгія на коні в якості герба зазнали невдачі, і міський магістрат продовжував використовувати на своїх печатках зображення дубу з пишним листям, який так і залишався народним символом міста. Збереглася ця традиція й у добу козацької Гетьманщини, і тільки за часів Петра І, коли у Стародубі було розміщено полк російської армії для спостерігання за українським козацтвом, на полкових знаменах російського війська стали зображати цей дуб так, як розуміли слово старий росіяни – у значенні «дряхлий», «неміцний». Так на гербі міста Стародуба за часів Російської імперії виникло зображення напівзасохлого дерева, з обсипаним листям, що й могло символізувати собою занепад Стародуба у складі імперії після ліквідації нею української Гетьманщини. «Засохлий дуб» є символом Стародуба і зараз, під час перебування міста у складі Російської Федерації, хоча декому з місцевих патріотів рідного краю більше подобається герб часів Гетьманщини – високий зелений дуб (адже в українській мові слово «старий» не завжди означає «неміцний»), який тримає за стовбур могутня рука, що тлумачиться ними як той нерозривний духовний зв'язок, який пов’язував колись та пов’язує і зараз між собою Стародубщину та Україну.

Давню історичну традицію має і герб іншого стародубського міста – Мглина. Постать католицького святого Флоріана, яку бажали нав’язати Мглину поляки, в місті не прижилася, і городяни, як і раніш, мали собі за герб стародавній символ – «в зеленому полі три золоті сполучені башти, середня з воротами», який, на щастя, не був спаплюжений і імперськими герольдами часів Катерини ІІ-ої та зберігся до наших днів. З 17-го ст. веде свій родовід міський символ Погару – стародавнього міста Радогоща часів Київської Русі, який був відроджений поляками та козаками після численних пожеж, які нищили місто за часів його перебування у складі Московського царства. На низу герба міста Погару зображено чотирьохкутний камінь, що символізує відбудову цього населеного пункту після років воєнних чвар, а над тим каменем сяє золотом козацький хрест на блакитному небесному фоні.

Нові геральдичні символи отримали на Стародубщині лише ті міста, що були створені імперською владою після ліквідації Гетьманщини. Так на місці білоруського села Суражичі виник повітовий центр Сураж-на-Іпуті, або Сураж-Сіверський. Герб, що отримало новостворене місто 1782-го року, мав на собі зображення «у золотому полі куща стиглої коноплі», як свідоцтво про те, що крім конопель, нічого корисного у цьому найбіднішому кутку Стародубщини не зростало. Натомість Нове Місто, яке виникло на місці козацького села Засуха, мало на своїм гербі «в зеленому полі шість золотих вуликів, поставлені пірамідою один на другому, оточені золотими бджолами, що означають їх велику кількість, від чого місцевість ця і збагачується». Щоправда, зрости у великий промисловий центр, цьому, населеному працьовитим людом українському місту, російська влада можливості не дала, відібравши дуже скоро від нього повітовий статус на користь старообрядської слободи Зибкої, що стала відтепер містом Новозибковим. Нове Місто, позбавлене адміністративного ресурсу, що було дуже важливим для бюрократичної держави, швидко занепало, перетворившись згодом знову у звичайне село, що не має районного статусу навіть зараз, і крім свого герба та гучної назви, що сприймається у наші часи майже як кепкування, нічого у собі «міського» не містить. А Новозибків, що перебрав собі функції повітового міста 1809-го року, навпроти, зміцнив та окріпнув під російською владою, маючи відтепер на своїм гербі «у срібному полі покладені навхрест сніп конопель та жезл Меркурія - символ торгівлі». Коноплі, у цьому випадку, символізували собою виробництво канатів для потреб імперського флоту. Цікаво, що за років радянської влади, нащадки тих спритних старообрядців, що спромоглися для своєї слободи статусу повітового міста, часто зображали на сувенірній продукції, що робилася у місті, замість снопа конопель ствол військової гармати, нагадуючи таким чином, що саме завдяки збройній боротьбі старообрядців проти українських козаків та шведів у роки Північної війни, здобули вони від царя Петра «прощеніє» та різноманітні пільги.

У 1868-му році розроблявся у Російській імперії проект надання міського статусу більшій кількості населених пунктів, і для них герольдмейстером Кене створювалися варіанти нових гербів. У Західній Стародубщині, що входила тоді до складу Чернігівської губернії, містами мали стати два села – Чуровичі (сучасного Климівського району) та Млинки. Але у Петербурзі цей проект відхилили, й у міському житті Стародубщини цього разу так нічого і не змінилося на краще.

На відміну від Західної Стародубщини, у Східній Стародубщині, що перебувала у складі Російської держави починаючи з 16-го століття, сталої геральдичної традиції так і не склалося, і авторство місцевих гербів цілком належить столичним герольдмейстерам з Петербургу. З трьох повітових центрів Східної Стародубщини лише герб Трубчевська несе у собі справжні побутові реалії з життя міста, якими його мешканці справді могли б пишатися. Символами ж двох інших міст – Сівська та Корачева, є стандартні фігури, які не вказують на будь-які дійсні особливості конкретного міста, а могли б з таким самим правом бути присутніми й на гербах зовсім інших міст у імперії. До того ж, верхні частини гербів Корачева та Трубчевська зовсім не є оригінальними, а повторюють зображення з герба свого губернського центра, міста Орла – «у синьому полі біла фортеця, на воротах якої чорний одноголовий орел із золотою на голові короною». Таким чином, навіть дивлячись на герб власного міста, мешканці Корачева та Трубчевська постійно повинні були згадувати про свій адміністративний зв'язок з російською губернією. Лише герб міста Сівська мав цілком оригінальний малюнок, що зображав собою «у синьому полі, на зеленій траві золотий житній сніп». У нижній частині герба Корачева був зображений «у срібному полі пук зв'язаного золотим мотузком маку, що розпустився, якого в околицях сього міста в полях досить сіють і ним торгують», і тільки герб Трубчевська, «у золотому полі три натурального кольору дулі (груші), якими плодами се місто славиться», як було вже наведено, дійсно мав відношення до славної історії економічного господарювання у цьому місті.

І справді, трубчевські груші залишалися предметом гордості місцевих мешканців упродовж багатьох століть. Усього їх було виведено трубчевськими селекціонерами не менш 27 сортів. І дотепер можна помітити у Трубчевську грушеві дерева з товстим міцним стволом і розкидистим шатром крони. З одного такого дерева знімають до півтонни плодів. Вони висять на вітках рум'яними гронами, по п'яти, по семи, по десяти штук разом. Як твердять про це сучасні археологи, родюча правобережна заплава Десни, що примикає до міста, славилася своїми грушевими садами ще у 9-му столітті. Ці груші вирощували з насіння, зібраного у дрімучих лісах довкола міста. У 19-му столітті на міжнародній виставці у Парижі прислані з Човнського монастиря під Трубчевськом груші отримали золоту медаль. Академік Микола Вавилов, що об'їздив багато країн світу під час своїх подорожей, писав, що в садах Канади майже суспіль зростають сорти груш і яблук, насіння яких вивезене з Трубчевського повіту. У 40-вих роках 20-го століття селекційною роботою з розвитку сортів місцевих груш у Трубчевську займався кандидат сільськогосподарських наук Олександр Висоцький. До сих пір трубчевські груші радують своїм смаком жителів Трубчевська та його гостей, і недаремно знайшли вони своє місце й на гербі цього східностародубського міста.

Ілюстрації:

82. Міська печатка Стародуба з гербом часів Гетьманщини.

83. Герби міст Західної Стародубщини (у складі Чернігівської губернії):

а) Стародуба,

б) Мглина,

в) Погару,

г) Суражу.