Похід московських військ на Стародубщину. Руйнація Стародуба. Дмитро Ольгердович. Московська служба. Князь Олександр Патрикійович. Вигадки російських істориків.

Входження Стародубщини до складу Великого князівства Литовського вельми не сподобалося колишнім її зверхникам – татарам. Золотоординські хани наказують своїм васалам – московським князям нападати на порубіжні литовські землі з метою повернення їх під владу Золотої Орди. Деякі порубіжні литовські князі використовували цю ситуацію для того, аби під личиною друзів московського князя вирішувати власні проблеми та розширяти територію своїх князівств. Так у 1379-му році воєводи московського князя Дмитрія (майбутнього «Донського») напали зненацька на місто Трубчевськ. Трубчевський князь Дмитро Ольгердович не мав часу, аби зібрати військо та чинити опір, тому вирішив відкрити ворота перед московським військом, сподіваючись, що князь московський не робитиме насильства над сином Ольгерда. Узявши Трубчевськ та полонивши Дмитра, пішли московські воєводи на Стародуб. Та стародубці вирішили боротися до кінця із московськими загарбниками. Місто, що тільки-но відбудовувалося після років запустіння, не змогло довго оборонятися проти москвинів, було узяте московським військом, ущент пограбоване та запалене разом із посадами. Але похід війська Дмитрія Московського на Стародубщину був подібним більше за всього до татарського набігу. Пограбувавши стародубські поселення, та довідавшись про те, що у Литві збирається військо для захисту краю, московські воїни втікають із награбованим до рідної Московщини. Разом з ними до Москви потрапляє і полонений трубчевський князь.

Саме в цю пору в Золотій Орді розпочинається внутрішня боротьба поміж місцевими володарями. На землях, що межують з Московським князівством, владу захопив татарський полководець (темник) Мамай. Скориставшись цією нагодою, Дмитрій Московський вирішує не підкорятися незаконному, на його погляд, володареві Мамаю, та перестає платити татарам щорічну данину. Мамай почав збирати військо, аби наказати непокірливого князя. Розпочиналася велика війна поміж Москвою та татарами. У такій ситуації Дмитрію Московському вкрай необхідно було мати у себе досвідчених полководців, які б допомогли йому у розбудові війська. Литовські князі давно вже вважалися на Московщині гарними вояками, які добре знали тогочасну європейську військову науку. Тому московський князь звертається по допомогу до свого полоняника – Дмитра Трубчевського. Трубчевському князю, взамін загубленого Трубчевська, надається у Росії значне Переяславське князівство у Ростовській землі. У 1380-му році Дмитро Ольгердович разом з Дмитрієм Донським іде на Куликове поле, де стає одним із головних героїв цієї перемоги росіян над татарами. Але через два роки сталося несподіване. Законний татарський хан Тохтамиш вирішив примусити Дмитрія Донського сплачувати татарам данину, як і раніш. Велике татарське військо підійшло під московські стіни. Злякавшись татарської сили, кинув Дмитрій Донськой свою столицю напризволяще, а сам побіг рятуватися у далеких костромських лісах. Московські ж мешканці вирішили підкоритися ханові, відкрили перед ним ворота, та визнали себе знову татарськими рабами. Продовжувалася татарська неволя над Росією ще довгі 98 років. Не сподобалося таке холопство Дмитру Ольгердовичу, що вихований був із дитинства ідеєю боротьби із Ордою. Кинув він багате та непотрібне йому Переяслав-Заліське князівство, та повернувся додому, до Трубчевська, де склав присягу на вірність Литовській державі. А 1399-го року пішов разом зі стародубським князем Федором Патрикійовичем та українсько-литовським військом на війну проти золотоординців. Нещасливим був для українців той похід. 12 серпня 1399-го року загинули у бою на річці Ворсклі обидва князі землі Стародубської, загинули, захищаючи рідну землю, загинули, не бажаючи бути татарськими холопами. Загинули, але зберегли Стародубщину від ординського володарювання.

Повернення Дмитра Ольгердовича з Московського князівства наштовхнуло багатьох князів порубіжних уділів землі Литовської на думку, що вони так само можуть піти послужити московському князеві, заробивши гроші за службу, або отримавши для себе чи дітей своїх московські уділи. Адже дробити власні князівства їм не хотілося, а з московської служби можна було, як це зробив і Дмитро Ольгердович, завжди повернутися додому. Першим зі Стародубщини пішов служити Москві Патрикій Наримунтович, залишивши на стародубському престолі свого сина Федора. Після загибелі Федора на Ворсклі Патрикій повернувся, але згодом, у 1408-му році поїхав до Московщини знову. Там він і помер, а його нащадки розпочали відомий у Росії князівський рід Патрикєєвих. Син Федора Патрикійовича Василь, не маючи уділу на Стародубщині, також поїхав на московську службу. Він отримав від московського князя землі по р. Хованці у Волоколамському князівстві, і його нащадки були вже князями Хованськими, з іменем яких пов’язана така історична подія в житті Росії 16 ст., як Хованщина. На Стародубському ж престолі посів інший син Патрикія – Олександр. У 1400-му році він склав особисту присягу польсько-литовському володареві Владиславу Ягайлі, текст якої зберігся до наших днів. У своїй присязі князь Олександр обіцяв: «Не шукати мені інших господарів мимо нашого милого господаря короля Владислава Польського. Й корони польської не відлучитися мені ні яким часом». Вірним цій присязі залишився князь Олександр до кінця свого життя. Під час смути у литовсько-польській державі 1406-го року, зостався Олександр Патрикійович без стародубського престолу, але за вірну службу отримав від литовської влади Корецьке князівство на Україні, і його нащадки стали відомими в українській історії князями Корецькими.

Деякі російські історики натякають на те, що немовби порубіжні литовські князі їздили на службу до Москви через те, що у Литві зневажали їх православну віру та й взагалі мали ці князі якусь незрозумілу симпатію до російської влади. Насправді це не так. Як ми бачимо, порубіжні князі шукали перш за все на Московщині власної вигоди, нової землі та винагороди за службу. Багатьом з них врешті решт швидко набридала служба під керівництвом авторитарних московських князів, і вони поверталися до більш демократичної Литви. Бувало й навпаки – російські удільні князі кидали свої уділи на Московщині, та їхали до литовських князів шукати служби. Із посиленням авторитаризму у Московській державі таких князів ставало рік від року все більше та більше. Православна ж віра ще довгі роки, аж до середини 16 ст., мала у Литві усі державні права. Більшість з князів та великих володарів на Україні залишалася православними, а в Острозі, Львові та Вільні діяли православні друкарні та виходили друком православні книжки (такого не було у Росії тих часів). Тиск на православ’я розпочався у Польсько-Литовській державі тільки з початком Реформації та Контрреформації в Європі, коли всі європейські країни втягнулися поволі у релігійну боротьбу. Ніякої ж особливої симпатії до Росії у литовських князів, природних литовців, Ольгердовичів та Наримунтовичів, теж бути не могло – це зрозуміло. Тому ідеологічні кліше російських істориків 19-20 ст.ст. щодо литовських князів є звичайними імперіалістичними вигадками.