Розбудова українського державного життя на Стародубщині. Більшовицькі провокації. Звірства російської ЧК на окупованій частині краю. Каральні дії Ленінського полка. Бажання мешканців Стародубщини жити у незалежній Україні. Міждержавні переговори України з Росією щодо Стародубщини. «Білоруський казус».

Майже одночасно з переговорами у Бересті про визнання більшовицькою Росією незалежності Української Народної Республіки, уряд УНР, що опанував уже ситуацією у Києві, 2-4 березня 1918-го року ухвалив закон про адміністративно-територіальний устрій України, згідно з яким Стародубщина, яка ще була окупована більшовиками, але згідно з підписаними ними умовами миру визнавалася частиною Української Народної Республіки, ставала повноправним утворенням у складі незалежної України – землею під назвою Сіверщина, а Стародуб її земським центром. До складу Сіверщини увійшло п’ять північних повітів Чернігівської губернії, тих, що за часів Гетьманщини входили до складу козачого Стародубського полка – Стародубський, Мглинський, Новозибківський, Суразький та Новгород-Сіверський. Своїм іменем ця земля України повинна була нагадувати її мешканцям, що саме тут найбільшою мірою збереглися стародавні традиції, мова та ментальність давньоукраїнського племені сіверян, територією існування якого були за часів Київської Русі землі Чернігівського та Переяславського князівств, але чий життєвий уклад після Батиєвого погрому 1239-1240 рр. зберігся найповніше саме на Стародубщині.

Відразу по визволенню Стародубщини від більшовиків розпочалося тут українське державно-адміністративне будівництво. З великою завзятістю взяло в ньому участь місцеве українство. Створювалися місцеві органи влади, які користувалися у своїй роботі українською символікою, а написи і назви у містах Стародубщини змінювалися потрохи з імперсько-російських на українські. Російська письменниця Тефі (Надія Лохвицька), яка перебиралася 1918-го року на життя з більшовицької Росії до Києва саме через Стародубщину, згадувала у своїх спогадах, що назви всіх станцій, через які вона проїжджала тоді, були написані вже по-українські, а місцеві жителі відносилися до цього як до належного. На жаль, перебування Стародубщини у складі Української держави не було довгим, і вже наприкінці 1918-го року російські більшовики її знову окупували, розпочавши нову агресію проти України, а в травні наступного, 1919-го року, приєднали до Росії офіційно, зробивши таким чином те, чого не вдавалося навіть царському та Тимчасовому урядам, тобто відірвати Стародубщину від України. Але стародубські українці й у важкі роки комуністичного поневолення не забували про те, що вони є українцями, бережно зберігаючи для своїх нащадків ті свідоцтва, що нагадували про щасливі часи, коли Стародубщина була українською. І хоч у роки сталінського тоталітаризму за це можна було поплатитися свободою та життям, наші діди та батьки зберегли цю славу рідної землі у складі незалежної України. Коли після повалення комуністичного режиму в 1991-му році з’явилася в народу можливість дихати трохи вільніше, люди розпочали й іншим своїм землякам з гордістю показувати те, що збереглося в них від їхніх предків, а часто несли ці речі з часів незалежної України до місцевих музеїв, аби там змогло їх побачити як-можна більше людей. Так, наприклад, у Новозибківському краєзнавчому музеї у середині 90-х років 20-го ст. зберігалися гривні часів Української Держави, що були головною грошовою одиницею краю 1918-го року, а як один з найкоштовніших експонатів - печатка голови повітової влади з тризубом всередині та написом «Новозибків» українською мовою. Справжніми патріотами рідної України були ті люди, що зберегли для нас ці вістки з часів незалежної України в бурхливі комуністичні роки.

Але російські більшовики, навіть після того, як їхні війська були розбиті та відкинуті з більшої частини Стародубщини, не лишали думки про встановлення свого контролю над всією Україною. Російський уряд на чолі з Леніним приймає рішення про згуртування усіх українців, що мешкають на території, що належить більшовикам, або тікають від української влади з незалежної України, лякаючись відповідальності за свої злочини, у спеціальні «українські червоні загони», аби їхніми руками боротися за встановлення більшовицької влади на Україні та створення там псевдонезалежної Української Радянської Республіки. Задля втілення у життя своєї мети більшовиками вже у травні 1918-го року створюється на кордоні підвладної їм Східної Стародубщини та незалежної України (на станції Зернове та у містечку Середина Буда) контрольно-пропускний пункт, під керівництвом «товариша» Гольдштейна, завданням якого і стало формування тут «українських червоних військ» для подальшої боротьби з Україною. Вздовж кордону з Західною Стародубщиною більшовиками створюється «повстанська ділянка Унеча-Зернове», штаб якої знаходиться у селі Юринівці, а керує повстанськими загонами цієї «ділянки» Василь Боженко, робітник з Наддніпрянщини, що сплутався з більшовиками під час їхньої окупації України та разом з ними втік після до Росії. В Унечу більшовиками було введено розбитий німцями Ленінський полк, завданням якого став контроль над демаркаційною лінією, та тим, аби з Радянської Росії не втікали на Україну «за кращим життям» представники інтелігенції, «позбавлених у правах» класів та навіть селянства, що після введення більшовицькою владою так званої «продовольчої розкладки» дивилося на незалежну Україну як на справжній рай на землі.

А «нейтральна зона» поміж Росією та Україною на Стародубщині стала єдиним місцем для знедоленого селянства її більшовицької частини, де воно могло обміняти своє останнє майно на хліб, цукор та борошно, якого вдосталь було на Україні, та яким селяни з української частини Стародубщини ділилися зі своїми братами, що жили тепер за більшовицьким кордоном. У лісах поблизу Унечі стихійно виникали так звані «чорні ринки», боротися з якими і було наказано Ленінському полку, а також загону Щорса та місцевій ЧК, що була створена більшовиками в Унечі. На чолі Унецької ЧК стояла колоритна жінка, молода та вродлива єврейка, родом з Новозибкова, Фрума Хайкіна. Про її вроду та хворобливу маніакальну жорстокість на Стародубщині тих часів складалися легенди. В Унечі її називали «Хаєю у шкіряних штанях», за її любов до одягання у більшовицькі комісарські шкірянки. Ось як згадує про Хайкіну учасник її кривавих лиходійств, керманич одного з більшовицьких загонів на Стародубщині, Василь Туманов у своїх мемуарах, написаних, але не надрукованих 1963-го року (як відомо, радянська влада друкувала лише «прилизані» мемуари, такі, де більшовицькі злочинці змальовувалися виключно світлими фарбами, як справедливі та романтичні герої, а спогади Туманова показують Фруму такою, якою вона була насправді): «Нікому не удалося втекти з Унечі в період знаходження там В.Ч.К. під керівництвом Ф. Хайкіної та Ревкому. У її загін окрім росіян входили китайці, казахи і інші народи різних національностей, готових віддати за неї, якщо буде потрібно, і життя. Китайці, казахи, киргизи були зігнані Тимчасовим урядом на будівництво і відновлення залізниць і під революційним настроєм перейшли на захист радянської влади. Фрума Хайкіна невелика на зріст, чорненька, худенька - сміливий і енергійний командир - гроза буржуазії. Вона жорстоко розправлялася з ворогами радянської влади. Досить їй взнати про чужий настрій білогвардійця або буржуа-експлуататора: "Розстріл"! - наказувала Фрума. І китайці покірно виконували цю місію».

В Унечі відбулося знайомство Фруми Хайкіної з Миколою Щорсом. Два кривавих маніяки настільки сподобалися один-одному, що незабаром їх відношення перейшли в інтимні, і вони одружилися. «Люба моя Фрумочка!» - розпочинав свої листи до неї Щорс після розправ з українськими селянами, в яких зі смаком описував власні «геройства». Разом з міською ЧК під керівництвом Хайкіної, в Унечі діяла ще й залізнична ЧК під проводом Юрія Гельмуса, яка займалася розправами з тими інтелігентами, що намагалися вирватися з більшовицької Росії на Україну, використовуючи для цього залізничні шляхи сполучення. Сам же Щорс за наказом з Москви теж «перекваліфікувався» на командира «українського червоного загону», який отримав чомусь назву «Дніпровського», хоча насправді ані сам Щорс, ані його бандити, не мали до Дніпра аж ніякого відношення. Але пробув в Унечі Щорс недовго, адже його криваві злодійства виявилися занадто жорстокими навіть для більшовиків, які не бажали конфліктувати з німцями у важкі для себе дні весни-літа 1918-го року, коли проти них вели наступ з півдня та сходу «білогвардійці» Краснов, Дутов та інші, і Радянська Росія опинилася у міцному кольці «білих» фронтів.

Хоча під час відступу загону Щорса з хутору Скачки до Унечі більшість бандитів з його зграї покинуло його, не бажаючи у відкритому бою воювати з німцями, і загальна кількість людей у його банді зменшилася у п’ять разів (з 300 чоловік до 60), але це не зупиняло Щорса від зухвалих рейдів по німецьких тилах, адже його ненависть до німців, що розпочалася ще на фронті Першої Світової війни, була нічим не переборною, і цим фактом уміло користувалися хазяї Щорса – більшовики. Але навіть їх починала непокоїти його невгамовність. Незабаром після підписання нового перемир’я більшовиків з німцями, яке дозволило «червоним» стабілізувати фронт у районі Унечі, Щорс зі своєю бандою зробив неочікуваний наліт на німецький гарнізон у селі П’ятовську, де під час двогодинного бою загинуло 26 німецьких вояків. Внаслідок цього інциденту виник гострий конфлікт між німецьким командуванням і Радянською владою. Більшовики вирішили за краще не розпалювати ворожнечу з німцями у важкий для себе період Громадянської війни у Росії, та зробили для Щорса показове покарання. Загін Щорса було інтерновано до Росії, де його роззброїли а усе награбоване майно відправили до Москви. Поїхав до Москви і сам Щорс, але зовсім не як ув’язнений злочинець. Разом з ним до столиці їхали червоні комісари, що завербували Щорса до лав більшовиків у березні 1918-го року у Семенівці – Квятек та Зубов. У Кремлі на них чекала зустріч з самим Леніним. На «нараді з групою українських робітників з питання організації повстанського руху на Україні», як була названа ця зустріч, більшовицьким керівництвом було прийняте рішення про посилення збройної підпільної боротьби проти незалежної України, але Щорса було вирішено відправити на Східний фронт, на Урал, під Красноуфімськ, де у цей час більшовики вели запеклу боротьбу з так званими «білочехами». Незабаром зі Стародубщини було відправлено й Ленінський полк, який за чотири місяці свого перебування в Унечі встигнув «прославитися» каральними акціями проти українських селян у Мглині та Погарі, під Суражем та Стародубом, а також на Східній Стародубщині та в Курській губернії, де місцеве українство також повставало проти більшовиків, не бажаючи задарма віддавати свій хліб для Червоної Армії та російського уряду.

У липні 1918-го року штаб Ленінського полку, що дислокувався на станції Жудилове під Унечею, одержав наказ з Москви терміново відправлятися на Кавказ, на допомогу Бакинській комуні – більшовицького уряду Азербайджану, існуванню якого загрожував наступ англійських військ з території Персії. Але до Баку Ленінський полк не доїхав, отримавши по дорозі вістку, що Комуна вже впала. Тоді полк було направлено в Астрахань, де місцевий народ, так само, як і на Стародубщині, постав проти Радянської влади. Досвід у приборканні народного руху вельми згодився бійцям Ленінського полку на півдні Росії. Після придушення повстання в Астрахані, полк було перекинуто на Терек, проти терських козаків. Там Ленінський полк залишив по себе кривавий слід у Кизлярі та Моздоці, а потім відправився під Царицин, воювати з Денікіним та Врангелем. Правда на той час російський уряд вже ухвалив рішення про підготування нової агресії проти України, і та невеличка кількість мешканців Стародубщини, що служила у Ленінському полку, була відкомандирована у 1-шу Українську Радянську стрілецьку дивізію, що готувалася до наступу на Україну на лінії фронту поблизу Робчику та Клинців, а в дивізії цей було дуже багато австро-угорських дезертирів (чехів, сербів та інших), китайців, латишів, мобілізованих селян з російських губерній, але українців був дефіцит, і стародубцями радянське командування намагалося цей дефіцит ліквідувати.

А замість Ленінського полку в Унечу, на охорону російсько-українського кордону та для боротьби з вільною торгівлею українського селянства з обох боків цього кордону, Радянська влада послала частини 2-ої Орловської піхотної дивізії, яку потім зміняли війська Брянського та Селянського полків Червоної Армії. Разом з загороджувальними загонами Унецького ревкому вони відбирали хліб у місцевого селянства, відправляючи половину його до Москви, а іншу половину залишаючи для себе. Але від такого жорстокого ставлення ненависть українців Стародубщини до Москви, та бажання до возз’єднання з незалежною Україною тільки зростала.

До України постійно надходили тривожні звістки про той геноцид, що розпочали більшовики на окупованій частині Стародубщини. З одного боку Радянська влада жорстоко розправлялася з будь-яким виявом незалежного українського духу на підконтрольній території, вбиваючи або кидаючи до в’язниць українських активістів Стародубщини. З іншого – загрозами та терором вимагала від місцевого населення одностайного висловлення свого небажання жити у майбутньому в Українській державі. Голова української делегації на переговорах з Росією щодо майбутнього статусу Стародубщини Сергій Шелухин, після ознайомлення з ситуацією у краї, повідомляв Київ: «В Мглині посадили в тюрму 150 українців за те, що вони заявили про своє бажання бути при Україні». Було відомо на Україні й про те, якими методами більшовики привертають до себе населення Стародубщини: «Над тими, хто висловлював бажання злуки з Україною, чиняться насильства. Позаяк населення прагне злуки з Україною, підписи за злуку з Московщиною вимагаються загрозою розстрілу». Чернігівський губернський комендант Єгоров 17 червня 1918-го року повідомляв український уряд про ті насильства, які чиняться більшовиками на окупованій частині краю. А 20 червня до Києва надійшло звернення від українців Стародуба, яких теж дуже хвилювала доля своїх братів на схід від них, за більшовицьким кордоном. Союз землеводства Стародубського повіту повідомляв: «Убивствами, насильством, загрозами більшовики змушують місцеве населення підписувати заяви про приєднання північних повітів Чернігівщини до Російської республіки. Використовуються всі способи залякування для зібрання найбільшого числа підписів. Союз землеводства Стародубського повіту, доводячи про це до Уряду, прохає насильницьке зібраним заявам тероризованого населення не вірити і не роз'єднувати Чернігівщини від рідної України». Про вбивства українців більшовиками телеграфував у Київ стародубський повітовий староста Кибальчич: «Населення панікує. У зайнятій більшовиками частині повіту людей вирізають, як баранів». Страх перед російськими більшовиками був настільки великим, що українці тієї частини Стародубщини, що входила до складу Української держави, заходилися навіть збирати гроші для потреб українського війська, аби тільки український уряд надіслав більше збройних частин для їхнього захисту. Так українцями краю було зібрано 500 карбованців, а на захист Стародубщини урядом було відправлено 2-й Запорізький полк з дивізії під командуванням Петра Болбочана, з двома гарматними батареями, які розташувалися на лінії Новозибків - Новгород-Сіверський.

Починаючи з травня 1918-го року, все літо продовжувалися міждержавні переговори України з Росією щодо спільного кордону між державами. Розглядалося у цьому контексті і питання державної приналежності Стародубського краю. Україна вимагала встановлення кордону за адміністративною межею Чернігівської та Орловської губерній: «від Святського, адміністративною межею Чернігівської губернії на північний схід до Красного Рогу, а далі на Семець, аж до Трубчевська, потім річкою Нерусою через Буду-Погощь до Старої Чути і далі до межі з Курською губернією біля Амону». Таким чином більшовики повинні були повернути Україні ту частину Стародубщини, зі старовинними українськими містами Мглином, Погаром та Почепом, яку вони окупували на початку року, під час своєї першої агресії проти України, а маєток гетьмана Розумовського Красний Ріг, який і знаходився як раз на межі двох губерній, повністю тоді б відповідав старому стародубському прислів’ю: «Красний Ріг – до Москви поріг». Але певна річ, що московські більшовики так не вважали. Вони не лише не збиралися віддавати Україні окуповану частину краю, а навпаки – нарощували свої збройні формування у так званій «нейтральній зоні», та готувалися розпочати звідти нову агресію проти України. Збільшення російських збройних сил на державному кордоні, звісно, непокоїло Україну. Українські урядовці чудово розуміли, що надання всім цим китайцям, латишам та австро-угорцям імені Української дивізії свідчить лише про те, що саме їхніми руками більшовики й збираються влаштовувати на Україні державний переворот. Тому Україна літом 1918-го року згідна була навіть до компромісу з більшовиками – в замін на виведення з нейтральної зони та розформування всій цих «українських військ», розглядати питання про державну належність всієї Стародубщини, з її українською частиною – Стародубом, Суражем, Новозибковим та іншими містами. Але російський уряд, готуючись до загарбання цілої України, ніякі компромісні рішення розглядати не збирався. Радянських «українських» військових формувань у нейтральній зоні стало так багато, що їм там уже не вистачало місця, і більшовики пересунули їх частину навіть далі на схід, у Східну Стародубщину, до Сівська та Трубчевська. Це у свою чергу викликало лише нові запитання в українського уряду – адже якщо Росія формує свої «українські» полки у Трубчевську та Сівську, хіба це не свідчить про те, що вона сама вважає Східну Стародубщину українською землею? Та даремно було чекати від Росії хоч якої згоди. Міждержавні переговори були зірвані саме Москвою, та більше не продовжувалися. Більшовицька Росія готувалася до нової війни проти України.

На тлі серйозних та напружених переговорів України з Радянською Росією щодо майбутнього Стародубщини, дещо кумедними здавалися ті вимоги, які раптом висунула до України її сусідка Білорусь. Як відомо, у 1917-му році білоруський національний рух на Білорусі був настільки слабкий, що після Жовтневого перевороту більшовики не звертали на нього ніякої уваги, пересуваючи краєм свої військові формування для бойових дій проти Української Народної Республіки. Але після того, як до Білорусі увійшли німецькі війська, розбивши більшовиків у боях Першої Світової війни, і ця країна висловила бажання стати незалежною, її лідери відразу почали висувати територіальні претензії щодо сусідніх держав – України, Росії, Литви та Польщі. Хоча насправді білоруські політики, не маючи власної державної історії, старанно копіювали українські державні інституції (свій уряд вони назвали Білоруською Центральною Радою, а державу Білоруською Народною Республікою), але разом з тим виказували неабиякі загарбницькі апетити. У своїй «3-й Статутній грамоті» (на кшталт українського ІІІ Універсалу), від 25 березня 1918-го року, ними заявлялося, що юрисдикція БНР поширюється на «всі землі, де живе та має чисельну перевагу білоруський народ», а далі перелічувалися всі ті губернії, що були білоруськими лише на сумнозвісній мапі «великої Білорусі» Юхима Карського, але не в реальному житті – Віленщина, Смоленщина та Чернігівщина, а на додаток до них згадувалися й «суміжні частини сусідніх губерній, що заселені білорусами».

Але все так гарно для білорусів складалося лише на папері. Насправді ж білоруська національна свідомість залишалася незрозумілою для білоруського населення іще довгі роки, а білоруська літературна мова настільки старанно копіювала більш розвинуті сусідні мови, що часто перебирала через край (так білоруське літературне слово «мроя» з’явилося від української «мрії», хоча в українській мові це слово є штучним – його вигадав український письменник 19-го ст. Михайло Старицький). Бажання перебувати у новоствореній Білоруській державі не виявляли жителі не лише українських Стародубщини, Берестейщини та Пінщини, які стали 1918-го року громадянами незалежної України, а навіть мешканці білоруської Гомельщини, які відчували більшу спорідненість зі своїми братами-сіверянами зі Стародубщини та Чернігівщини, ніж з білорусами центральної Білорусі, і теж 1918-го року стали громадянами незалежної України. Білоруським же урядовцям дуже хотілося повернути ці землі до себе (Берестейщину та Пінщину лише на тій підставі, що за часів Російської імперії вони входили до складу Гродненської та Мінської губерній). З цією метою до Києва на початку квітня 1918-го року відправилася офіційна делегація Білорусі на чолі з народним секретарем БНР Олександром Цвікевичем. Український уряд довго не міг зрозуміти, чого від нього хочуть білоруси, але через те, що вважав Україну демократичною державою, згодився на переговори, які розпочалися 19 квітня.

Нічим обґрунтувати свої вимоги, як тільки мапою Карського, білоруси не могли. Та навіть на цій мапі Карський відзначив білоруською лише Стародубщину, яка знаходилася від Варшави, де 1903-го року він сумлінно виконував русифікаторські плани російського уряду, занадто далеко, а от відзначити білоруськими Берестейщину та Пінщину в нього нахабності не вистачало, і білоруським урядовцям 1918-го року терміново треба було цю ситуацію виправляти. Для цього вони звернулися до професора Київського університету, білоруса за походженням, Митрофана Довнар-Запольського, який і намалював їм на їхнє прохання нову мапу, яка повністю повторювала обриси мапи Карського, за винятком лише Берестейщини з Пінщиною, які у Митрофана стали теж білоруськими. Досі залишається невідомим, чим розплатися Цвікевич з Довнар-Запольським за цю мапу, але через кілька років Митрофан перебирається до Мінську, де працює у Білоруському Державному Університеті та служить радянській владі.

Звичайно ж, що для українського уряду ця нова білоруська мапа, так само як і мапа Карського, не мала аж ніякої ваги. Таким чином і переговори між двома урядами дуже скоро закінчилися, адже теми для обговорювання просто не існувало. Стародубщина, як і Берестейщина, Пінщина та Гомельщина, залишилися українськими. Про те, що населення Гомельщини почувало себе в Українській державі дуже комфортно, може свідчити наприклад той факт, що її мешканці, як і стародубці, зберегли в роки сталінської деспотії багато матеріальних свідоцтв від пори Української держави. Місцеві органи самоврядування, самостійно, без вказівки з Києва, використовували 1918-го року українську державну символіку. Так на сайті Білоруської пошти в Інтернеті і зараз можна побачити зразки поштових штемпелів Гомельщини 1918-го року, а також українські марки з тризубами.

Ілюстрації:

94. Фрума Хайкіна – дружина Щорса, кат українського населення Стародубщини.

95. Телеграфний квіток 1918-го року з м. Вєтка Гомельщини з українським тризубом.