Цинізм більшовиків. Створення у Москві псевдоукраїнських більшовицьких організацій. Формування збройних частин на українському кордоні. Щорс на Стародубщині. Полк імені «товариша» Богуна. Криваві злочини більшовиків на Стародубщині. Відмова українців полку воювати проти незалежної України.

Не зважаючи на те, що радянський більшовицький уряд підписав 3 березня 1918-го року Берестейську угоду про визнання державної незалежності України, а в травні того ж року зобов’язався розформувати всі ті псевдоукраїнські збройні формування, які були створені червоними на державному кордоні з Україною, насправді жодне з цих рішень більшовиками не виконувалося. Вже 16 березня 1918-го року, тобто всього через тринадцять днів після підписання, Ленін, виступаючи на IV Всеросійському з’їзді Рад, назвав умови підписаного у Бересті договору «похабним миром». А в середині травня, відразу після підписання з Україною та Німеччиною нової угоди, в Кремлі приймається рішення про посилення підпільної антидержавної боротьби на Україні. Таким чином для радянського уряду Росії всі підписані ним угоди були лише фікцією, чекали же вони на перемогу «всесвітньої революції» у Європі, а в першу чергу у Німеччині, яка знемагала у битвах Першої Світової війни з військами Англії, Франції та США. У більшовиків було налагоджено багато дружніх та ділових зв’язків із соціал-демократами Німеччини (а серед них, як і серед російських комуністів, було багато євреїв), і у випадку поразки Німеччини у війні, тамтешні соціал-демократи обіцяли російському урядові розпочати соціальну революцію у Німеччині. От тоді більшовики й сподівалися відмовитися від умов Берестейського миру, та розпочати свою агресію проти України. А поки вони готували на українському кордоні свої війська, цинічно називаючи їх «українськими», нібито це сам український народ хоче залізти знов під імперське російське ярмо.

Правда самих українців для організації цього псевдоукраїнського руху в більшовиків явно не вистачало. Наприкінці травня в Брянську створюється «опорний пункт українських робітників», який знаходиться під патронажем керівника брянської ЧК «товариша» Апетера. У червні до Середини Буди прибуває сотня «червоних українських козаків» під командуванням Віталія Примакова, та розташовується у селі Хильчичі неподалік від цієї станції. В серпні сотня Примакова реорганізується у полк, чисельний склад якого тривалий час складався всього лиш з 300 бійців. Для того, аби створити враження, нібито це самі українці займаються справою «визволення України від буржуазних наймитів», з 5 по 12 липня у Москві більшовики влаштовують І з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. Цей з’їзд утворює Центральний Воєнно-Революційний Комітет (ЦВРК), який і повинен займатися підготуванням псевдоукраїнських формувань до участі в більшовицькій агресії проти України. Ще більшовикам дуже хотілося посварити уряд України з німецьким командуванням – з цією метою ЦК КП(б)У звертається з відозвою до солдатів німецької армії «не захищати капіталістів і поміщиків», а бути нейтральними під час майбутньої війни Радянської Росії з Україною.

Одна з головних баз ЦВРК створюється більшовиками у Середині Буді. До неї входять чотири чоловіки - В. Аусем, О. Бубнов, В. Затонський та Ю. П'ятаков. Пунктом формування нових «українських» збройних загонів за наказом ЦВРК стає місто Почеп, на окупованій більшовиками частині Стародубщини. А П'ятаков та Бубнов, як представники Українського Радянського уряду, що було сформоване вдалечині від України у Москві, звертаються до Кремля з проханням надіслати до них хоча би з десяток «червоних командирів», адже серед «радянських» українців таких вельми не вистачає. Москва із радістю пішла на зустріч власним ставленикам з ЦВРК. На станцію Зернову вона відправляє того самого Квятека, який у березні завербував до лав більшовиків Миколу Щорса. А з «Курського українського центру» їм на підмогу прибувають такі ж «щирі українці» - Ісакович та Коцар. Саме цим «товаришам» і було доручено з Москви сформувати поблизу українського кордону повноцінний «український» полк, у якому були б «справжні українці», а не одні китайці з латишами. Тоді «товариш» Квятек і згадав про свого «вихованця» - Миколу Щорса, та звернувся до Москви з проханням прислати на базу ЦВРК і його, адже без такого завзятого «німцененависника» створити щось путнє на Стародубщині та поблизу неї було неможливо. Так у Середині Буді появився і Щорс, і як згадує один з очевидців, «зустріч була радісною». Майбутня радянська пропаганда завжди малюватиме образ Щорса, як такого собі «справжнього більшовика з робітничої родини», який цурався розкоші, та ходив завжди у звичайній солдатській гімнастерці. Але ті самі очевидці згадують і про те, що з Москви Щорс приїхав наче справжній буржуа – в гарному костюмі та в м’якому капелюсі, і це в ті часи, коли більша частина населення Росії була роздягнутою та голодною. Так само гарно одягалися і товариші Щорса – Квятек, брати Лугинці, Коцар та Зубов. У Середині Буді їх у народі так і називали цієї пори – «капелюхами», за їхній незвичний для простого люду одяг.

Прибувши на український кордон, Щорс, в якого руки зуділи за людською кров’ю, вирішив негайно, з тими невеликими силами, що були у ЦВРК на той час, зробити набіг проти німців, аби «на ділі» перевірити бойовий дух свого війська. Зухвалим наскоком сили Щорса захопили Ямпіль та блокували Хутір Михайлівський, але після підходу німецьких підкріплень з Глухова, з великими втратами відступили до станції Зернової. Так розпочиналася для Стародубщини та суміжних українських земель нова кривава епоха другої половини 1918-го року.

Починаючи з серпня 1918-го року антиукраїнський рух російського уряду значно посилюється. Більшовицькі вожді отримують від своїх агентів у Німеччині незаперечні свідоцтва того, що ситуація у німецькій державі є вкрай напруженою, армія та суспільство втомилися від тривалої війни, і соціальна революція, на яку так розраховували більшовики, вже «не за горами». Отже росіянам негайно треба було нарощувати й свої «червоноукраїнські» сили, адже розпочати відверту агресію вони, як «інтернаціоналісти» та прихильники (на словах) прав усіх народів на самовизначення, не могли. Але справжніх українців у більшовицьких формуваннях, як і раніш, було дуже мало для того, аби можна було розраховувати на них, як на серйозну силу. Тому більшовики шукають українців для свого війська де тільки можливо – в першу чергу серед учасників тих розбійницьких банд, які тікали з України після німецького наступу та були інтерновані та роззброєні більшовиками за умовами перемир’я з німцями у травні. Так більшовиками було створено Таращанський загін, з тих українців, що брали участь у зорганізованому більшовиками Таращанському повстанні на Київщині, а потім тікали до Росії. Загін таращанців кількістю у 300 осіб під командуванням Баляса та його заступника Кабули було розміщено у селі Юринівці на окупованій більшовиками території Новгород-Сіверщини. Збираються антиукраїнські радянські сили й на Стародубщині. В Унечі більшовики розташовують бійців з партизанського загону, що діяв в українських селах аж на території Придністров’я. Прибуває до Унечі й Український батальйон, сформований більшовиками у Брянську, з тих стародубських українців, що там мешкали. 12 серпня радянські загони з території Стародубщини та Новгород-Сіверщини під командуванням Василя Боженка, якого партія більшовиків також прилучила до підготування агресії проти України, проводить новий розвідувальний рейд на територію Української держави, знову захопивши Ямпіль (на чотири години).

Після цього рейду більшовики приймають рішення об’єднати зусилля Щорса та Боженка, та сумісними силами створити все-таки на Стародубщині Українську дивізію. За наказом ЦВРК Щорс їде до Юринівки перейматися бойовим досвідом «батька» Боженка, а потім разом зі своїми друзями Ісаковичем, Коцарем та братами Лугинцями відправляється до Унечі, де тепер і розміщується його штаб по формуванню українського полка, який повинен стати частиною цієї Української дивізії. Перебуванню Щорса саме в Унечі сприяє і його особисте зацікавлення – близьке знайомство з керівницею місцевої ЧК Фрумою Хайкіною.

22 вересня 1918-го року ЦК КП(б)У приймає рішення, а ЦВРК видає наказ за № 6 про формування на кордоні з Україною двох Українських Радянських Повстанських дивізій. Перша дивізія розташовується прямо у нейтральній зоні (порушуючи цим усі міждержавні угоди, що підписала Радянська Росія з Україною та Німеччиною). На стародубському напрямі фронт цієї дивізії є направленим на такі українські міста Стародубщини, як Сураж та Стародуб, далі на південь на Новгород-Сіверський, Ямпіль та Глухів, з метою подальшого просування аж на Київ. Штаб дивізії розташований на станції Зерновій, а його північний відділ в Унечі. Друга Повстанська дивізія під командуванням начдива Аусема знаходиться ще далі на південь, в межах Східної Слобожанщини, і напрям її удару спрямований проти Харкова. У Першій Радянській дивізії формується декілька полків – 1-й, під командуванням Щорса, 2-й Таращанський та 3-й Новгород-Сіверський під командуванням Черняка. На планований 4-й полк бойових одиниць не вистачало навіть за наймізернішими розрахунками, тому замість нього створили Ніжинську роту, яка перетворилася в полк лише після примусових мобілізацій, проведених більшовиками вже на території окупованої України. Завданням Українських дивізій було, після поразки Німеччини у Першій Світовій війні, нібито від імені українського народу, розпочати більшовицький наступ на Україну, до якого далі повинні були долучитися регулярні російські частини Червоної Армії, що розташувалися за спиною цих дивізій у резерві.

Майбутня радянська пропаганда виставлятиме Щорса, як справжнього керівника Першої Української дивізії, хіба не з часу її заснування. На справді ж Щорс у 1918-му році командував лише полком у її складі, а справжнім командиром дивізії був Крапив'янський, потім Локатош, а Щорс очолив її лише у березні 1919-го року. Так само і «батько» Боженко не був першим командиром Таращанського полку, а очолив його військовополонений галичанин Михайло Баран, якого бійці полка називали Бароном, а вже від нього Боженко й перейняв цю «славну естафету». Відразу постало й питання – яке ім’я надати тому полку, яким керував Щорс. Сподвижник Щорса Микита Коцар запропонував, аби привабити на бік більшовиків свідомих українців, назвати полк іменем Івана Богуна, українського патріота та козацького полковника 17-го ст. Полк з такою назвою існував і в Українській Народній Республіці наприкінці 1917-го року, і таким чином, серед тих українців Стародубщини, що вагалися, чи слід їм мати якусь співпрацю з більшовицькою владою, могла виникнути ілюзія, що українські більшовики й насправді щиро вболівають за долю України. Цікаво, що в деяких тогочасних офіційних документах полк Щорса називається «Українським революційним полком імені товариша Богуна». Але, якби там не було, а першими бойовими «подвигами» новоутворених «богунців» стали бандитські набіги на стародубських селян у лісах під Унечею, де вони реквізували «спекулянтський» хліб для себе та для потреб Москви. Сподіваючись, що тепер саме богунці переберуть на себе функції каральних органів у краї, більшовики виводять з Унечі Селянсько-Радянський полк, який займався тут репресіями проти місцевих мешканців до Щорса.

Отримавши під розташування свого штабу станцію Унечу, Микола Щорс відразу перетворив її на справжнє бандитське кубло. 17 жовтня Щорс збирає членів Унецької організації РКП(б) на засідання, яке ухвалює рішення про «розгрузку Унечі», тобто виселення з неї усіх неугодних більшовикам мешканців. Будинки, в яких жили унецькі українці, певна річ, забирають для себе щорсівські «вояки». На початку ж листопада унецькі комуністи, також за пропозицією Щорса, приймають рішення і про початок загальної мобілізації, яка повинна була влити до богунського полка як можна більше стародубських українців, адже з українцями в «українському» полку була величезна проблема. У Першій Українській дивізії існував спеціальний політичний відділ, а при ньому й вербувальна частина, яка друкувала потрібну більшовикам агітаційну літературу українською, російською та німецькою мовами, та розповсюджувала цю літературу через своїх агентів, як в Українській державі, так і в окупованих більшовиками районах Стародубщини. Щорс навіть намагався створити мережу підпільних груп та партизанських загонів на заході від нейтральної зони, для чого видав наказ про організацію декількох груп транспортувань у своєму полку, які б займалися переправленням зброї та боєприпасів через демаркаційну лінію. Але хоча офіційно оголошувалося про те, що до 1-го Українського полка нові бійці вступають лише на добровольчих засадах, насправді забирали більшовики до богунців усіх, кого тільки могли спіймати, кого залякуючи загрозою розстрілу, а кому обіцяючи різноманітні пільги та «солодке життя» «героїв революції» після звільнення Києва від «буржуазних націоналістів».

Усі, кого забирали до Богунського полка, змушені були підписувати текст про добровільний вступ до складу полку строком на шість місяців. У документі грізно визначалося таке покарання: «за невиконання наказів командирів, грабіж, насильство, пияцтво, гру в карти – розстріл на місці». Але, як ми знаємо, «грабіж та насильство» у відношенні до представників заможніших груп населення більшовиками на справді дуже широко застосовувався. І таким чином, вельми скоро, чисельність Богунського полка, в якому спочатку було не більше 100 багнетів, виросла у декілька разів. Але процент українців у ньому, як і раніше, був невеликим. За наказом з Москви у полк вливають партійних активістів та дезертирів з німецької та австро-угорської армій. А російський уряд Раднарком ухвалює навіть рішення про мобілізацію до двох Українських дивізій селян та робітників з найближчих до України російських губерній. Крім них, конкретно до Богунського полка потрапили бійці з російських полків ВЧК, полонені угорці з австрійської армії, мобілізовані поволзькі татари та інші подібні «українці». Національне відношення двох Українських дивізій до України стало настільки сумнівним навіть для самих більшовиків, що вони в офіційних документах, написаних російською мовою, почали соромливо називати ці дивізії Партизанськими (або Повстанськими), і лише в українських документах, писаних для розповсюдження серед українців, використовували назву Українських дивізій. Але для того, щоби у Богунському полку був хоча б і незначний відсоток українських вояків, і проводив Щорс мобілізації у навколишніх з Унечею українських селах Стародубщини, причому часто мобілізованих українців відразу призначали на якусь незначну військову посаду, аби у звітах, що посилалися до Москви, зустрічалися іноді й українські прізвища.

Так із села Найтоповичі сучасного Унецького району до лав Богунського полка було мобілізовано більше 80 осіб. Серед них були брати Федір та Микита Гавриченки (з яких перший навіть став командиром «паралельного» Богунського полка, який створювався більшовиками як експериментальний, з метою з’ясування, як воюватимуть стародубські українці проти своїх братів, українців з Української держави; а другий Гавриченко командував у полку батальйоном). Інший мешканець Найтоповичів, І. Сміловський, став командиром польових зв'язківців, Ф. Митюра — телефоністом, Г. Кондратенко — розвідником, серед бійців полку збереглися також прізвища інших жителів цього села - Татуйко, Мороз та інші. Став у пригоді у Щорса і балтійський матрос Федір Михалдико, родом з села Лищичі, який прибув до Богунського полка за наказом партії більшовиків, та зумів загітувати до служби у червоному війську 60 своїх односельців, яких привів до Щорса разом з конями. В нагороду за це Михалдико став першим комісаром Богунського полку, тобто відповідав у ньому за виконання політичних наказів з Москви. 20 вояків набрали щорсівці з села Кустичі Брянові, після рейду за нейтральну лінію, були в них також українці з сіл Рюхова, Оленівки, Буди Вовницької та інших. Таким чином у середині листопаду Богунський полк мав у своєму складі уже півтори тисячі осіб. Були створені три батальйони, кінна сотня, кулеметна команда, артилерійська батарея, сформовано повноцінний штаб, обоз та інші допоміжні підрозділи.

Радянська Москва допомагала богунцям як могла. Не дивлячись на загальну розруху та голод у більшовицькій державі, склади в Унечі при формуванні Богунського полку були забиті новим обмундируванням, новими гвинтівками російського взірця, що за проханням ще Тимчасового уряду випускалися американською фірмою «Ремінгтон». Для бійців та командирів українських радянських підрозділів спеціально шилася форма такого взірця, яка б не нагадувала своїм виглядом форму радянських червоноармійців, і таким чином знов-таки створювалася ілюзія, що Українські дивізії є «незалежними» від російських більшовиків формуваннями. Так в моду у щорсівців увійшли пілотки в якості головного вбрання, які носили тоді вояки американської та італійської армій, а в Росії лише льотчики (звідки походить і назва). У таких пілотках щорсівські бандити залишилися, у згадку для нащадків, на багатьох фотографіях того часу. Крім обмундирування, мали щорсівські вояки ще й грошове постачання – 40 рублів «керенками» на бійця, і лише з харчами було не дуже, але цю проблему вояки Богунського полку вдало вирішували за рахунок офіційно дозволеного грабіжництва місцевого населення – «куркулів та спекулянтів» мовою радянських документів.

Була у Богунському полку й ціла рота, сформована з тих китайців, що служили у Фруми Хайкіної в Унецькому загоні ВЧК. Місцевими українцями з Унечі командували у полку «товариші» Тищенко та Бажора. З тих українців, що зігнали більшовики з Брянську та Почепу, було сформовано окремий батальйон, під командою Барабаша. Але не дивлячись на ці всі українські вливання, Богунський полк так ніколи й не став українським за своєю суттю. Стародубським українцям обіцяли, що служитимуть вони у полку лише до тієї пори, як більшовики візьмуть Київ, а потім їх розпустять по домівках. Потрапляти до розстрільних списків «контрреволюціонерів», у випадку відмовлення служити у більшовиків, багатьом з них не хотілося, а ще в їхніх душах жевріла надія, що війни з німцями та Україною все-таки не буде, й через шість місяців вони, не обагрянивши руки та совість нічиєю кров’ю, повернуться до рідних осель, до своїх українських родин. Але історії судилося по-іншому, адже укладати угоду з дияволом не треба ніколи.

Щорсу, який тільки-но, за допомогою російського уряду, сформував у прикордонній смузі з Україною свою боєздатну частину, не терпілося використати її в умовах справжнього бою. Маніакально та кровожерно налаштований щодо німців, він переносив свою люту ненависть до них і на тих українців, що будували незалежну державу, а за думкою Щорса, були друзями німців, адже, на відміну від більшовиків, відносилися до них, як і до інших європейських народів, дружелюбно та з повагою. Свою маніакальну жорстокість та презирство до чужого людського життя Щорс прищеплював і серед своїх бійців, для яких бандитські напади на українські села Стародубщини за лінією українського державного кордону стали свого роду спортом, веселими, хоча і небезпечними змаганнями, у яких командири щорсівських підрозділів змагалися, хто з них більше погубить людського життя, та ще й згадували потім про цей нелюдський спорт у своїх «мемуарах». Так збереглося ось таке описання «подвигів» більшовицьких злочинців з полку Щорса у жовтні 1918-го року в одній з радянських газет з 30-х років 20-го ст.: «У полку розвинувся свого роду спорт - здійснювати нальоти на німців і гайдамаків. Між окремими частинами полку відбувалися часті змагання. Так, бувало, збереться загін озброєний револьверами, бомбами і гвинтівками, перейде кордон, зайде глибоко в тил німцям і відважним нальотом розбиває противника - німців або гайдамаків, захоплює коней і інше військове майно, а сам різними лісистими і болотистими дорогами виходить назад на Унечу. Ці безперервні нальоти не мало турбували німецьке командування на Україні і неодноразово служили приводом для виникнення ряду конфліктів між РСФРР і Урядом гетьманської України».

Не відмовлявся Щорс від бойової підготовки свого воїнства і у вільний від набігів на українську територію час, щодня проводячи з підрозділами, вільними від сторожової служби, тактичні заняття і бойові стрільби. Наприкінці жовтня виникла в Щорса думка провести й «пробний наступ» (як він це називав) на територію Української держави, перевіривши вояків свого полка у реальних бойових умовах справжньої війни, а не просто бандитського «нальоту». Щорс своєю рукою написав наказ командирам батальйонів Богунського полка, де ставив завданням, не дивлячись на можливі людські втрати, захопити до 9-ої години вечора 23 жовтня населені пункти Робчик, Лищичі та Кустичі Брянові, тобто найближчі до нейтральної зони українські села, де були розташовані українські та німецькі війська, що захищали мешканців порубіжної землі від постійних набігів банд щорсівських більшовиків. Але цей «пробний наступ» закінчився для більшовиків нищівною поразкою. Німці готувалися вже до бандитських нальотів, тому зайняли на околицях згаданих сіл вигідні для себе позиції, де в них були влаштовані укріплені вогневі пункти, що мали підземні переходи поміж собою. На наступ Щорса німці відповіли ураганним вогнем. З великими утратами поверталися щорсівці до Унечі. Лише один Щорс не сумував. Для нього цей бій виявився украй важливим, адже з’ясував ті «недоліки та помилки», які він припускав у роботі з особистим складом свого полка. Після бою він звинуватив своїх командирів у «невитриманості та метушливості», та звернувся з проханням до Москви зорганізувати для нього школу з підготування командних кадрів і надати більше артилерії. Москва на це згодилася, адже з кожним днем усе більше та більше полюбляла Щорса за його «більшовицький характер» та нехтування людським життям. Саме такі особи були їй украй потрібні восени 1918-го року, напередодні великих боїв за окупацію України.

Але хоча більшовицька Москва намагалася використовувати українців з двох українських радянських дивізій як прохідні фігури у своїй великій імперіалістичній грі, поклавши їхні життя задля розбудови нової російської «великої держави», та серед тих стародубських українців, що були зігнані Москвою до лав більшовицького війська, з кожним днем зростав та набирав силу свідомий протест проти кривавої московської політики, яка задля своїх ганебних цілей хотіла навіки знищити державну незалежність України. Цей український рух у більшовицькому війську призвів до низки збройних повстань українських бійців проти своїх червоних командирів. Особливо ширився український спротив у тих частинах, що знаходилися на більшовицько-українському кордоні, та, попри всі заборони своїх начальників, мали можливість бачити життя та спілкуватися з тими українцями, що несли прикордонну службу та захищали державну незалежність самостійної України. Один з вояків Української держави, Василь Прохода, який наприкінці 1918-го року служив у Сірожупанній дивізії на українсько-російському кордоні у північній Чернігівщині, згадував у своїй книзі «Записки Непокірливого: історія національного усвідомлення, життя і діяльності звичайного українця», яку видав уже на еміграції, в Торонто, 1967-го року, про те, з якою спрагою до справжнього знання слухали українські прикордонники з російського боку розповіді українців Української держави про те, як вони розбудовують вільну та незалежну країну. Бачачи, як в «радянських» українців просинається відчуття національної свідомості, бійці-сірожупанники пропонували бійцям Таращанського полку, що знаходилися перед ними по той бік кордону, розпочати «сумісну боротьбу за соціальну та національну революцію під українським жовто-блакитним прапором». Але таращанці, чиє життя знаходилося під суворим контролем «політичних комісарів, якими обдарувала їх Москва», могли тільки тікати на український бік – сил для рішучого опору та переведення свого полка на сторону незалежної України в них не було, а їхні командири «не визнавали ніякого жовто-блакитного прапора УНР, боячись його як біс ладану. Так наші шляхи розійшлися», - пише Василь Прохода.

Та все ж, чим більше українці Богунського та Таращанського полків усвідомлювали, що їх готують до братовбивчої війни, проти таких самих українців, як вони самі, тим сильніше зростав їхній спротив та їхнє бажання зі зброєю в руках перейти на бік Української держави. Осінь 1918-го року ознаменувалася двома повстаннями українських вояків Богунського та Таращанського полків проти радянської влади. Повстання в Богунському полку в Унечі розпочалося 21 вересня, напередодні того дня, як ЦВРК у Москві видав наказ про формування двох Українських радянських дивізій. З вечора по полку розійшлася чутка, що більшовики готують якусь провокацію проти незалежної України, яку бажають здійснити саме їхніми руками. Богунський полк тоді тільки розпочинав формуватись, і зігнані до нього бійці з Почепу, Брянська та навколишніх з Унечею сіл, воювати проти України не збиралися. Великим натовпом відправилися богунці до політичного відділу, де у цей час збиралося засідання усіх командирів полку. Відомий краєзнавець з Унечі Олександр Бовтунов так згадував про це у своїй книзі: «Увечері 21 вересня в політвідділі зібрався весь командний склад. До доповіді готувався М. Щорс. Нарада ще не почалася, як раптом тишу селища розрізала дріб кулемета. Почулися постріли із гвинтівки. У Богунському полку розпочалося повстання. Повстанці оточили приміщення політвідділу, штаб полку, увірвалися до кабінету Миколи Щорса, оголосивши його арештованим. Щорсу удалося втекти через вікно. До 23-ої години бунтівники розгромили ЧК, заарештували декількох командирів, захопили штаб полку, вокзал, телеграф, розігнали ревком, зруйнували залізничну колію а також послали делегатів до німців та гайдамаків із запрошенням зайняти Унечу».

Таким чином повстанці з Богунського полку свідомо висловили своє бажання приєднати Унечу до незалежної України та підтримали прагнення усіх українців з окупованої більшовиками частини Стародубщини об’єднатися зі своїми братами зі Стародуба, Новозибкова та Клинців у єдиній Українській державі. Залізничну колію на станції також руйнували свідомо, аби більшовики не змогли прислати свої війська залізницею до тих пір, як в Унечу введуть свої війська українці. «Геройський командир» Щорс сховався від арешту, як заєць вистрибнувши у віконце, та втікши до своїх хазяїв - російських більшовиків. Так само чудом урятувалася і Фрума Хайкіна. Як згадував у своїх спогадах 1927-го року очевидець тих подій, унецький залізничник Ф. Васеко, богунці оточили загін китайців, серед яких була і Фрума, але вона «кинувши бомбу в загін солдатів, утекла» (а серед тих, хто загинув від цього вибуху, були як повстанці, так і китайці).

На жаль українська влада повстанням у Богунському полку не скористалася. Більшовики, як завжди, діяли жорстоко та оперативно. З Брянську на Унечу негайно були вислані радянські війська. Операцією з придушення повстання керував начальник Червоної гвардії на Західній залізниці «товариш» Бессарабський. Вночі більшовики увійшли до Унечі та роззброїли повстанців. Українці Богунського полку, що самі утримувалися від убивств, лише заарештовуючи нелюбих командирів, відмовилися від кривавої бійні і зараз, за що незабаром поплатилися власним життям. У негайно відновленому політвідділі була створена «комісія з перевірки соціального складу полку», яка оголосила, що до повстання богунців спонукали куркулі та заможні селяни, «українські агенти», від яких слід обов’язково позбутися. Перевівши таким чином національне питання до площини класових інтересів, більшовикам удалося заспокоїти полк, а всі його солдати та командири змушені були підписати ту саму присягу, у якій оголошувалося про «розстріл на місці», без суду, за невиконання наказів начальства. Як і багато документів з цієї пори, офіційні дані про покарання богунців за повстання 1918-го року залишаються засекреченими сучасною російською владою і зараз, але за деякими відомостями тоді було розстріляно близько 200 осіб, про яких деякі російські дослідники сором’язливо твердять, що вони просто «покинули полк» після повстання.

У жовтні-листопаді 1918-го року відбулося українське повстання і в Таращанському полку. Про нього також збереглося небагато відомостей, адже радянська влада добре уміла замітати власні ганебні сліди. У більшовицьких документах це повстання називається «спробою контрреволюційного петлюрівського виступу та відмовою від виконання бойового наказу». Тоді вже українцям Таращанського полку остаточно стало зрозуміло, що більшовики планують розпочати війну з Україною хіба не найближчого дня. Командир артилерійського взводу полка Білашин відмовився готувати своїх бійців до наступу проти України та спробував загітувати й інших вояків полку відмовитися від ворожнечі з братами-українцями, за що командир дивізії Крапив’янський тут же застрілив цього відважного українця. Так повстання таращанців було придушене майже не розпочавшись.

9 листопада 1918-го року в Берліні розпочалося антидержавне повстання, на яке так довго чекали російські більшовики. Того ж дня імператор Німеччини Вільгельм ІІ змушений був відмовитися від престолу та назавжди покинути власну країну. А через два дні Німеччина визнала і свою поразку у Першій Світовій війні. Тепер ніщо не заважало більшовикам розпочинати війну проти незалежної України. До нейтральної зони на українському кордоні було введено радянські війська та сформовано Український фронт для початку операції. Над Українською державою знову збиралися чорні хмари.

Ілюстрація:

96. Бійці щорсівських загонів «українських вояків» у пілотках.