Турбота українських гетьманів про Стародубщину. Семен Галецький. Полковники-росіяни. Афанасій Радищев. Стародубщина на Великому гербі України 1766-го року. Яків Завадовський. Полковники-карабінери. Гетьман Розумовський у Почепі.

Посилення імперської реакції на Україні після Полтавської катастрофи різко понизило можливість українських гетьманів та полковників самостійно керувати власним народом, віддавши українське населення краю на поталу російській адміністрації. Майже єдиною можливістю зробити що-небудь на користь рідному народові залишилася праця у царині освіти та культури, так що українським гетьманам та полковникам Стародубщини залишалося тільки вкладати гроші у розбудову культурного та релігійного життя рідного краю, допомогти Вітчизні як-небудь по-іншому вони не могли. Але тут у них перед очима завжди був приклад їхнього великого попередника, гетьмана Івана Мазепи, під час гетьманування якого Стародубщина та Україна розквітли у культурному сенсі, перетворившись на край високої культури, науки та освіти. От і тепер, під час і після петровського лихоліття, українські гетьмани та полковники продовжували відбудовувати у культурному напрямку рідний край, сподіваючись, що настане час, і Україна, відродившись культурно, відродиться й політично. Не залишалася осторонь цього культурного процесу й Стародубщина.

Так колишній стародубський полковник Іван Скоропадський, ставши українським гетьманом, на власні кошти споруджає у Стародубі 1720-го року церкву Іоанна Предтечі, прекрасний пам'ятник архітектури українського бароко. Близький за типом до полкової церкви Різдва Христова, цей храм відрізнявся складнішим живописним силуетом і нарядною пластикою фасадного декору. На стіні цього храму красувався герб українського гетьмана - на прямокутному щиті три стріли, що перехрещуються, і букви по краях щита “І. С. Г. М.“ (Іван Скоропадський, гетьман Малоросії). Спорудження цього храму стало найзначнішою подією у житті Стародуба післямазепиного періоду. На жаль, російські більшовики, коли прийшли до влади та нищили на Стародубщині все українське, повністю розібрали цей унікальний пам’ятник архітектури 18 ст. Трапилося це у 50-х роках 20-го ст., і відтепер тільки на старих світлинах ми можемо побачити, як виглядав цей чудовий, виразної української архітектури, храм.

Не забував про відбудову Стародубського краю й інший український гетьман – Данило Апостол. У селі Новому Ропську, також на власний кошт, він зводить 1732-го року дерев’яну церкву Святого Миколая, так само у стилі українського бароко. Церква розташована у центрі села та домінує в його забудові. Напис на внутрішній стороні одвірка головного входу свідчить про те, що цей храм збудував саме український гетьман. Стіни рубані з соснових колод і обшиті тесом, цоколь із цегли. Розташування у далекому селі зберегло цей пам’ятник української архітектури від нищення з боку більшовицьких зайд, і він і дотепер радує своєю стрункою постаттю любителів та цінителів старовини.

Не задовольняючись лише культурними потребами, з’являються на Стародубщині люди, які намагаються відродити й політичне українське життя, сміливо встаючи на боротьбу проти деспотичного імперського режиму. Серед таких людей був і Семен Галецький, видатний політичний діяч Стародубщини другої чверті 18-го століття. Батько Семена – Яків Галеця був соратником українського гетьмана Мазепи, та про нього згадує у своєму літописі український літописець Самійло Величко. Семен Галецький освіту здобув, скоріш за все, у Київській Могилянській академії, оскільки добре володів українською літературною мовою свого часу. Одружившись у 1700-му році з онукою бакланського сотника Терентія Ширая, Галецький оселився у Погарі та служив у козацькому війську, іменуючись значним військовим товаришем Стародубського полка (1700 – 1704). 1704-го року Галецького було відзначено від імені гетьмана Мазепи, який подарував йому 10 селянських дворів у селі Михайлівському на річці Бойні. Здібності Галецького скоро дали йому можливість отримати і уряди. Так, на самому початку 1706-го року він був уже Погарським наказним сотником, а потім, на початку 1707-го, Стародубським полковим осавулом. На цьому уряді Галецький пробув до 1712-го року, коли отримав місце погарського сотника, у 1719-му році він був Стародубським наказним полковником, а потім, з 1722-го року, став сотником у Новгороді-Сіверському. У цей період Семен Галецький увійшов до політичного гуртка, який склався навколо наказного гетьмана України Павла Полуботка, і саме Галецький возив від імені гетьмана так звані «Коломацькі статті» до Санкт-Петербургу, у яких вимагалося від російського уряду надати Україні політичну незалежність. У грудні 1723-го року Галецького було заарештовано, та відправлено до казематів Петропавловської фортеці, де він і знаходився разом із Павлом Полуботком та іншими борцями за українську незалежність. Тільки зі смертю Петра І Галецький зміг повернутися на батьківщину, де й очолив Стародубську сотню.

У цей час Стародубським полковником був росіянин Ілля Пашков, який нічого ні тямив у стародубських справах, а займався лише хабарництвом та нищенням усього українського, за вказівкою з Санкт-Петербургу. Довелося виправляти ситуацію у Стародубському полку саме Семену Галецькому, який у 1725-му та 1726-му роках був наказним полковником, до того ж поєднуючи у своїх руках уряди сотника, полкового обозного та судді. 1728-го року йому вдалося добитися від російського уряду скинення з полковництва Пашкова, і він разом із Опанасом Єсимонтовським та Степаном Максимовичем два роки керував Стародубським полком без втручання у його внутрішні справи російської адміністрації. Але це вельми занепокоїло імперську владу, і 1730-го року на Стародубське полковництво знову було призначено росіянина, Олександра Дурова. Розпочалася так звана «дуровщина», коли хабарництво та знущання над українством досягло таких меж, про які стародубці раніш і не чули. Дуров нахабно свавільничав, бо знав, що навіть гетьман нічого не зможе проти нього вдіяти, адже він наставлений на Україну російською владою. І тільки Семен Галецький рішуче виступив проти полковника-росіянина, та зібравши досить компрометуючого матеріалу, відправився до Петербургу, сподіваючись, що масштаби полковничого хабарництва змусять ужахнутися навіть звиклий до хабарництва російський уряд. І дійсно, рішучість та сміливість Галецького, який не побоявся знову попасти до казематів у випадку поразки, допомогла Стародубщині позбавитися від жахливого Дурова. Російський уряд став на бік Галецького, та 1734-го року Олександра Дурова було віддано під гетьманський суд у Глухові, а Семен Галецький повернувся на Україну вже генеральним бунчужним, а його син Петро стародубським сотником.

Усе своє життя дбав Семен Галецький про економічний та політичний добробут Стародубщини. Ще 1709-го року у його володіння перейшло село Стечня Погарської сотні, де він побудував хутір та млин. Економічний розвій цього місця призвів незабаром до створення тут ремісницької слободи Діди. Турбуючись не лише про економічний, але й про духовний добробут своїх земляків, Галецький подарував цю слободу Київській Софійській обителі, яка заснувала на цьому місці 1723-го року Погарський Рождественський монастир. А 1738-го року вже генеральний бунчужний Галецький купив за 1000 карбованців у вдови значного товариша Стародубського полка Єфросинії Голембіовської село Засуху (Стара Тростань). Уже через кілька десятиліть це село стане одним з найрозвинутіших економічних центрів Стародубщини, а 1781-го року набуде міських прав під іменем Нового Міста. Так Семен Галецький прикладав зусилля для економічного розвою Стародубщини.

На уряді генерального бунчужного Семен Галецький прославився не лише адміністративними, але й військовими талантами. 1738-го року російське військо під командуванням фельдмаршала Мініха рушило у так званий «Кримський похід» проти татар. Мусило йти з росіянами й українське військо у складі Гадяцького, Ніжинського, Стародубського та Чернігівського полків, якими керував у цьому поході саме генеральний бунчужний Галецький. 8 червня 1738-го року в битві при Гайман-долині Семен Галецький рішуче вступив у бій, та наклав головою, захищаючи братів-українців. Разом з Галецьким загинув у тому бою й видатний український літописець Григорій Граб’янка, що був о тій порі гадяцьким полковником. Інший, стародубський літописець, автор «Історії Русів», так описав у своїй книзі загибель Галецького: «Галецький, вирядивши з собою чотири Полки Малоросійські: Гадяцький, Ніжинський, Стародубський і Чернігівський і забравши легку артилерію тих полків та призначені йому полки Драгунські, вирушив з ними на Татар… Галецький, закликавши сина свого Петра, що був у Стародубському Полку Сотником, дозволив йому рятуватися, як молодому чоловікові, всіма можливими способами, а про себе сказав, що він того робити не буде з обов'язку присяги і свого начальства. І так війська тії були велелюдством Татарським розбиті вщент, і начальник Галецький порубаний на шматки, а син його і кількасот Козаків та Драгунів урятувалися в темряві нічній поміж трупів та в порожніх копанях».

Видатний український поет 19-го ст. Степан Руданський у своїй поемі «Мініх» також оспівав героїчну загибель стародубського українського патріота Семена Галецького:

Аж до нього пан Галецький
Стиха промовляє:
"Пусти мене, отамане,
на час погуляти,
пусти мене з козаками
кримців пошукати"...

І кинувся між татарів,
Та вже не вертався,
Тілько слави з козаками
Вічної набрався.

Син Семена Галецького Петро, що урятувався у цій битві, наслідував уряд Григорія Граб’янки, і став Гадяцьким полковником, та не забував і про Стародубщину. Нащадки Семена Галецького ще майже два століття жили і служили на Стародубщині і прилеглих землях Чернігівської губернії, залишаючись патріотами й України й Стародубщини, та згадуючи постійно про героїчне життя та загибель свого славетного предка.

Хоча стараннями Галецького зі стародубського уряду й було усунено полковника Дурова, але імперська адміністрація знов-таки наставила на Стародубщину росіянина – Афанасія Радищева, адже бажала зберегти свій контроль над українською землею. Уродженець міста Малоярославця (у сучасній Калузькій області), кавалергард, Афанасій Радищев, на думку російського уряду, повинен був стати дбайливим провідником російських ідей на Стародубщині. Але трапилося навпаки. Всевладний адміністратор на території найбільшого і найбагатшого полку України дуже скоро перетворився на справжнього українського патріота, дбайливця української незалежності. Перебуваючи часто у Глухові, тодішній столиці Гетьманської України, що розташована не дуже й далеко від Стародубщини, Афанасій Радищев став близьким другом усієї козацької старшини, яка тоді, у пору безгетьманства, керувала Україною. Безбородьки, Бороздни, Валькевичі, Галецькі, Горленки, Забіли, Лизогуби, Лисенки, Турковські, Мануйловичі, Марковичі, Оболонські, Скоропадські, Ханенки, Якубовичі представляли собою 15 найвідоміших тоді на Україні родів, деякі з яких (Безбородьки, Бороздни, Галецькі, Марковичі, Скоропадські та Ханенки) мали й великі маєтки на Стародубщині. Афанасій Радищев швидко переймається тим демократичним європейським духом, що панував серед козацької старшини, та різко відрізнявся від манірно-бюрократичного стилю холодного Петербургу. На відміну від своїх попередників, полковників-росіян, Афанасій Радищев ніколи не використовував свого високого положення для придбання володінь на Україні в повну власність. Навчений, мабуть, гірким досвідом своїх попередників, він не займався здирством від старшини, козацтва та поспільства. Проте вельми жорстоко обійшовся із старообрядцями, які з часів Петра І відчули себе головною силою русифікації на Стародубщині, та поводилися з українцями дуже погордливо.

На початку 1735-го року російський уряд видав наказ київському генерал-губернаторові зорганізувати воєнний похід проти тих старообрядців, які мешкали на острові Вєтка, поблизу Гомеля, на території Речі Посполитої. Слід було виселити тих старообрядців на Стародубщину, аби посилити роль росіян у цьому краї, а до того ж ліквідувати небезпечну старообрядську базу за межами імперії. Для цього походу було створено окремий воєнний загін, до якого входили й два козацькі полки – Стародубський та Чернігівський. Спільне керівництво цим загоном було доручене полковникові Озівського драгунського полку Ситіну, що стояв зі своїм полком тоді у Стародубі. В результаті цієї операції з району Вєтки було виведено в межі Росії 13234 особи, яких, як свідчить очевидець, «виганяли з-за кордону як овець і захоплювали у них все, що лише можна було захопити». Радищев, який змушений був приймати та розміщати на території свого полку цих старообрядців, робив усе можливе, аби всі старообрядці Стародубщини не об’єдналися разом у своїй боротьбі проти місцевих українців. І йому це вдалося – у роки його полковництва старообрядці поводилися спокійно та не порушували прав місцевого українства, як це, на жаль, з дозволу російської адміністрації, траплялося до Радищева та після нього.

Ставши патріотом української культури та українського образу мислення, Афанасій Радищев у подібному дусі виховував і свого сина Миколу, якому під час перебування батька на Стародубщині було приблизно від 6 до 15 років (Микола Радищев народився у 1726-му або 1728-му році). На все життя в його пам'яті залишилося велике зелене українське місто недалеко від кордону з Річчю Посполитою, з двома земляними фортецями, з красивими церквами, з галасливими ярмарками, з парадами козацьких військ біля полкового собору. Запам'яталися надовго й красиві, з чагарниками, річки Бабинець і Бичок, перегороджені в декількох місцях греблями. Запам'яталася велика кількість військ, які або проходили через місто на південь в ті роки, або квартирували в Стародубі та на його околицях. У середовищі, в якому оберталися тут Радищеви, було прийнято, якщо сина не віддавали у школу, брати до нього додому, як вчителів, школярів із старших класів Київської академії. Як саме проходило навчання - невідомо, але за свідченнями нащадків, Микола Афанасійович знав мови: латинську, французьку, німецьку та польську. Він мав добре підібрану бібліотеку з історичних, юридичних, економічних, богословських творів, книг по сільському господарству, домоводству, медицині, а також творів західноєвропейських і російських письменників. Афанасій Радищев покинув Стародубщину 1741-го року, після остаточної відставки із служби сенатським указом. У його родині навічно збереглися спогади про чарівну та волелюбну Україну та Стародубщину. Онук Афанасія Радищева, Олександр, став відомим російським демократом, борцем проти імперського деспотизму. За його книгу «Подорож з Петербурга в Москву», у якій він піддав нищівній критиці жорстоку російську ментальність, Катерина ІІ назвала його «бунтівником, поганішим від Пугачова», а російський суд засудив на смерть, що згодом «милостиво» замінили довічним засланням до Сибіру. І тільки Павло І, який люто ненавидів власну матір, повернув Олександра Радищева із заслання, але постійне цькування з боку російського суспільства довело письменника-демократа до самогубства. «Нащадки за мене помстяться», - такий заповіт залишив по себе Радищев, людина із волелюбною, українського типу, душею, якій дуже важко було жити у деспотичній та раболіпній Росії.

Коли російською імператрицею стала Єлизавета, коханцем якої був український козак Олексій Розумовський, ситуація на Стародубщині значно зм’якшилася. За 20 років царювання Єлизавети полковників-росіян сюди більше не призначалося, а стародубське полковництво 15 років очолював місцевий українець, Федір Максимович. Стародубський край відносно заспокоївся, але зі смертю Єлизавети знову настала для стародубських українців важка година. Її племінник, навіжений Петро ІІІ, призначив стародубським полковником власного камер-лакея, Степана Карновича, що був родом зі Стародубщини. Коли ж жінка імператора Катерина вчинила в Росії державний переворот, убивши чоловіка та захопивши владу, настали для Гетьманщини й зовсім останні часи. Катерина ІІ, вирішивши назавжди ліквідувати автономію України, наставила на стародубське полковництво знову росіянина, князя Юрія Хованського, предки якого хоч і походили зі Стародубщини, але давно вже обрусіли. А 1764-го року Гетьманщина на Україні була знищена, а українські полковники залишили за собою лише військові функції, віддавши судову та адміністративну владу імперським урядовцям. Цей вчинок імператриці викликав велике незадоволення на Україні, так що російському уряду довелося навіть піти на деякі тимчасові поступки українцям. Так, аби легалізувати в очах народу державний переворот, Катерина ІІ оголосила про створення в Росії своєрідного парламенту – Уложенної комісії, яка б повинна була разом з імператрицею утворювати нові російські закони. До цієї комісії мали бути обраними депутати від панівних станів імперії, у тому числі з України. Але українське шляхетство у своїх наказах до уряду вимагало відновлення Гетьманщини, та зрівняння своїх прав із російськими. У цьому руслі рушило й стародубське дворянство. Так у російських архівах зберігся «Наказ депутату Уложенної комісії бунчуковому товаришу В. Борковському від шляхетства Стародубського повіту про зрівняння в правах і привілеях малоросійського і російського шляхетства» від 1767-го року. Але Катерина ІІ тільки «випустила пару» з демократичного руху – Уложенна комісія так ніколи й не почала працювати, а на російському парламентаризмі на довгі роки було поставлено хрест.

Але обурення української еліти втратою своєї незалежності, змусило російський уряд заманити її новою обіцянкою. Було оголошено, що замість Гетьманщини на Україні буде створено нове автономне утворення, у якому влада буде розподілятися ні за демократично-козацьким, але за аристократичним принципом. Для цієї нової автономії Малоросійська колегія, яка керувала на той час Україною, вирішила створити навіть особливий герб, у якому були б відзначені знаки тих середньовічних князівств, що існували на теренах Гетьманщини в добу Київської та Литовської Русі. На новому гербі повинні були розміщатися символи п’яти князівств – Київського, Переяславського, Стародубського, Сіверського та Чернігівського, а у центрі – герб Російської імперії у вигляді двоголового орла з Юрієм-змієборцем на щитку. Гербовий щит тримали на малюнку українські козаки з бунчуком, а герб Стародубщини виглядав там як «срібний дуб на червоному тлі». Але російський уряд відкинув цей варіант герба, адже імперська геральдична контора зауважила, що недоцільно державний герб Росії розміщувати в центральному щитку, адже так може скластися враження, що Росія є часткою чи князівством Малоросії. Саме тому затверджений імператрицею варіант великого герба Малоросії 1766-го року був таким: на золотому щиті імператорський орел, що тримає на грудях щиток з гербами п’яти українських князівств, покритих князівською короною; щит розташований під сінню, яку покриває імператорська корона. Щитотримачів з герба імперський уряд відкинув з бажання позбутися згадки про козацтво, та хоч якогось натяку на герб Гетьманщини. Таким чином, даний герб став об’єктивно відображати статус Гетьманщини часів Другої малоросійської колегії – статус вельми обмеженої автономії в рамках імперії. З ліквідацією 1782-го року традиційного адміністративного устрою, Україна втратила й свій Великий імперський герб. У кінцевому варіанті «герб Стародубський» на цьому гербі відображався як «у срібному полі зелений дуб, що стоїть на зеленій же землі», і таким чином російським урядом визнавалося, що Стародубщина є частиною України.

Останнім козачим полковником Стародубського полка був Яків Завадовський, рідний брат коханця Катерини ІІ Петра Завадовського, який через ліжко цієї «великої блудниці» здобув собі графський титул та великі адміністративні посади. Колись син бунчукового товариша Петро Завадовський служив у Малоросійській колегії, потім в канцелярії генерал-губернатора України Петра Румянцева, воював із турками. Але 1775-го року потрапив у лабети до блудливої імператриці і з цього часу його кар’єра пішла різко в гору. Того ж року Петро Завадовський став кабінет-секретарем Катерини II, пізніше її флігель-ад'ютантом. В дарунок від коронованої коханки він одержав і село Ляличі на Стародубщині, сучасного Суразького району, яке колись належало до Мглинської ратуші, одержав разом з 2,5 тис. селян і 40 тис. десятин землі. А брат Петра Завадовського Яків став з 1778-го року полковником у Стародубі. Керував він полком зовсім тихо, ані трохи не втручаючись у те свавілля, яке влаштовували тепер у Стародубському полку росіяни. Петро ж Завадовський став з 1781-го року директором Державного позикового банку. У царювання Олександра I призначений сенатором, членом Неодмінної ради, потім головою Комісії для складання законів. Був він і першим російським міністром народної освіти у 1802-му – 1810-х роках. А розпочинав свою діяльність у тіла Катерини Великої, російської імператриці.

Але 1782-го року полковий козачий устрій на Україні був скасований російською імперською адміністрацією. На той час Стародубський полк складався територіально з 11 сотень – двох полкових Стародубських, двох Почепських, Новоміської, Топальської, Мглинської, Бакланської, Погарської, Новгород-Сіверської та Шептаківської, з яких тільки дві – Новгород-Сіверська та Шептаківська знаходяться за межами сучасної Стародубщини, на теренах незалежної України. В той час на території Стародубщини було 4 міста, 3 містечка та 1118 сіл. Обурення українського суспільства черговим порушенням його національних прав з боку Російської імперії призвело до того, що 1784-го року російська адміністрація вимушена була знову піти на деякі поступки українському рухові – так замість 10 козацьких полків зорганізовано 10 карабінерних, по 6 ескадронів у кожному, з яких складався окремий корпус — “Малоросійська кіннота”. Карабінерні полки в Україні зберігали багато рис старої української козацької організації. Рядовий склад здебільшого становили козаки старого полку, командний склад – здебільшого колишня полкова та сотенна старшина. У російській армії карабінерні полки являли собою майже автономну організацію.

Знаючи, що російські військові начальники не мають великого авторитету серед українських козаків, російський уряд призначає на посади полковників-карабінерів саме українців, причому палких прибічників української незалежності – адже інших і не було. Так першим полковником Стародубського карабінерного полку стає Іван Максимович, унук мазепинця. З 1785-го року полком керує Андрій Леванідов, росіянин, але так само, як і свого часу Афанасій Радищев, закоханий в Україну. Андрій Леванідов, який у майбутньому був корпусним командиром у Києві та генерал-губернатором Слобідської України, підтримував тісні зв'язки з українськими політичними колами, що стояли на позиціях політичної автономії України. Допомагав А. Худорбі та А. Веделю. Цікавився історією України. Залишив рукописний збірник “Андрія Леванідова Малоросійський літописець”, написаний близько 1790-го року, який довгі роки зберігався в Національному музеї у Львові. 1788-го року Стародубський карабінерний полк перетворено у «важкокінний», разом з Чернігівським, Ніжинським, Київським та Глухівським, а 1789-го року на чолі полка встає Михайло Миклашевський, правнук видатного стародубського полковника кінця 17-го ст., соратника Івана Мазепи та борця за незалежність України. Тільки 1796-го року Стародубський карабінерний полк перетворено на кірасирський, і він поволі починає втрачати національний український дух, що було вибито з нього російською казарменою дисципліною. А колишні козачі урядовці Стародубщини змушені були перейти на службу до російської адміністрації на Україні, аби хоча б таким чином допомагати рідному краєві. Так Яків Завадовський став 1785-го року віце-губернатором – поручником правителя Новгород-Сіверського намісництва, а видатний український поет, уродженець Стародубщини Опанас Лобисевич Новгород-Сіверським маршалком. Михайло ж Миклашевський 1797-го року стає цивільним губернатором Малоросійської губернії.

Російський же військовий Стародубський полк, який був розташований у Стародубі з 1709-го року, теж частково формувався зі стародубських українців, і під час російсько-турецьких воєн кінця 18-го ст. щедро проливав свою кров у боротьбі за південноукраїнські землі. Під час штурму Ізмаїла стародубські солдати на чолі з полковником-іноземцем Томатісом першими йшли на неприступні турецькі бастіони. Відзначилися вони й у боях під Галацом, Фокшанами, та біля річки Римнику. Російський полководець Олександр Суворов згадував про них: «Молодці стародубці …виказали себе хоробрими та мужніми подвигами». Ординарцем Суворова був також стародубець – Яків Соболевський. Під час війни з Наполеоном у 1799-1800 роках (Італійський та Швейцарський походи) Стародубський полк також густо наклав головами своїх земляків у чужих альпійських скелях. Але тут вже солдати-стародубці билися за імперію.

Останній гетьман України 18-го ст. Кирило Розумовський вельми любив перебувати та жити на чарівній Стародубщині. 1760-го року імператриця Єлизавета віддала стародубські міста Мглин та Почеп у володіння українському гетьману, а коли Катерина ІІ ліквідувала Гетьманщину, то залишила ці міста у вічне володіння Розумовському, аби таким чином заспокоїти його незадоволення. Перебравшись зі своєї гетьманської столиці до Почепу, Кирило Розумовський вирішив, наслідуючи славу старих українських гетьманів, які завжди залишали по собі пам’ять у вигляді чарівних за архітектурою храмів, побудувати у Почепі Воскресенську церкву, яка б символізувала майбутнє Воскресіння України після імперської окупації. Для побудови церкви було запрошено французького архітектора Валлена-Деламота, а цеглу для будови брали із колишнього палацу Олександра Меншикова, який Кирило Розумовський наказав повністю розібрати, аби ніщо на Україні не нагадувало більше про цього скаженого ката українського народу. Разом із собором український архітектор Олексій Яновський, автор багатьох споруд у Києво-Печерській Лаврі, за проектом Валлена-Деламота будував і гетьманський палац із величезним парком. Почепська резиденція була задумана як складний ансамбль головного будинку, об’єднаного овальними крилами з рештою житлових і господарських будинків, та обіймала площу біля шести тисяч квадратних метрів, і під тим оглядом була справжньою революцією на українському ґрунті. Сама центральна палата, на яку архітектор поклав самозрозумілий натиск як на пуанту всього архітектонічного комплексу, була одноповерхова, симетрично скомпонована, а її центральний ризаліт із портиком на шести колонах і класичним фронтоном був її виразом і характеристикою. Ясність конструкції, гармонія мас і вираз спокою й поваги — це ті нові елементи, що їх вносила почепська резиденція у вихрувату атмосферу бароко й рококо. Палац разом із собором був прощальним гімном бароко, і одночасно вітальним гімном класицизму, що тільки-но починав зароджуватися на українській землі. Таким чином гетьман Розумовський хотів показати, що майбутнє України, її Воскресіння, цілком пов’язане з передовими ідеями Європи, з її демократією, яка наслідувала класичні ідеї давньої Греції та Риму не лише в архітектурі, але і в суспільному житті.

Собор із палацом було побудовано у 1765-1771 рр. Іконостас для храму виконав за проектом великого італійського митця Бартоломео Растреллі український іконописець Григорій Стеценко, придворний художник гетьмана Розумовського. Іконостас собору у Почепі став вершиною творчості видатного українського живописця. На жаль палац Розумовського, як і чудовий парк, у якому він був розташований, було повністю знищено під час Другої світової війни, і більше не відроджено ані радянською, ані сучасною російською владою. А от Воскресенський собор зберігся до наших днів. Він і зараз панує у живописній панорамі Почепа, і є одним з найзначніших архітектурних пам'ятників сучасної Стародубщини, справжньою перлиною нашого краю.

Неподалік від Почепу, на правому низькому березі річки Ріжок, притоці річки Судості, побудував Кирило Розумовський власний маєток Красний Ріг, а в ньому 1777-го року дерев’яну церкву Успіння, яка, на відміну від Воскресенського собору у Почепі, була побудована у народному сіверському стилі, властивому для Стародубщини. Від самого маєтку Красний Ріг до гетьманського палацу у Почепі йшов рівний, як стріла, шлях, обсаджений українськими пірамідальними тополями. Цей шлях від Успенської церкви до собору Воскресіння був символом і майбутнього шляху України – від народної традиції до загальноєвропейської демократії, той самий шлях, яким і крокує Україна зараз, у 21-му столітті.

А Почеп за гетьмана Розумовського залишався містом з розвинутою економікою, бо старий гетьман не дозволяв російським бюрократам паплюжити тут українські традиції. Французький історик та мандрівник Жан-Бенуа Шерер у своїй праці «Аннали Малоросії, або Історія запорозьких і українських козаків» згадував, що саме завдяки Розумовському Почеп зберіг свій економічний добробут, і у місті «живуть дуже багаті купці». Вдячна пам'ять про славетного гетьмана збереглася у мешканців Почепа й дотепер. Багато хто з них вважає, що Кирило Розумовський провів свої останні дні до глибокої старості, та пішов з цього світу саме тут, у Почепі, хоча насправді останній український гетьман на схилі віку повернувся до своєї гетьманської столиці, та помер у Батурині 1803-го року. Але слава його живе на Стародубщині й зараз.

Ілюстрації:

47. Храм гетьмана Скоропадського у Стародубі. Стара світлина.

48. Імперський герб України 1766-го року. Символ Стародубщини розташований у правому нижньому кутку герба.

49. Собор гетьмана Розумовського у Почепі.

50. Успенська церква у гетьманському маєтку Красний Ріг.