Головна › Статті › Культурний простір
Культурний простір
СПРОБА АНАЛІЗУ КНИГИ Л. КОСТЕНКО „ ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО САМАШЕДШОГО”
24-Бер-11 15585 5.0 0
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Звичайно, коли б оте мовчання затягнулось надовше, можна було б зробити висновок: або поетеса вже „списалась”, або не розібралася в життєвому матеріалі і в самій собі.

Отож поява серйозного прозового твору Ліни Костенко заперечила отой віртуальний висновок.
Ясна річ, не варто детальніше доводити (використовуючи вже відоме загалу), що Ліна Костенко є прикладом порядності і любові до України, що їй можна стовідсотково довіряти. Процитую лиш уривок з її поезії „Іма Сумак” (зб. „Над берегами вічної ріки”, К.,
„Рад. письменник”, 1977р.):

Було на світі плем’я – інки,
Було на світі – і нема.
Одних поставили до стінки,
а других вбили крадькома,
Кого улещено дарами,
Кого утоплено в крові.
І тільки храми , древні храми
Стоять по груди в кропиві...

Співає гімни смертна жінка,
А в ній – чи знає і сама? –
Безсмертно тужить плем’я інків,
Те плем’я, котрого нема.

Це вірш-айсберг, у якому і неозброєним оком можна уздріти підводну частину: авторка інків ототожнює з українським людом часів радянської імперії , може, й не стверджуючи, що той люд повторив уже долю інків , а застерігає – може таке статися.
Ця поезія оприлюднена в період жорстоких брежнєвських репресій , і треба було мати неабияку громадянську мужність, щоб її опублікувати.

Наведена цитата ще раз стверджує , що Ліні Костенко не бракує ні таланту, ні громадянської мужності. Тому її новий (прозовий) твір треба сприймати всерйоз, бо маємо справу з непересічним автором. Отож читати цей твір слід вдумливо і лише після глибокого аналізу робити певні висновки.
Поки що я у відгуках про названий твір і в пресі, і в розмовах ( окрім хіба статті В. Базилевського в „Літературній Україні”) такого аналізу не помітив. Натомість склалось враження, що дехто, прочитавши лише кілька сторінок, робить якісь узагальнення чи повторює чужі думки...

Те , що я сказав про авторку твору „Записки українського самошедшого”, потрібне не для того, щоб ще щось додати до іміджу письменниці , а щоб розібратися в ідейній структурі твору. У ньому дійсність подається через сприйняття оповідача , якого не можна ототожнювати з автором, тим паче що оповідач виступає не як типова нормальна людина, отож, зважаючи на оту його „самошедшість”, і сприймати те, про що він веде мову. І для початку аналізу потрібно звернутися до деяких елементів літературознавства. На мою думку, найкраще це зробити, пославшись на таке популярне джерело , як посібник К. П. Фролової „ Аналіз художнього твору”. У розділі цієї книги „Образ автора” говориться:

„У кожному художньому творі є об’єкт і суб’єкт мовлення. Під об’єктом мовлення будемо розуміти все те , що зображується, про що розповідається: люди, їхні вчинки, предмети, пейзаж, події...
Під суб’єктом мовлення будемо розуміти того, хто розповідає, носія мови в хужожньому творі...
Суб’єктом мовлення може бути персонаж і автор. Між цими суб’єктами мовлення, носіями мови в художньому творі, існує істотна різниця. Образи-персонажі втілюють звичайну, індивідуальну свідомість, обравз автора – теоретичну, узагальнюючу”.

Отож автор хужожнього твору змальовує персонажа, який або уособлює спосіб сприйняття дійсності, спосіб мислення, оцінку подій певної групи людей ( і не обов’язково автор має належати до тієї групи), або може бути і якимось винятком , не подібним ні до більшості, ні до меншості.

Звичайно ж, слід визнати , що автор створює оповідача , який йому більш підходить для здійснення ідейного задуму.
Таким чином, щоб розкрити ідейний зміст твору ( у даному випадку саме твору „Записки українського самошедшого”), потрібно дати характеристику оповідачеві цого твору, який водночас є і головним персонажем.

До речі, термін „самошедший” можна розтлумачити і як „божевільний”, і ( це право читача) як „самотній”, що сам іде, а може( згідно того ж права), увиразнити фразеологізмом „сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю”. Принаймні автор ніде не дає вказівки, як розуміти той термін (хоча й терміном те слово назвати важко, бо в будь-якій галузі науки він не зафіксований). Але ж, як фольклорний витвір, він має єдине значення – „божевільний”. Отож і ми будемо його так розуміти...

Оповідач - безіменний комп’ютерний програміст. Ось його самохарактеристика:
„ Я завжди був нормальною людиною (звернімо увагу на дієслово „був”, адже воно стоїть у минулому часі. – М. А.)...
Спадковість у мене теж добра, психів у роду не було. Вчився в університеті, ходив на байдарках , навіть маю спортивний розряд , кінчав аспірантуру ( не зрозуміло, чому „кінчав”, а не „закінчив” , але що із „самошедшого” взяти? – М. А.), захистив дисертацію (напевно ж, кандидатську. –М. А. ).

Хоббі у мене – музика, література, у дитинстві збирав марки. Словом, все адекватно , а оце раптом, на зламі століть, відчув дискомфорт, крівля поїхала, звернувся до психіатра, але відхилень психіки він не знайшов. Втім це така тонка матерія, досконалої апаратури на це нема”...
Отже не зрозуміло, чи оповідач справді „самошедший”, чи таким себе видає ( як казали колись у зоні, „тємніт”). А може, маємо справу з прихованим різновидом божевілля, який ще не навчилися визначати сучасними технічними засобами.

„Почалося це з того, - продовжує оповідач, - що я раптом захотів на Канари. Не тому, що курорт, океан, екзотика. А тому, що вичитав у якомусь журналі, що там десь високо в горах, у вічнозелених нетрях, є плем’я, яке не говорить між собою , а пересвистується. І я подумав – от якби й у нас не говорили, а пересвистувались. Бо стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якою мовою нелюдською, сурогатом української й російської , мішанкою, плебейським сленгом , спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму...
Якби ж такою мовою спілкувалися люмпени та бомжі, а то ж по всій вертикалі, починаючи з президента. А він же гарант Конституції, то що ж він мені гарантує? Краще б уже пересвистувалися у тому його кабінеті, то не було б і „касетного скандалу”, а був би художній свист”.

Отут уже мене, як нормальну людину, здивувало, чому психіатр не виявив у психіці нашого героя ніякої паталогії , адже ж навіть мені , не психіатру, виразно видно, що паталогія таки є. Хіба ж це нормально дорікати президентові Кучмі , що той не знає української мови і користується бомжівським суржиком, а пізніше почне звинувачувати, що той користується ще й нецензурною лексикою за своєю директорською звичкою. Адже з точки зору нормальної людини таке звинувачення недоречне. Бо то ж президент держави, а держави без народу не буває, водночас він, як кажуть, син свого часу, того часу , коли нецензурна лексика не просто виразник душі (і звісно ж, розумового, та й морального рівня) , а й теж з точки зору нормальної людини, надає мовленню своєрідного шарму, а мовець із нею стає більш переконливим, отож та лексика звучить на кожній вулиці, на кожному завулку, вдома і на роботі, у школі і вищому навчальному закладі, вивергається через чоловічі вуста і випурхує з ніжних вуст жіночих. До того ж сам оповідач стверджує: „ Син ...вже матюкається, він ходить у дитячий садок, йому шість років”. Правда, він набрався того не від свого „самошедшого” батька, а в першу чергу від Борьки, сина нормального крутого українця.

Як може президент обійтися без матюків? Адже, по-перше, як без них керувати підлеглими, тим паче цілим народом , що , маючи таку ефективну зброю , може далеко послати свого гаранта, тому той мусить мати ще крутішу зброю, щоб послати тих, хто його посилає, ще далі. До того ж президент мусить на кожному кроці доводити свою демократичність , доводити, що він таки справді народний президент, а без матюків який же він народний і зрештою який же він президент.
А ще оповідач ( нагадую – головний герой твору) свідчить і таке:
„У нас прийшов нетиповий Прем’єр-міністр ( Віктор Ющенко. – М.А.) і заходився робити реформи. Щоправда для цього довелося розгрібати такі авгієві стайні, розворушити такий гадючник, що в суспільстві уже нема чим дихати. Але народ у нас витривалий , приречений завжди терпіти щось в ім’я чогось, щоб не було гірше”.

Як бачимо, говорячи про „нетипового Прем’єра”, наш герой міркує як нормальна людина , обнадійливо дивиться на нього (правда, про народ – не дуже обнадійливо , це свідчить, що оповідач таки ще не став цілком нормальною людиною). І все ж є надія, що він зрештою стане нормальною людиною. Адже, говорячи про „ нетипового Прем’єра”, він зауважує таке:
„Я особисто дуже надіюсь, що у новому столітті все буде інакше і ми будемо інакші, і не потягнемо за собою шлейф тих самих проблем. Бо я вже не так боюсь нових найскладніших проблем, як тих самих, хронічних. Проблеми ж – як божевілля. Буйних ще можна вилікувати , а тихопомішаних – то вже навік”.

Це міркування нашого героя вселяє надію, що з ним ще стануться зміни на краще ( може, в тому випадку, коли отой „нетиповий Прем’єр” тривалий час протримається на посаді). Але насторожує оте зауваження, що „ тихопомішані – то вже навік”. Адже складається враження, що він тики тихопомішаний. Однак є підстави вважати, що він перейде в категорію буйних, і тоді ( за його ж твердженням) може ще стати нормальнолю людиною.
Але поки що на те надій мало, бо ж майже одночасно з попередніми міркуваннями оповідач говорить таке:
„А вона ж ( держава. – М.А.) не своя. Ми ж її передоручили будувати чужим. От вони й будують чужу, не нашу, антиукраїнську державу”.

Цим він нас ще раз переконує, що таки залишився „самошедшим”, однак є побоювання , що заглиблюючись в тезу про чужу державу , він ( і не тільки він) може стати буйнопомішаним. Хоча треба взяти до уваги, що буйнопомішаний відрізняється від тихопомішаного перш за все тим , що уособлює силу активну, хоч і руйнівну, але ж коли дійде до діла , буде переконаний, що руйнує з благородною метою, звільняючи державу від нечисті.

Але з точки зору людини норимальної , не може бути, щоб ми державу передоручили чужим. Адже й президент не скинутий на парашуті чужинецькою контррозвідкою, а таки ж , здається, громадянин України, що і народився не десь у Тамбові, а в глухому українському селі ( хоча й геть зросійщеному), і навчався в українській школі й в українському вузі , і працював на українському підприємстві (хоча все те теж було зросійщене), та й вибирали його на високу посаду не громадяни Росії чи то Ізраїлю , а таки наші, українські громадяни ( хоча у певній мірі заросійщені чи точніше – обрусілі)...

Але ж у „ самошедшої” людини неадекватний погляд на все. за таких умов його психічна хвороба буде прогресувати. Водночас я не лише побоююсь, а таки боюсь вже за себе. Я раптом помітив, що поділяю думки божевільного героя і щодо президента, і щодо чужих урядовців, і щодо всього іншого. Більше того : у мене виникає думка , що головний герой твору – нормальна людина, а ненормальними є люди, яких офіційно вважають нормальними, і ненормальним є саме життя.

Отже відпадає оте визначення мною терміну „самошедший” як „самотній”, бо названий герой вже не самотній, як мінімум, нас уже двоє , а ще ж можна додати багатьох із тих , хто видає роман „Записки українсчького самошедшого” і його пропагує, а також значну частину тих, хто його уважно прочитає. І є підозра ( чи то пак надія) , що „самошедших” людей ставатиме все більше і що вони у значній мірі поповнять категорію буйних, які відзначаються силою і „самошедшою” енергією (живий приклад цьому – Африка та Близький Схід)…
Та що це я несу!..Певно , ота психічна хвороба героя роману Ліни Костенко таки інфекційна і може загрожувати навіть епідемією.

До речі, слід нам визначитися із жанром аналізованого твору. Видавництво ( у даному випадку «А-Ба-Ба-ГА-Ла-МА-Га») якось обійшло слово „роман” ( але ж воно обійшло й рік випуску , замість 2011 рік позначило 11 століття – для нормальної людини це щось не те, а от мені подобається, там є підтекст).
Спробуємо надати твору статус роману. Візьмемо найлаконічніше визначення цього жанру зі „Словника іншомовних слів” :
„ Роман – жанр художньої літератури , великий, складний за будовою, епічний, прозовий( рідше віршований) твір , у якому широко охоплені життєві події певної епохи, багатогранно і в розвитку змальовані персонажі”.

Отож співставимо це визначення з аналізованим твором. Звичайно ж, твір великий за розміром. Чи складний? На мою думку, так. Має своєрідну композицію. Через свідомість головного персонажа проноситься бурхливий потік інформації, настільки потужний, що органи сприймання аж киплять, часом аж зашкалюються. Події справжні. Місце дії – не лише Україна, а весь світ. Отож є ближній і дальній плани. На дальньому плані події більш сконцентровані і більш вибіркові, як це насправді буває , коли ми дивимося в далечінь : зір охоплює здебільшого загальні обриси , а деталі або зовсім зникають, або невиразно окреслені.

Події самі по собі немов нейтральні ( як і картини природи), але сприймаються емоційно і концентруються в душі часом як згустки болю, впливають на свідомість і самопочуття, штовхають на ті чи інші вчинки, спонукають робити ті чи інші узагальнення. Отож маємо справу з безперервним рухом, і зовнішній рух породжує внутрішній, тож і персонажі змальовуються в розвитку. Часовий простір, на тлі якого відбуваються події, відображені в творі - це в основному одно десятиріччя ( часи президенства Леоніда Кучми) , хоча ті межі досить ілюзорні , схожі на кордони між Україною та Росією, тому персонажі при потребі легко переходять оті часові межі, роблячи екскурси і в близьке, і часом у далеке минуле, відшукуючи там аналогії до сучасного.

Процес розвитку персонажів можна унаочнити, спостерігаючи за головним героєм ( оповідачем). Із його свідчень дізнаємося, що найяскравішим елементом його біографії була участь у студентському голодуванні, яке призвело до відставки ще радянського прем’єра Масола. Після того ще був певний період післяреферендної ейфорії, розквіт надій, відчуття волі і ефективної причетності до подій.

Між іншим, в період отого студентського голодування його учасники немов очищаються від усього дрібного , виявляючи найкращі громадянські і суто людські якості своїх душ. Саме тоді і прийшло до оповідача щире кохання до милої дівчини-красуні, що виявилося взаємним і призвело до шлюбу. Отож в головного героя з’явилися дружина і теща , а потім і синок народився, і вони у творі поповнили галерею персонажів, що відіграли значну роль , стали невід’ємними елементами композиції твору.

Окрім цих (та інших) , так би мовити, літературних персонажів у творі прокреслені й реальні постаті , виписані за методикою сучасного мистецтва, тобто, у них не увиразнено кожну деталь, як кожна віточка дерев у пейзажах Шишкіна чи Левітана, а підкреслені найсуттєвіші риси чи подані їх найсуттєвіші вчинки , які визначають їх суть. Ось основні із тих постатей:
1. Л. Кучма.
2. „Нетиповий Прем’єр-міністр ( В. Ющенко).
3. Прем’єр-міністр В. Янукович ( ще не президент).
4. Леді Ю ( Ю. Тимошенко).

Президент Кучма виписаний найповніше , бо більшість подій, відтворених у романі, ( буду для зручності називати аналізований твір романом , зважаючи на власні докази, але не нав’язуючи своєї точки зору), пов’язані з цією постаттю, адже вони мали місце в період його президентства – і наступ на демократію, і поглиблення соціального розчарування, і створення умов для утвердження олігархів , і намагання нейтралізувати „Леді Ю”, і „касетний скандал ( у творі періодично з’являється то „таращанське тіло без голови”, то голова без тіла), і відхід від національної ідеї , мовляв, національна ідея не спрацювала, і ін. „Нетиповий Прем’єр-міністр” поданий через сприйняття в основному таких персонажів, як оповідач, його дружина, Лев, інвертований в пустелю. У тому сприйнятті вагома кожна репліка.

„ І саме в цей чорнобильський день, – зазначає оповідач, – нашого нетипового Прем’єра таки з’їли. Протести, мітинги, три мільйони підписів – нічого не допомогло. Багато хто сприйняв це як ще одну національну катастрофу. Тисяч двадцять пікетувальників прийшли під стіни парламенту. Жінки ридали, обурювались. Одна депутатка покропила себе з пляшечки, хотіла самоспалитись.
Але парламентська більшість проголосувала проти нього. Як сказав один депутат: «Сьогодні в єдиному оргазмі злилися комуністи й олігархи». Отакий політичний секс. Так що якийсь час будемо без уряду. Тобто уряд лишився той самий, Піраньям головне було з’їсти Прем’єра.

Але він сказав: „Я піду, щоб повернутися”. Патріоти зраділи: „Сьогодні ми одержали лідера нації”.
Тепер політичні партії косять під нього, хочуть, щоб він їх очолив.
А він іде, як по болоту, високий, вродливий, трохи схожий на Гулівера, ступає обережно-обережно, щоб нічого не розтоптати. З нього був би добрий Гарант”.
- Не ідеалізуй, – сказала дружина. Їй більше подобається леді Ю”.

Я взяв таку об’ємну цитату, бо вона багато про що говорить ( хоча в романі нема таких фрагментів, які б мало про що говорили, тим-то цей твір вагомий і перспективний, я б сказав навіть – ефективний, бо він перш за все багатоплановий – одні з тих планів видимі, інші невидимі, але оті невидимі, може, більш вагомі, ніж видимі. І щоб збагнути те все , треба вдумливо читати твір. Але нині час дуже швидкий. І багатьом на вдумливість його не вистача, тому є небезпека поспішних висновків, і звичайно, ті висновки залежать також від інтелектуального і морального рівня читачів та їх світогляду. Можна передбачити : будуть різні, часом протилежні оцінки твору, тим паче, що „самошедший” оповідач виніс на люди багато неоднозначних фрагментів із нашої дійсності і дав свої оцінки багатьом явищам і особам, і ті оцінки комусь можуть бути не до шмиги , до того ж він висловлює власне ( часом негативне) ставлення до сучасної літератури (зацікавленість літературою вмотивована, бо його хоббі – „музика, література”). Але повернімось до наведеної цитати. Оповідач захоплюється „нетиповим Прем’єром”, і коли того усунули з посади , то оповідач заявляє , що з експрем’єра був би добрий Гарант”. Але його дружина , яка поки що не належить до категорії «самошедших», робить зауваження: « Не ідеалізуй». Це що? Жіноча інтуіція чи здоровий глузд? У всякому разі глибоке зауваженнея , так би мовити, з підтекстом.

Думки оповідача та його дуружини все більше не співпадають, і не лише стосовно „нетипового Прем’єра”. Оте неспівпадання теж вмотивоване, бо чоловік в молодості – активний , мужній , сповнений віри в силу оновленого суспільства і в свої власні сили – під тиском суспільних обставин занепадає духом , потрапляє в полон зневіри, ото й стає „самошедшим” – і не з манією величі, а навпаки – з манією нікчемності. Він зазначає: „ В одній газеті жирним шрифтом на розвороті: „Не залишайте на наступне століття те, що можна зробити в цьому”. А що вже можна зробити в цьому?
Докторську я не навписав і вже не напишу, кому вона тепер потрібна?Сина не зумів виховати. З дружиною проблеми”.
Отже повна деформація особистості – і як громадянина, і як людини, і як сім’янина, бо він втратив роботу, на тривалий час немов повисає в повітрі, бо згідно статті, за якою звільнений, навіть не має офіційного статусу безробітного.

На відміну від чоловіка , дружина уособлює активну силу, після тимчасового духовного занепаду знаходить місце у громадському житті, бере участь у жіночому русі. Вона зневажає свого чоловіка через його пасивність і стверджує, що зневажає усіх чоловіків за таку ж пасивність, інертність. Чоловік же, як йому не боляче, визнає , що сучасних чоловіків нема за що поважати. „ Це посліднє діло ,– каже він, – коли мужчина нічого не може вдіяти , у нас всі мужчини нічого не можуть вдіяти”...

Таким чином між оповідачем та його дружиною відстань все збільшується Ці два персонажі набувають такого собі немов символічного значення. Кожне із их на власних терезах зважує події і тих, хто із тими подіями пов’язаний. Так, чоловік покладає надії на „нетипового Прем’єра” (потім експрем’єра), а дружина називає того політика Маніловим.

До речі, у творі присутній дух Гоголя, це стосується і назви, і багатьох аналогій, що спостерігаються в творі, а ще
по-гоголівськи сатирично зображено події і людей. Звертає на себе увагу такий афоризм: „Гоголь – російський письменник, але український геній”. Слід сказати, що афористичність є одною з ознак роману. І можна спрогнозувати, що багато з афоризмів Ліни Костенко, яким нашпигований твір, будуть передаватися із вуст в уста, може , навіть тоді, коли все, що зображено в творі, залишиться далеко позаду, коли забудуться різні сурогатні афоризми політиків та й самі ті політики.
Я вже вказував на те, які характеристики дають персонажі твору таким особам, як Кучма, Ющенко, Тимошенко. Залишається дослідити, як сприймається ними Янукович (ще як прем’єр, а потім як кандидат на пост президента). Ось перша згадка про нього:

„ Тепер у нас новий Прем’єр, десятий за десять років.З огляду на його статечну поставу і прибуття з Донбасу, вже в народі поштиво назвали дон. Чоловік він поважний , з біографією. В роки політичних репресій теж був засуджений. Перший раз за розбійний напад, вдруге за нанесення тілесних ушкоджень.Словом, зі всього видно, приходить сильна політична фігура. Головне, що тепер він такий статечний і говорить все прямо. Він не став з народом лукавити, він так і сказав: «Кажу прямо , в президенти я не збираюсь»…
І в цьому описі відчувається стиль Миколи Гоголя.
А ось розмова оповідача з Левом, інвертованим в пустелю.

Першим розмову почав гість:
„- Ну, як тобі цей Прем’єр? – запитав . І сам же відповів:– З ним у нашу історію входить новий мезозой. Панування гігантських рептилій, диктат голоногих молюсків, трансагресія кримінального елемента... І май на увазі, він піде в президенти.
- Такого не може бути ,– сказав я, – він же говорив, що не збирається в президенти. І потім – дві судимості. Не може бути.
- У цій країні все може бути, – сказав він. – У цій країні противно жити.
- То виїжджай !– закричав я.
-І виїду, – тихо сказав він.
А ось іще один фрагмент, поданий «самошедшим» гоголівського вишколу:

„Провладний кандидат теж їздить, але його спіткала невдача. В одному з університетських міст 17-річний студент шпурнув у нього яйце, але, на відміну від Клінтона і Шварценегера, він знепритомнів і його забрала швидка у колоптоїдному стані. Дехто із його прихильників запевняє, що то було не яйце, а камінь або якийсь інший тупий предмет, приміром, штатив чи шарикопідшипник – інакше як пояснити таку неадекватну реакцію? В подібних випадках леді Ю мізинчиком струшує шкаралущу й виступає далі. А тут могутньої статури мужчина падає, скошений курячим яйцем”...

Ось таким сприймає оповідач привладного кандидата в президенти під час президентських виборів 2004 року, якому тоді не вдалося стати президентом, але через 5 років він ним таки став , як він сам заявив,”діждався своєї черги”.

Та про період президентства Януковича, як і про період президенства Ющенка, в аналізованому творі мова не йде. Ліна Костенко не торенулася післямайданного періоду (хоча відтоді минуло більше шести років). І я здогадуюсь, чому: подавши названий період , письменниця б порушила ідейну схему твору. А схема така:

Оповідач , як головний персонаж твору, напочатку виступає перед нами як активна сила, а потім під впливом негативних суспільних факторів у його світогляді, як і в психіці, відбулися серйозні зміни, що призвели до деформації особистості ( подібні зміни торкнулися не лише названого персонажа і не лише літературних персонажів , а в першу чергу значної частини суспільства).

Ліна Костенко скрупульозно дослідила фактори , що негативно впливають і на окремих людей, і на суспільство вцілому . Здається, життя на Україні зайшло в глухий кут. Нема просвітку. Але суспільство було схаменулося і вибухнуло Майданом. Оповідач про той животворчий вибух говорить так:
„ Майдан – уже як всесвітній центр тяжіння. Кого тільки тут не зустрінеш! Бачив кількох своїх однокурсників, які давно вже повиїжджали, а тепер приїхали, і ми зустрілися, наче й не розлучалися. Мій друг з Каліфорнії пакує валізи, повертається в Україну…

Але найбільша мені несподіванка – наш Лев, інвертований в пустелю. Я його зустрів на майдані. Він мене обняв, наче нічого й не було. Де й подівся його сарказм і жовчність. Він рвучкий і привітний, у помаранчевій краватці. Працює в штабі опозиції”...

І ось кінцівка твору:
„Але це вже історія. Не з бромом, а з помаранчем. Сторінку можна видерти. Історію ні. От і настав наш день гніву.
Лінію оборони тримають живі”.

Твір Ліни Костенко – теж історія в сконцентрованому вигляді. І жодну сторінку із неї не вирвати. І основне значення книги полягає в тому, що письменниця вказала нам на вихід із глухого кута. Отже твір „Записки українського самошедшого” можна вважати оптимістичним.

Микола АДАМЕНКО, Сосниця.



Теги:Записки українськго самашедшого, Ліна Костенко

Читайте також

Коментарі (0)
avatar