Петро Антоненко шкодує з приводу того, що в списку нобелістів немає видатних письменників: Льва Толстого, Антона Чехова, Джека Лондона, Франца Кафки, Теодора Драйзера, Хорхе Борхеса.
Але тут є деякі нюанси. Зокрема, Лев Толстой, дізнавшись про те, що його можуть висунути на Нобелівську премію, наприкінці 1890-их років виступив із заявою, в якій просив присудити премію не йому, а православній секті духоборів. Тим самим Толстой висловив зневагу до премії.
Антон Чехов прожив 44 роки, а Джек Лондон — 40. Враховуючи те, що наймолодшим лауреатом серед письменників був Редьярд Кіплінг (42 роки), можна припустити, що Чехов і Лондон просто передчасно померли.
Франц Кафка прожив 43 роки. За життя він опублікував лише кілька новел. Посмертна слава прийшла через 25 років після смерті Кафки. Але Нобелівську премію посмертно не присуджують. Виняток зробили для шведського поета, члена Нобелівського комітету Еріка Карлфельдта, якого удостоїли премії 1931 року, через шість місяців після його смерті. Це викликало обурення в інтелектуальних колах.
Враховуючи довгу чергу на лауреатство, спричинену великою кількістю знаменитостей, можна зрозуміти, чому нобеліантами не стали Е. Золя, М. Твен, Г. Ібсен, А. Стріндберг, Д. Джойс, П. Валері, З. Фрейд, Т. Драйзер, С. Цвейг, М. Фріш. Їхні кандидатури переносились на наступні роки, доки вони не померли.
А стосовно Хорхе Борхеса члени Нобелівського комітету дійсно чинили несправедливість. Його висували на премію 14 разів! Члени Нобелівського комітету не ризикнули присудити премію Борхесу, бо він мав ультраконсервативні погляди. Борхес відмовився морально засудити фашистів, які воювали в Іспанії проти лівих сил. Зате письменники, які співчували лівим силам, Нобелівську премію одержали: Ернест Хемінгуей, Хуан Хіменес, Мігель Астуріас, Пабло Неруда, Вісенте Алейксандре, Каміло Села та інші.
Повернемось до українських письменників. Із коментаря Петра Антоненка випливає, що майже кожен з них заслуговував на Нобелівську премію. Це зовсім не так. Зокрема, Павло Тичина — повний аутсайдер. Його новаторство вклалось в три маленькі книжки, видані в молодому віці. Потім Тичина став придворним поетом, писав слабенькі вірші для радянського ширпотребу...
Петро Антоненко занадто ідеалізує роман Олеся Гончара «Собор». Цей твір нагадує спрощену художню модель роману нобелівського лауреата Іво Андрича «Міст на Дрині». У російському та англійському перекладах «Собор» надто слабий. Роман Гончара не виходив за рамки «соціалізму з людським обличчям». Автор не витримав конкуренції з африканкою Надін Гордімер, чиї твори відомі на Заході від початку 1960-их років.
Слід зазначити, що чутки про переслідування Гончара за його роман «Собор» не мають підстав. Адже після виходу «Собору» Гончар став академіком АН України, був удостоєний звання «Герой соціалістичної праці», одержав Державну премію СРСР, неодноразово обирався депутатом Верховної Ради СРСР. А головне — 1974 року він опублікував у московській «Литературной газете» свою замітку «Кощунство», в якій з позицій вельможі та пристосуванця принижував і громив Олександра Солженіцина за його антикомуністичну діяльність.
Україна не здатна конкурувати з Росією навіть за кількістю претендентів на Нобелівську премію. Серед претендентів були російські письменники-емігранти Дмитро Мережковський, Олександр Купрін, Іван Шмельов, Володимир Набоков, радянські літератори Максим Горький, Анна Ахматова, Костянтин Паустовський, Юрій Трифонов, Віктор Астаф’єв, Андрій Вознесенський, Євген Євтушенко, Белла Ахмадуліна, Чінгіз Айтматов, Тимур Зульфікаров та інші.
Зараз в Україні немає гідних кандидатур. Ліна Костенко — хороша поетеса, але новатором у поезії назвати її не можна. Вона пише просто, як, наприклад, Василь Симоненко, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Андрій Малишко. Серед поетів, удостоєних Нобелівської премії, ви не знайдете тих, хто писав дохідливо, на догоду широким масам. Поезія нобелівських лауреатів складна, оригінальна, інтелектуальна. Думаю, що в Тараса Шевченка з його народним словом і спрощеним синтаксисом не було б ніяких шансів одержати Нобелівську премію.
Наша біда полягає в тому, що в Україні до цього часу існує Спілка письменників, створена 1934 року за вказівкою Йосипа Сталіна. Вже давно нею керує Володимир Яворівський. «Настав час сірих яворівських», — писав із тюрми Василь Стус. В Україні запроваджено сотні низькосортних літературних премій. Сірі письменники вихваляють один одного. Творчий процес спирається на псевдопатріотичну риторику, застарілі малохудожні штампи. У Спілці письменників — багато зайвих і випадкових членів.
Виходячи з цього, ми ще довго будемо заспокоювати себе тим, що нобелівські лауреати, євреї за національністю, І. Мечников, З. Ваксман, Р. Гофман, С. Кузнець, Г. Шарпак, Ш. Агнон народилися на території України.
Віктор БАРАНОВ, журналіст,
смт Парафіївка, Ічнянський район
| Читайте також |
| Коментарі (0) |