реклама партнерів:
Головна › Статті › Невідома Україна
Невідома Україна
Усвідомлення Голодомору. Частина 2
07-Лис-08 2627 0.0 0
3. Свідчення тепер і раніше

Так склалося, що основну інформацію про перебіг Голодомору на Чернігівщині ми черпаємо насамперед із людських свідчень. Велика шана дослідникам, які зібрали, записали і видали збірники спогадів очевидців трагедії. Разом з тим стає очевидною необхідність ретельного аналізу накопиченого матеріалу. Минулої осені була проведена масштабна робота з анкетування всіх людей, віком від 75 років і старших. В Чернігівському районі опитано декілька тисяч чоловік. Здавалось би, дослідники отримали колосальні масиви інформації. Однак перегляд анкет засвідчив, що якість матеріалу невисока. Далася взнаки непідготовленість активістів, що проводили анкетування. У багатьох випадках вони або не знали про що розпитувати, або елементарно не могли розговорити співбесідника. Отримані ж відомості ніяк не уточнювались і не перевірялися під час наступних опитувань.
Ось декілька типових прикладів.
В селі Кархівка зібрано 46 анкет. Всі записи коротенькі і односкладні: недоїдали, але батьки пішли в колгосп. Ніхто не помер. А ось свідчення Семирозум Пелагеї Зотівни (1921 р.н.) з Гірманки, яка в Кархівці народилася і провела дитячі роки: „В Кархівці в 1933 р. був голод, багато людей вмирало”. Без залучення документальних матеріалів, без додаткових уточнень важко зробити певні висновки щодо виявленого протиріччя. Однак за 1933 рік в Кархівці померло 138 чоловік, що набагато перевищує звичайний рівень смертності. Тому більше довіри викликають спогади саме Семирозум Пелагеї Зотівни.
Інше село, Дніпровське. Кирієнко Варвара Кирилівна (1930 р.н., вул. Механізаторів, 34): „Мати говорила, від голоду наші люди не помирали”. Куліш Парасковія Євтухівна: „В Навозах (стара назва Дніпровського – С.Г.) мало хто помирав від голоду”. Але є й інші твердження. В Дніпровському пройшли дитячі роки Геращенка Петра Олександровича (1923 р.н., вул. Шевченка, 28) з Михайло-Коцюбинського: „Неможливо було витримати голод. Їжі ніде не було, а якщо щось було, то відбирали бригади. Сусіди помирали один за одним, хати пустіли”. Вторить йому і Куліш Григорій Федосович: „Багато людей було пухлих, багато хто помер”.
У випадку з Дніпровським потрібні додаткові дослідження, оскільки книга записів про померлих не збереглася. Однак стає очевидним, що і в таких селах, як Дніпровське, розташованих поблизу лісових масивів і на березі великої річки, і які прийнято було вважати благополучними у цьому плані, голодування також призвело людей до повного виснаження, коли між життям і смертю залишалася тонка невидима грань, а бути чи не бути катастрофі – залежало лише від часового фактору.
А це свідчення з Киїнки. Скрипка Василь Якович (1930 р.н.): „Було важко, не доїдали, люди пухли з голоду. Але не знаю, щоб хтось помер”. Штупун Надія Іванівна (1918 р.н., вул. Космонавтів): „Я не пам’ятаю випадків смерті від голоду ні по вулиці, ні в селі”. Овчаренко Василина Федорівна (1920 р.н., вул. Овчаренка): „Хто помер від голоду – не пам’ятаю, але таких людей було мало”. Качан Мотря Степанівна (1924 р.н., вул. Космонавтів): „Не пам’ятаю випадків смерті. Можливо, й були, але дуже мало”. Ніхто в Киїнці не пам’ятає скільки-небудь значної смертності, тоді як цифри вказують на протилежне:
1930 рік – 32 померлих,
1931 рік – 38 померлих,
1932 рік – 43 померлих,
1933 рік – 127 померлих.
Смертність по окремих місяцях: січень – 7 чоловік, лютий – 4..., травень – 17, червень – 28, липень – 12..., листопад – 2, грудень – 6. Зрештою, в самій Киїнці причиною смерті людей записували голод, про що вестиметься мова далі.
Такі радикальні розбіжності між документальними матеріалами і людською пам’яттю потребують певних висновків. Більш ґрунтовно розглянемо проблему у наступних розділах. Але одна з причин просто таки на поверхні: ми втрачаємо безпосередніх свідків Голодомору, яких стає все менше не те, що кожного року, а майже кожного дня. Ось таке масштабне опитування провести б років 10 тому...
До речі, серйозно різняться з нинішніми свідченнями і ті спогади, що були записані в 90-х роках минулого століття. Тоді люди розповідали про пережите більш детально, добре пам’ятали окремі прізвища як постраждалих, так і виконавців, а головне, володіли загальною картиною подій в селі, тоді як сьогодні, перечитуючи анкети, часто ловимо себе на тому, що люди не можуть відтворити саме загальної картини подій в селі. Дуже часто все обмежується своєю родиною та ще кількома найближчими сусідами, в кращому випадку – своїм кутком або своєю вулицею.

4. „Транзитна” Іванівка

Ще одна форма несприйняття правди про жахливий перебіг Голодомору на території села має місце в Іванівці. Головна відмінність від Роїща та йому подібних – агресивність і категоричність заперечення.
Почнемо з кількісних показників. Дані про смертність за різні роки уривчасті, відсутні відомості про 1932 рік. Але й наявного матеріалу цілком достатньо для недвозначних висновків:
1931 рік – 39 померлих,
1933 рік – 141 померлий,
1934 рік – 50 померлих,
1935 рік – 14 померлих,
1936 рік – 18 померлих.
Стрибок смертності у 1933-му більш, ніж помітний. І тут дамо розкладку померлих по місяцях: січень – 8, лютий – 2, березень – 8, квітень – 8, травень – 18, червень – 29, липень – 38. Далі записи відсутні, але за наскрізною нумерацію можна встановити, що у наступні п’ять місяців померло ще 30 жителів Іванівки.
Як бачимо, в липні село втратило стільки людей, скільки зазвичай помирає за рік. Причини смерті знову розмиті і непевні: „параліч серця”, „крупозне запалення легенів”, „туберкульоз”. 6 червня записано: „розстройство харчування”, але найбільш часто зустрічається банальне: „від старості”. Тобто, знову ніяких тобі епідемій, ніяких інших обставин, які б могли пояснити масову смертність людей.
Здається, все зрозуміло – голод, голод і ще раз голод. Аж ні! В самій Іванівці з нами не погоджуються: „у нас від голоду не помирали!” Чекайте, а як же цифри? Та все дуже просто, відказують: „через село проходить київська траса, по ній постійно йшли люди з більш постраждалих областей і багато хто саме тут і помирав”. Ось так...
А може, праві іванівці? Може, в них особливого голоду і не було, а статистику „зіпсували” біженці з інших регіонів України? У всякому разі, переконати наших співрозмовників у протилежному нам не вдалося. А переконувати в чому було....
Так, скажімо, бланк у книзі записів про померлих налічував приблизно 15 позицій, тож треба було вказувати і вік, і стать, і соціальний стан, і причину смерті, і хто про ту смерть повідомив. І – адресу померлого. Біженці іванівської адреси мати не могли, тоді як всі померлі записані мешканцями села. Сільрада ігнорувала прийшлих людей, бо не бажала псувати статистику. Зрештою, вже й на своїх фантазії не вистачало придумати їм якусь причину смерті, аби не писати про голодування та виснаження. Тож маємо ще одну проблему: в переглянутих нами книгах записів померлих по різних сільрадах ми практично не знайшли відомостей про реєстрацію смерті біженців. Аналіз спогадів старожилів свідчить, що таких було чимало. Проте ні кількість їх, ні тим більш імена-прізвища встановити сьогодні практично не реально. Це, насамперед, біженці лежали після смерті по кілька днів на вулиці, нікому не потрібні. І це їх ховали потім у загальних могилах, які правильніше було б називати братськими.
Одним словом, іванівці не праві: всі жертви – їхні. Більше того! Ще 9 серпня 2003 року в доступній для всіх районній газеті була надрукована доволі цікава стаття Світлани Сергєєвої, старшої наукової співробітниці Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського „То були страшні часи”. Автор оперувала секретними матеріалами тодішніх спецорганів. І, зокрема, навела фрагмент зведення від 27 травня 1933 року: „За даними офіційного агентурного порядку по Чернігівському району взято на облік близь¬ко 100 переживаючих голод (особливо в селах Киїнка, де є 30 господарств опухлих з голоду (померло 3 чо¬ловіки), Шибиринівка — 25 господарств (померло 6 чоловік), с. Янівка (померло 5 сімей). В тому ж селі внаслідок смерті дорослих членів сімей до 50 дітей зали¬шилися безпритульними...”
І далі: „У с. Янівка в наявності від недоїдання 5 опухлих сімейств: Пархоменко, Ображея, Каптеля та інших”.
Янівка, нагадаємо, – це стара назва Іванівки. Ще не почалися найстрашніші і найтрагічніші червень та липень, а вже 5 сімей померло, а 50 дітей стали безпритульними внаслідок смерті батьків. А це цілком відповідає тим страшним цифрам, наведеним на початку розділу. Однак складається стійке враження, що в самій Іванівці на статтю С. Сергєєвої не звернули належної уваги. А дарма..
Сергій ГОРОБЕЦЬ (продовження буде)



Коментарі (0)
avatar