Згадуваний Станіслав Хатунцев переконаний:” Смертельную опасность для современной России представляет скрытая, но гораздо более масштабная (порівняно з ісламською – В.Ч.), тотальная «угроза с Востока» -- со стороны Китая… И если Россия ( в том числе и азиатская ее часть) становится все более безлюдной, то Китай – пухнет и пухнет многомиллионными массами». І робить висновок:”При нашей теперешней слабости, политическом безволии и всеобщей жажде быстрой и легкой наживы любой ценой, преступной и недалекой, китайцы уже в ближайшие годы могут оттяпать бывшие союзные земли до Урала, Волги и Каспия».
Згадана праця, ст.150
Що називається – приїхали! Власне, для повноти картини згадаємо Нерчинський договір між Китаєм і Росією, укладений 1689 року за активною участю нашого Сіверського гетьмана-засланця Дем’яна Многогрішного – Маньчжурській династії належала більша частина теперішніх Амурської області, Хабаровського і Приморського країв та Єврейської автономної області. І саме Нерчинський договір, до речі, єдиний договір з Росією, який Китай вважає справедливим і посьогодні.
У Красноярську вже зараз, за офіційними даними Федеральної міграційної служби Росії, 5 відсотків населення становлять китайці. Глава цієї служби Черненко заявляє:” Легализовав свое местонахождение здесь различными путями, включая институт брака, китайские граждане уже контролируют значительную часть собственности в разных регионах России. Таким образом, создается своего рода экономический плацдарм».
Алєксандр Казінцев. Симулякр. «Наш современник» № 12, 2003, ст.
Додам: населення Сибіру і Далекого Сходу за другу половину 90-х років скоротилось на третину. В Китаї ж існують суворі обмеження на кількість дітей, яких дозволяється народжувати. Перейди кордон і – розмножуйся. Цей давній людський інстинкт, навіть – обов’язок, даний Богом Творцем („Розмножуйтесь!”), подолати неможливо штучними міждержавними кордонами.
Тож згадуваний науковець Горохов уже й пише, що „доля китайцев в населении русского Дальнего Востока сегодня приближается к 20 %”
Згадана праця, ст.. 153.
Архієпископ Хабаровський і Приамурський Марк розповідає, що „в Благовещенской епархии (Амурская область) проживает 950 тысяч населения; официально зарегистрированных китайцев – 650 тысяч. Миграция осуществляется при полном попустительстве местных властей».
www. Pravoslavie. Ru/ jurnal/060302161900
Ще один церковний діяч – архімандрит Августин (Нікітін) з неспокоєм констатує:” Одна из форм легализации китайцев в России – это заключение браков с россиянками, -- реальных и фиктивных. С последующим закреплением на „захваченном плацдарме”.
Архімандрит Августин ( Нікітін). Русский медведь и китайский дракон. „Посев”, №2, 2006, ст.. 17
Та найбільше архімандрита Августина турбує відсутність китайської асиміляції в російське середовище:” По всей России от Владивостока до Москвы уже 10 лет формируются замкнутые и экономически самодостаточные китайские общины. Именно в силу замкнутости и самодостаточности они почти незаметны внешне и при этом становятся государством в государстве. Когда этот „русский Китай” выйдет из тени, то уже точно будет поздно”
Там же, ст. 19
Варто зауважити, що російські ліберали заспокоюють самі себе і своїх співгромадян – мовляв, он у США китайці живуть теж такими „чайні-центрами” і нічого не стається. Схоже, засліпленість лібералів Заходом уже вкотре грає з ними злий жарт, адже по-перше, США не має з Китаєм спільних кордонів і Китай не претендує на жодну частину американської території, по-друге, США – унікальна країна по формуванню своєї нації, в усякому разі там нема державоутворюючого народу, яким є в Росії російський народ.
Аналітичні центри України, Європи, США давно вже пишуть про таємний план, затверджений комуністичним керівництвом Китаю, про сприяння переселенню китайців на територію Російської Федерації з тим, щоб через деякий час вимагати відкриття китайських дитсадків, шкіл, автономій, від чого один крок до об’єднання з Піднебесною. Це просто зробити не тільки при перенаселеності Китаю і безлюдді російських просторів, але й при споюванні російського населення, яке все більше переходить на дешеву рисову китайську горілку в целофанових пакетах. Навіть армії вже не вистачає в Росії для належного утримання кордонів:” Сокращают кадрированные части на Дальнем Востоке... тепер в чрезвычайной ситуации быструю мобилизацию не провести... В ВВС сократят несколько полков истребительной авиации. Уже сегодня Сибирь, Дальний Восток, Северный Урал не защищены системой ПВО. Завтра вся страна будет открыта для ударов с воздуха. Ликвидируют несколько вертолетных полков армейской авиации. Значит, русские ребята в Чечне лишаются эффективного прикрытия”.
Алєксандр Казінцев. Менеджер дикого поля. „Наш современник”, № 12, 2004, ст., 223-224.
В Росії не отримало широкої преси рішення президента Путіна про передачу Китаю біля
600 островів на Амурі і понад 10 тисяч квадратних метрів сухопутної території. Свого часу це рішення пропонував ще Хрущов, але Мао Цзе Дун відмовився (було мало). Передано, до речі, і відомий старшому поколінню острів Доманський, де свого часу сталася кривава сутичка радянських та китайських прикордонників. А загалом же Китай, ще від Мао Цзедуна, претендує на 1540 тисяч квадратних кілометрів поки що російської території. Відмінусування якихось десяти тисяч, як розумієте, мало що міняє – хіба що розвиває апетит.
Архієпископ Хабаровський і Приамурський Марк розповів на офіційному сайті Московської патріархії „Православне. Ru”, що тільки церква виступила хоч якимось оберігачем теперішніх російських кордонів – коли стало відомо про намір повернути Китаю його острови на Амурі, мало не за місяць була зведена каплиця святого Віктора (все їм сняться перемоги!), щоб хоч частину Великого Уссурійського острова затримати. І ось, „… когда часть острова передали китайцам, то по недосмотру нашего МИДа они провели границу прямо по паперти часовни. Сейчас идут согласования о том, чтобы отодвинуть колючую проволоку от дверей часовни хотя бы метров на пять»
www. Pravoslavie. Ru/ jurnal/060302161900
Лукавить архієпископ Марк – зовсім не в „недосмотре МИДа” справа, просто РПЦ хоче якось склеїти те, що розсипається, втримати те, що спливає. А спливає час Російської імперії.
Китай з традиційною непоспішністю, котячою вичікувальністю наступає на Росію.
Що ж тоді – війна? Цілком реально – вважає іркутянин Геннадій з характерним прізвищем Русскіх:” Поводом для развязывания военного конфликта может стать автономия, которую потребуют китайцы, когда их численность в Сибири и на Дальнем Востоке превысит численность коренного населения. Дальше – больше. Кто знает, может и войну придется вести в условиях подавляющего численного превосходства противника и, скорее всего, при наличии „пятой колонны” в тылу – китайской диаспоры и сторонников коммунистической идеи”.
Геннадій Руських. Китайская грамота. „Литературная газета”, № 11, 2005, ст.. 2.
Такий варіант – щодо війни – видається малоймовірним, тим паче з огляду на китайський менталітет і чисельну перевагу. Але є і така думка самих росіян, що ще раз підтверджує – Китай наступає. Тому-то росіяни все більше й все пряміше говорять про відпадіння Далекого Сходу:” Если говорить …совершенно серьезно, то я-то убежден, что Россия потеряет Дальний Восток. Причем для этого никакой войны не потребуется, это будет естественный процесс. Что говорят сегодня китайцы? Что есть так называемые северные территории (это наша Сибір и Дальний Восток), которые рано или поздно упадут им в руки. Они говорять об этом совершенно открыто, не скрывая от русских”
Ігор Яковенко, доктор філософських наук. ”Побеждают – умные. Современный глобализм”. Бесіда „за круглим столом”. Журнал „Дружба народов”, № 5, 2004, ст.. 170.
Розумієте – перемога китайцям дістанеться без війни! І тут уже давній український анекдот про три бажання золотій рибці – щоб Китай напав на Фінляндію і програв. А рибка питає:” А чому такі дивні бажання?” Українець каже:” А уявляєш, як мільярд китайців по москалях – туди-сюди, туди-сюди...” – цей анекдот вже застарів.
Китайське проникнення викликає тривогу не тільки в прикордонних російських областях, але навіть і на Поволжі. „Литературная Россия” словами татарського автора Каміля Тангаличева пише:” Да, китайцы созерцают цветы, горы, смотрят на луну. Но они, ощущая обьективную тесноту на своей территории, зная об ограниченности собственных природных багатств, смотрят (и уже переселяются) и на наши необьятные просторы, которые год от года приходят в запустение… Речь идёт прежде всего о Сибири. Но и региональные лидеры Поволжья часто предупреждают своих земляков: если мы сами не сможем развиваться на своей территории, если мы будем деградировать, то здесь будут успешно развиваться китайцы».
Каміль Тангаличев. Китайцы смотрят на Луну. „Литературная Россия” \ сайт www. Litross. Ru
Цікаво, що цей же автор наче між іншим порівнює лідера свого народу – президента Татарстану Мантімера Шаймієва з китайцями. Ця обмовка майже про Фройду... У всякому разі, хоча Росії і краще мати справу з татарами, ніж з китайцями, для Російської імперії, як у давній українській казці, хоч круть, хоч верть, а все одно – в черепочку смерть...
Ще погляньмо на позицію китайців – ворогів комуністичного Пекіна. Професор інституту міждисциплінарних досліджень в Національному університеті імені Сунь Ятсена ( Тайвань) Чан Сімо пише:” России угрожает распад. Для того, чтобы избежать этого кризисного явления, президент Владимир Путин и проводит антиамериканскую линию. Если вдуматься глубже, Россиия конкурирует не с США, а с Китаем”
Чан Симо. России угрожает распад. Журнал „Посев” № 7, 2005, ст.. 14
Що ж пропонує китаєць – ворог комуністичного Китаю? Враховуючи протистояння Пекіна з маленьким Тайванем, висновок закономірний, але більше схожий на побажання:” Диалектика истории означает, что крах коммунистического Китая – единственная надежда РФ. Россия может лишь надеятся, что Китай распадётся раньше неё”.
Згадана праця, та ж сторінка.
Розпад Китаю, між іншим, річ також реальна, незважаючи на сьогоднішню позірну монолітність комуністичної партії і мільйонних його начебто одностайних мас. Не забуваймо, що і СССР також здавався непорушним навіть для професійних совєтологів. І не випадково всю дорогу членами політбюро комуністичної партії Китаю є виключно хані. Нема жодного уйгурця, тибетця, монгола чи представника будь-якого іншого народу, що населяють сьогодні Китай. І згадані народи зовсім не забули про окупацію своїх земель китайцями, а тибетський Далай-Лама вимушено живе в еміграції, бо як духовний провідник свого народу відстоює його незалежність. Тож, хоч Китай і може розпастися, але стосовно Росії згадується наше прислів’я „Доки сонце зійде – роса очі виїсть”.
«Очи татарские мечут огни…»
Нащо вже серединна (територіально) Росія – і то далеко вона не російська, і то якщо не вогнем на Москву дише, то „косит лиловым глазом”. Навіть під час радянського перепису 1989 року частина росіян відмовилася відноситися до цього народу і назвалися козаками, камчадалами, держаками, колимчанами, колимськими, похошанами, пашенними, ямськими, марковцями, поморами, семейськими та каменщиками.
Деніел Ранкур-Лефев”єр, професор Каліфорнійського університету. Чи розпадається Росія? Часопис „Ї”, № 31, 2004, ст.. 227
Тобто вже тоді люди, які для всіх нас, і автора цих рядків, в тому числі, „залізно” здавалися росіянами, відмовлялися ними бути! Нам важко встановити реальність такої самоідентифікації якихось „похошан”, але факт штовхає до роздумів. Та й етнографія підтверджує – не існує єдиного, цільного російського народу:” Культурные дистанции между различными географическими группами русских ( например, живущих на Поморье, на европейском Севере и на Кавказе) могут быть больше, чем культурные дистанции между русскими и теми народами, с которыми они пребывают в длительных исторических контактах. Русские-поморы, русские –терские казаки и русские- старожилы Сибири по материальной культуре ( жилище, пища, одежда), по хозяйственным занятиям и поведенческим нормам и даже по языку (имеются в виду сильные диалектические различия) – это фактически разные культурные комплексы».
Валерій Тішков. Обзор различных этнографических групп в русском этносе. В книзі «Русские. 1997». Цитата за часописом „Ї”, № 31, 2004, ст.. 227.
Хіба ж тоді варто дивуватися, що під час перепису 2002 року „ 140 тысяч русских записались казаками, 7 тысяч поморами” – за твердженням російського таки автора.
Міхаїл Назаров. Вопрос к Президенту: Россия для нерусских? Журнал „Наш современник”, № 9, 2004, ст.. 198.
Не хочуть бути росіянами – і то статистичний факт!
Згадуваний часопис „Ї” переконує, що об’єднавчим фактором є домінування в країні етнічних росіян. Але ж ми бачимо, що це поняття поступово і неухильно розповзається. Помори мають свій рух, ідеологи якого говорять про Москву точно тими ж словами, що й українські крайні націоналісти. І навіть храми будують відмінні від суздальської архітектури! Кубанські козаки ніколи себе росіянами не вважали. Наш браницький козак з під Бобровиці розповідав мені, як мало не побили його в станиці на Кубані, коли він звернувся до них:” Русские!” А ось як пише російський автор у російському журналі про Кубань:” Да, к России здесь причисляют себя очень относительно. «Россия начинается там, за Ростовом», -- часто слышится эта расхожая фраза».
Максім Міронов. Пороховая бочка России. «Наш современник», №4, 2003, ст.
Автор, як кажуть росіяни,”без обиняков” пише далі:” Кубань может задуматься: а есть ли ей смисл находиться под опекой Москвы? Это уже будет грозить дальнейшему существованию России как единого государства. Тенденция, знаете ли...”
Згадана праця, та ж стор.
Читачу, а ви давно дивилися на карту Росії – на теперішню карту та ще й мисленно співвіднесену з картою покійного СРСР? Мене, наприклад, вразило, коли я побачив як близько Самара до кордонів іншої держави, не-Росії. Та Самара, яка зі шкільних карт сприймалася зримо глибинною центральною точкою на російській карті. Тепер – майже прикордоння!
А самі росіяни, певна річ, частіше дивлять на свої карти. Тому й помічають те, що просто таки кидається у вічі:”Посмотрим на карту: нерусские субьекты федерации ( Коми с Ненецким и Коми-Пермяцким округами, Удмуртия, Марий-Эл, Мордовия, Чувашия, Татария, Башкирия) единым массивом от Ледовитого океана до казахской границы, где уже (как между Вяткой и Пермью) – где шире (от западной точки Мордовии до восточной точки Башкирии), 1200 километров, распарывают надвое Россию не то как воспоминание о геополитической конфигурации эпохи Золотой Орды, не то как напоминание о том, что никакие вавилоны не вечны и нужно смотреть в будущее».
Сєргєй Завьялов. Так что же нам делать? Мордовский взгляд на Россию. «Неприкосновенный запас», №2. 2003.
Додаймо до цього погляду, що й центр у Росії – неросійський (Поволжя) і Татарстан та Башкортостан давно ведуть політику, відмінну від московської. Навіть „Татнафта” вже створює основи для самостійницької політики татарської еліти. Сьогодні вони ще не можуть заявити про потребу відірвання від Росії, але якщо за 400 років казанські татари не забули спалення свого міста московським царем Іваном Грозним і організовують демонстративні мусульманські молебні з цієї нагоди, то висновки напрошуються самі. Вони – ще в оточенні російських областей, але це допоки не перемогла Чечня-Ічкерія, допоки не здвигнувся Дагестан і весь Північний Кавказ.
Російські науковці болісно шукають шляхи узгодження вітчизняної історії з новими реаліями, намагаються якось примирити росіян з не-росіянами, розуміючи, що розходження в поглядах на історію неодмінно призведе до розходжень в сучасній політиці. Скажімо, куди б уже здавалась класичною і непорушною Куликовська битва, але і її різні народи Російської Федерації бачать по-різному (про український погляд я мовчу – це інша тема. В.Ч). Кандидат історичних наук Міхаїл Бойцов пише в журналі „Общественные науки и современность», що виходить під егідою Російської академії наук:” В «классической версии» русской национальной истории сражение на поле Куликовом символизировало не только фактическое рождение Московской державы, но и победу свободы над угнетением, цивилизации над варварством, Запада и Европы над Востоком и Азией, христиан над иноверцами, русских над инородцами. … Место и роль неславянских народов в России за последнее время настолько изменились, что представлять Куликовскую битву как шаг к свержению русским народом «чужеземного ига» становится всё менее удобным. Думаю, вскоре будет найден компромисс, в результате которого трактовка темы татарского (не «ордынского») «ига» вообще и сражения на Непрядве в частности в наших учебниках существенно изменится. Не удивлюсь если в конце концов возобладает мнение, что «иго» представляло собой взаимовыгодное творческое взаимодействие различных культур, а Куликовская битва стала трагическим братоубийственным конфликтом».
Міхаїл Бойцов. Выживет ли Клио при глобализации? Журнал «Общественные науки и современность», № 1, 2006, ст. ст. 102- 103.
Чечня незаживаюча...
На цю тему є багато літератури, тож досить обмежитися констатацією очевидного факту: попри тисячні смерті, мільйонні грошові вкладення, попри імперську пиху маленька Ічкерія продовжує лишатися непідкореною. Що наяву демонструє слабкість російської імперії. Тому мені залишається погодитися з відомим російським публіцистом Алєксандром Ціпком:” ...Война в Чечне – это свидетельство абсолютной неподготовленности новой элиты к руководству Россией как многонациональной страной”.
Алєксандр Ціпко. Чечня на переломе эпох. „Литературная газета”, № 32-33, 11-17 серпня 2004, ст. 3.
Зверніть увагу – мова йде не лише про невміння керувати з Москви маленькою Чечнею, а й всією Росією.
Такий відомий політик, як мер Москви Юрій Лужков, -- і відомий саме про центристськими, промосковськими, проімперськими діями і словами – не один раз заявляв про необхідність надання Чечні незалежності, правда, обставленої „санітарними кордонами”. Це, як свідчить досвід Куби, радянської Росії, також обставлених свого часу такими кордонами, не допомагає. А в інтерв’ю Федеральному агентству новин Юрій Лужков заявив:” Війна проти Чечні буде, безумовно, програна” – це сказано 10 грудня 1999 року. Погодьтеся, смілива заява для людини, так наближеної до Кремля. Сміливість такого порядку може базуватися лише на фактах впевненості.
Юрій Лужков – хазяїн кремлівської округи // Обличчя влади. Російська політична еліта. Київ, „Наукова думка”, 2002, ст.. 207
А чи є у Росії Росія?
„Вставай же Русь! Уж близок час!
Вставай, Христовой службы ради!
Уж не пора ль, перекрестясь,
Ударить в колокол в Царьграде?”
Фйодор Тютчєв.
Ми не знаємо Росії – це, може, і закономірно для нас, громадян суверенної держави. Щоправда, ми настільки болісно були припаяні смертями, Соловками і Сибіром, кров’ю і потом, що таки мусимо її знати. Хоча б з огляду на історію і на сусідство – якось незатишно жити, якщо ти не знаєш що собою твій сусід являє, що від нього можна чекати. А з другого боку, і це вдало підмітив поет Дмитро Павличко – для українців нема ніякої загадки „російської душі”. То вона є загадкою тільки для Заходу. Тому нас і не дивує, що „Солженіцин плаче за тюрмою, де він сидів, обгризений вошвою”, що „Ти розвалив найкращу на землі Імперію”, -- говорять Горбачову”...
Дмитро Павличко. Ностальгія// Ялівець. Поезії. Київ. „Веселка”, 2004, стор. 326.
Нас не дивують і заяви російських поетів, скажімо, про те, як „кровоточит отрезанный Крым – указательный палец России”. Палець указує той для Росії куди? Таки на Константинополь, захопити який мріяв навіть великий гуманіст Достоєвський – що вже казати про Жириновського, який хоче, щоб російські солдати мили чоботи в Індійському океані...
«Русские в странном обольщении утверждали, что они «И восточный и западный народ», -- соединяет «и Европу и Азию в себе» , не замечая вовсе того, что скорее они и не западный, и не восточный народ, ибо что же они принесли Азии, и какую роль сыграли в Европе? На Востоке они ободрали и споили бурят, черемисов, киргиз-кайсаков, ободрав Армению и Грузию, запретив даже (сам слушал обедню) слушать свою православную обедню по-грузински… В Европе явились как Герцен и Бакунин и «внесли социализм» , которого вот именно не хватало в Европе. Между Европой и Азией мы явились именно «Межеумками», т.е., именно нигилистами, не понимая ни Европы, ни Азии. Только пьянство, муть и грязь внесли. Страхов мне говорил с печалью и отчасти с восхищением:» Европейцы, видя во множестве у себя русских туристов, поражаются талантливостью русских и утончённым их развратом «. Вот это – так. Но принесли ли семью? Добрые начала нравов? Трудоспособность? Ни-ни. Теперь, Господи, как страшно сказать… Тогда мы «и не восточный, и не западный народ», а просто ерунда, -- ерунда с художеством…»
Васілій Розанов. Апокалипсис нашого времени. М, 1990, ст..ст.36-37.
Ці гіркі слова ( „Господи, как страшно сказать...”) мовлені видатним російським мислителем Васілієм Розановим, якого, схоже, Росія й зараз читати не хоче, хоча й видала великими тиражами. Не хоче, бо не пасує він до сьогоднішнього ново імперського курсу російської політичної еліти. А курс той незмінний – до імперії, чи звалася б вона ліберальною, як хоче Чубайс, чи „цивілізаторською”, як хоче Дугін, -- ми, українці, знаємо: як ведмедя не назви, а він ні кігтів, ні шерсті не позбудеться... Природа його така... Або, коли згадати недавню фразу президента Росії Владіміра Путіна, „товарищ волк знает кого кушать”... Та чи такий „товаріщ” Україні товариш?!
У Росії йде дискусія – як зберегти російськість у так званій федерації? Є державні утворення якутів і чукчів, татар і башкир, тувинців і марійців, нема тільки власне російської держави. У складі Російської Федерації нема Російської автономної республіки! А для чого? „Где русский – там и Россия»? Тож і дискутують учені російські мужі.
І більшість сходяться до думки, що виділити Росію із Російської Федерації – це означає погубити її. Хоча є і оригінальні пропозиції:” Я уверен, -- пише в книзі „Каким будет новый центр России. Приволжье – сердце державы белого Царя» Максим Шевченко, керівник Центру стратегічних досліджень релігії і політики сучасного світу, -- что было бы целесообразно упразднить ряд поволжских субьектов Федерации как области и обьединить их, например, в Русскую Поволжскую национальную республику в составе РФ. Причем сделать это таким образом, чтобы границы этого образования включали в себя Оренбургскую область, отсекая Татарстан и Башкортостан от государственных границ Российской Федерации”.
Максим Шевченко. Поволжье – сердце России // А.В.Горохов. Каким будет новый центр России. Приволжье – сердце державы Белого Царя. М, «Восток – Запад», 2006, стор. 30.
Ну, останнє застереження зрозуміле – у двох згаданих республіках дуже сильні відцентрові, самостійницькі позиції, які проводяться практично на рівні правлячих еліт.
Росія без імперії існувати не може! Росія можлива лише як імперія!
А імперій мирних не буває.
Висновки для нас, українців, або Що нам робити з Росією?
«Есть два типа в народе. В одном преобладает Русь, а в другом – Чудь и Меря (…) Народ сам сказал про себя:» Из нас, как из древа, -- и дубина, и икона»,-- в зависимости от обстоятельств, от того, кто это древо обрабатывает: Сергий Радонежский или Емелька Пугачёв».
Іван Бунін. Окаянные дни. М., 1991, стор. 108-109..
З цього треба нам і виходити – виявляти оту „Русь” у Росії і всіляко з нею дружити. Шукати у них ознаки „наших”, шукати отой відгомін Києва і києвоцентризму, який є в Росії. Яскравий тому приклад – три єпархії Української Православної Церкви Київського патріархату в Росії. Так, вони моляться не українською, але за „господина и отца нашого Филарета, Патриарха Киевского и всея Руси”, бо переконані – саме з Києва прийшло до них світло Христової істини. Як і в тому переконані, що Московська патріархія – червона, бо утворена 1943 року НКВД за наказом Сталіна і ніякого стосунку не має до тихоновської церкви, розгромленої тими ж сталіністами, які погромили і українську автокефальну православну церкву.
У Ногінську під Москвою московська церква за допомогою омону штурмом взяла Благовіщенський собор Київського патріархату і розгромила дівчачу гімназію, благодійну їдальню, притулок для бомжів, монастир, а архієпископу Адріану навіть зламали руку. І що ж? У тому захопленому соборі служить якийсь піп -- п’яниця, туди мало хто ходить, а наша церква перебралася в покинуті казарми і наново створила і храм, і монастир, у якому 300 ченців (як правило, із недавніх московських кандидатів та докторів наук, всіх тих інтелігентів московських, які не витримали гайдарівсько-чубайсівської економіки), і їдальню. То невже ж ми, українці, маємо кинути оцих росіян, які пішли до нашої церкви?! А ще ж є парафії у Владивостоку, Іркутській, Курській, Воронезькій областях...
«Смотрел на Владимир с низкого берега Клязьмы , -- писав соратник Твардовського по журналу „Новий мир” Владімір Лакшин у своєму щоденнику 1970 року, -- и вдруг увидел – да это Киев и днепровские откосы и золотые главы соборов в зелени садов! Князь, пришелец из Києва, пытался воссоздать здесь, на сетере, свою южную столицу. И вишня владимирская, которая сей час вся в цвіту, привезена сюда из Киева в память родных мест Андреем Боголюбским” .
Владімір Лакшин. „Дневник 1970 года”. Журнал „Дружба народов”, №9/2004, стор. 110.
«А.Зиновьев на вопрос «Осталось ли в русском народе что-то сугубо национальное?» ответил утвердительно и привёл много примеров:» Веками отработанная способность унижаться и унижать других, способность приспособляться к мнению других, способность угождать и требовать того же от других».
Ігор Шафарєвіч. «Феномен эмиграции» в кн. «Русский рубеж. По станицам «Литературной России». М. «Художественная литература», 1991, ст. 55.
Ми, як дійсно старші брати, повинні навіть зрозуміти імперську ностальгію росіян, щоправда, пильно слідкуючи, щоб вона не переходила в конкретні політичні дії. А щодо імперії – будьмо милосердними до братів наших менших, росіян: вони так довго звикли жити в імперії, що їм важко дишеться на свободі. Та й свободи вони ж іще не бачили.
«Нет ничего странного в том, что испытывается ностальгия по Империи. В точности так же можно сожалеть о мягкости света, который некогда излучали лампы на масле, о былом великолепии парусного флота, о прелестной, но уже не существующей возможности проехаться в экипаже. Но ведь не бывает политики, которая идёт вразрез с реальностью…» -- так говорив в одному зі своїх виступів 1960 року легендарний французький генерал де Ґолль. Франція пережила свої імперіальні болячки – невже Росія не зможе?
М. Арзаканян. Де Голль и голлисты на пути к власти. «Высшая школа», М. 1990, ст. 185
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Коментарі (0) |