реклама партнерів:
Головна › Статті › Політика
Політика
„Сьежившаяся” імперія або Чи вигідний нам розпад Росії? (уривки) ч. 1
31-Лип-07 3442 4.7 0
«Природа не терпит пустоты, а перепад демографических давлений по нашим южным границам уж слишком велик. Так что когда меня спрашивают «что вы можете сказать о будущем России?» -- я говорю: будущее России ясное, короткое и печальное. России осталось не больше 60 лет. Это по оптимистическому сценарию, предполагающему, что мы будем тихо вымирать сами, без войн и внутренних катаклизмов»

Диякон Андрєй Кураєв, професор Московської духовної Академії. Крест демографический и миссионерский. Журнал «Москва» № 2, 2006, ст. 233.

„Чудь начудила да меря намерила” – так визначав складання своєї батьківщини російський поет Алєксандр Блок. А Васілій Розанов підмічав штучність yтворення російських губерній. Та ми, українці, знаємо як та Росія „исторически сложилась” – силою московської зброї, брехні і обману. Не випадково їх перший шанований князь Калита має таке прізвище, але то ще „квіточки”-- ягоди зачервоніли при Івану Грозному, що вирізав Новгород і Псков. А що вже казати про „добровольные присоединения» та „братерські місії”, на які таким багатим було минуле століття. І ось Російська імперія – під кодовою назвою „СССР” – ”сложилась”. І з неминучістю, характерною для всіх імперій, стала розсипатися.

Посьогоднішні українські розмови про Росію, на жаль, обмежуються двома полюсами – від поклоніння, як це завжди бувало у колишніх підлеглих щодо імперії, до пристрасного виказування патріотами всіх історичних бід, які Росія-Московія учинила Україні-Русі. Обидва шляхи і непродуктивні, і шкідливі для нашого співжиття з Росією. Автор вважає цю розвідку своїм скромним вкладом у вироблення нової стратегії українсько-російських взаємин. Хоча і розуміє обмеженість задачі саме цієї розвідки – за дужками розмови свідомо лишаються питання духовності російської літератури (тут було б вкрай необхідно по-новому осмислити роль і постать Гоголя, який намагався полюбити Росію і помер, відвернувшись до стіни від тої Росії; антихристиянську сутність літератури „Сєрєбрянного вєка”, виявити нові тенденції російської літератури в дотичності її до української духовності – скажімо, творчість Леоніда Бородіна, по-новому перечитати і Маяковського, який гордився, що „не з кацапів-роззяв”, що в нього „один дід – січовик”, а другий „в Грузії пуп закопав”, і Буніна, який так любив Малоросію, і багатьох класиків російської літератури), питання – наскільки російська культура є народною, а наскільки собі – на забаву тощо. Ширшої розмови потребує аналіз такого явища, як так звана Русская православна церква (хоча раніше вона звалася Россійской – відчуваєте різницю?). Ну, а питання економічної співпраці, інтеграції і тому подібні речі на глибоке переконання автора є похідними від питань духовних і політичних і теж практично лишаються за рамками пропонованої розмови.

„Росія повернеться до історичних кордонів Московського царства” (прогноз Левка Лук’яненка 1988 року).

Совєтський Союз рухнув, але імперія ще лишилась у вигляді Російської Федерації. Саме імперія, бо про федерацію, як тип державного утворення, говорити наразі не доводиться. „Ерефія” – називають її деякі в’їдливі російські таки аналітики. І на територію Російської Федерації посунули претензії старих і нових держав. Якщо про чотири Курильські острови, яких давно домагається Японія, знають майже всі, то про вимоги інших – мало хто.

Нащо вже естонці маленькі поруч з гігантською Росією і ті вимагають повернення територій загальною площею біля двох з половиною тисяч квадратних метрів. Затиснута між Росією та Китаєм маленька Монголія все дужче подає голос про відібрання частини Туви та Бурятії. На нових латвійських картах Питаловський район Псковської області Росії фігурує як частина цієї республіки, бо з 1920 по час окупації 1944 року він був Абр енським повітом Латвії.

...Мені довелося мандрувати по річці Вуоксі , що витікає з Фінляндії і впадає в російську Ладогу. На берегах широченної ріки там і сям виднілися руїни фінських хуторів – російські комуністи вигнали корінних жителів 1939 року під час війни і подосі не змогли заселити прекрасні місця та освоїти їх. На місці нашої туристичної стоянки біля острова Шапка ми натрапили на здичілі яблуні, порічки, погріб, який без дверей і без господаря
умудрований фінами залишатися сухим. А мій малий Арсен, змучившись у боротьбі з ордами ненаситних комарів, провів „археологічні розкопки” і познаходив патрон 1940 року випуску, залізяки з різних господарських речей та якийсь межовий знак часів Фінляндії. Чи ж забули фіни про свою відібрану батьківщину?

„В финской прессе, -- пише кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Ради по вивченню продуктивних сил Росії Андрєй Горохов
Андрей Горохов. Российские границы и национальное развитие. Журнал «Москва», №4, 2002, ст.ст. 139 – 153
-- все шире разворачивается кампания за объединение близких по языку карелов, саами, коми и вепсов, что подразумевает в том числе пересмотр существующих границ и
приведение их в соответствие с Тартусским договором 1920 года, по условиям которого Финляндии принадлежал Карельський перешеек, некоторые районы российской Карелии, а также район Печенги, обеспечивающий выход к Северному Ледовитому океану”.

Світлої пам’яті Алєксандр Фйодоровіч, житель прикордонного з фінами Свєтогорська, розповідав як попередні господарі цих місць будували: тоненькі дощаті стіни були всередині засипані сухим піском, що давало тепло у люті зими і захищало від холодних вітровіїв; скільки інструменту залишили вони, тікаючи від Красної Армії; показував острови, на яких фіни мали все до столу, а тепер тільки хіба грибів –лисичок та ягід - чорниць можна набрати, як ми й робили на острові Мідному у своїй мандрівці. У прикордонному Свєтогорську поширюється фінська газета російською мовою, де повільно, але методично всіх читачів переконують – землі по Вуоксі є фінськими і вони знову будуть фінськими. А мудрий і добрий Алєксандр Фйодоровіч мене переконував при своєму ж синові:” Ты пойми: русские – воры!” І хоч як це незручно було чути його синові, з яким ми вели постійні політичні дискусії, він ще раз із сумом повторював цю відкриту для себе істину. Таку неприємну для російського вуха...

Згаданий автор з тривогою пише про ідею створення „вольной области” в Калінінграді (німецький Кйоніґсберг) під протекторатом Польщі, Литви, Німеччини і Росії. Загроза відторгнення області від Росії стає все більше реальною на фоні постійних проблем із
перетином росіянами кордонів відрізаної від Росії поки що російської області.

При одвічній нелюбові росіян до євреїв, російська преса б’є тривогу не тільки про концентрацію влади в руках євреїв у Калінінградській області, де поки що росіяни становлять більше 80 відсотків населення, але й про те, що німці „скупают земли в сель ской местности, строят дома, есть уже целые поселки с немецким населеним”

Андрей Старцев. Старая Пруссия или Новый Израиль? Журнал „Наш современник” №4, 2003.

В Німеччині діє об’єднання „Спілка вигнаних” (в 1944-1948 роках ці землі змушені були покинути від 8 до 12 мільйонів німців), яка не може змиритися з рішенням країн-переможців у другій світовій війні про розподіл кордонів. Вони вимагають повернути їм право на батьківщину, не говорячи вже про матеріальну компенсацію. До речі, федеральний канцлер Німеччини Гельмут Коль демонстративно не брав участі у підписанні німецько-польського договору про кордони, який закріплює втрату східними пруссаками батьківських земель. Кажуть, що навіть у часи про радянської Німецької демократичної республіки на вокзалі Берліна в розкладі руху поїздів було написано „Берлін – Кйоніґсберґ. Поїзд тимчасово не курсує”. Можливо, й анекдот, але схожий на справжнє ставлення німців до втрати своїх територій.

Кілька депутатів німецького бундестагу, певно, підштовхувані згаданою „Спілкою вигнаних” та Східно-пруським земляцтвом, звернулись до федерального уряду із запитом про створення євро регіону „Східна Пруссія”. Головне, на їх думку, домогтися заселення німцями, для чого вимагали передбачити переваги для членів згаданих організацій. Чим не крок до створення окремого анклаву, відрізаного від Росії не тільки територіально? Наразі активісти названих громадських організацій подають до Європейського суду претензії на повернення нерухомості, втраченої під час другої світової війни. І мало лишається сумнівів, що вони виграють – Європа ж бо так ревно слідкує за дотриманням права громадян на приватну власність.

Чим же відповідає на такі кроки Росія? Будівництвом храмів! Що й казати – адекватна відповідь.

„Теперь Калининград\Кенигсберг стал одиноким островом постсоветского развала посреди относительного капиталистического благополучия объединенной Европы. И все заметнее начали проявляться в анклаве естественные центробежные процессы», -- констатує російський автор Ігнатій Алексєєв у статті „Можно ли удержать российский анклав, застроив его территорию православными храмами?” на одному з російських сайтів.

Ігнатій Алексєєв. Можно ли удержать российский анклав, застроив его православными храмами? Опубліковано на сайті Портал – Credo. Ru 13.09.2006

Автор, до речі, критично оцінює бурхливу діяльність митрополита смоленського і Калінінградського (штучним є вже саме поєднання двох таких різних територій в одну кафедру) Кирила Гундяєва по зведенню численних храмів у колишній Східній Пруссії:”Нынешняя церковная политика строится на принципе «Сначала здания, потом люди». Калининградский священнострой становится в глазах высшей российской власти …наиболее эффективным методом удержания единства с метрополией. Впрочем, Калининградская область является одним из самых депрессивных регионов России. Люди уезжают оттуда, работы там особенной нет, все продукты привозные, а плата за ЖКХ бьет рекорды. … Остается задать вопрос: в чем состоит окончательная цель программы застройки анклава православными храмами? Может, в уповании на то, что моление в новопостроенных храмах поможет смириться с унизительным существованием?»

Там же.

Та що там казати про німецький Кйоніґсберг, якщо той же Андрєй Горохов говорить навіть таку єретичну для росіян річ, як відпадіння від Московії анекдотично висміяних чукчів:” В перспективе можно ожидать дальнейшего изменения геостратегического статуса таких регионов, как Камчатская область и Чукотский автономный округ”
Андрей Горохов. Згадана праця.

Зрештою, не забуваймо, що ті, висміяні росіянами чукчі, більше 100 років воювали з ними! І навіть у „Своде законов” 1857 року Московія відносила їх до „не вполне покорённых”.

Роман Кісь. Фінал третього Риму. Інститут народознавства НАН України, Львів, 1998, ст.26.

Карельський національний фронт

На сайті kominarod. Ru повідомлено про створення Карельського національного фронту, який оголошує боротьбу з геноцидом карельського народу. Хто веде той геноцид, якщо карели – етнічні рідні брати фінів, тільки й живуть під Росією? Можливо, правда, що ініціатори його створення хочуть використати напружену ситуацію в Кондопозі, коли виникло протистояння з чеченцями. Але це слабе маскування – карели не забули ні про своє кровне братання з фінами, ні про Карело-Фінську АРСР при радянській владі. А відомо ж бо, що навіть декларативна ідентичність (як то було і з Українською РСР), коли тільки на позір є герб, прапор, голова уряду та інші атрибути державності, навіть така ідентичність пробуджує відрухові, чи, принаймні, самостійницькі почування.

Всякі порівняння шкутильгають, але згадаймо, що розвал радянського Союзу також починався зі створення прибалтійських фронтів. Зрештою, і прибалти і карели є угро-фінами.

Викликає здивування сайт „Уґраїна”, де великоруси звуться упослідженим угро-фінським народом і містяться публікації, направлені на пробудження національної самосвідомості марійців, ерзя, удмуртів, карелів та інших численних і не дуже народів російської Півночі.

На цьому сайті розміщена, зокрема, доповідь Г.Мусальова, Інязора, голови громадського фонду порятунку ерзянської мови на семінарі угро-фінських некомерційних організацій у Гельсінкі 14 жовтня 2006 року (доповідь також надрукована в ерзянській націоналістичній газеті „Ерзянь мастор”). В ній автор з тривогою говорить, що в столиці автономії Саранську тільки 3-4 відсотки дітей у дошкільних закладах знайомляться з ерзянською мовою, у школах у формі факультативу мова викладається лише у 8 школах на всю Самарську область, у 20 школах Ульяновської, 2 – Нижегородської, у Татарстані і Чувашії ситуація ще гірша. Припинили свою діяльність педагогічні училища, що готували кадри для викладання ерзянської мови. Далі автор детально аналізує стан із засобами масової інформації, книговиданням: „У РФ бути не великорусу патріотом, любити свій народ, пестити рідну мову, звичаї пращурів, культуру – непрестижно. Шовіністично налаштовані ЗМІ намагатимуться повісити ярлик „екстреміст”, „сепаратист”, „бандит”, терорист”, допоможуть „замочити в мортирі” і пропасти безвісти, як пропадають молоді чеченці у цій, як сказав Міхаїл Задоронов, ФСБ –ій „демократичній” державі”.

www. ugraina. Ru. 14.11.2006, Стан Ерзя народу на території РФ. Переклад Віри Аношкіної

Погодьтеся, якби не знати хто це говорить, можна сміливо подумати – таки українські націоналісти. Бо болить однаково. І від одного й того ж ворога.

Відомий ерзя публіцист продовжує:” Яка ж причина такого становища? Вона у тому, що РФ по-суті є не федерація, а імперія з великодержавною ідеологією. Зараз, до речі, це і не приховується. Політика Москви – це подвійний стандарт. Критикуючи етнополітику країн Балтії, України і Грузії, сама вона веде курс на обрусіння корінних народів, ліквідацію державних автономних утворень”

Там же.

„Ми – не москалі...”

Так говорить про себе мій петербурзький кум – етнічний росіянин, коріння якого тягнеться з Уралу та Псковщини. Москалями у Росії звуть москвичів і теж їх не люблять. Власне, тема Москви, як окремого паразитарного утворення на тілі Росії, потребує окремої розмови. Скажу тільки, що навіть у давніх літописах зустрічається неприйняття Москви тими, хто для нас є росіянами:” От Москвы может ли добро быти нам? Не оттуда ли нам тяжести быша, и дани тяжкие, и насильства?”

Георгій Фєдотов. Святые Древней Руси. Москва, АСТ. 2003, ст.118

З нашого звиклого погляду всі росіяни в Росії – московити. Але це зовсім не так! Скажімо, сибіряки. Для них, виявляється, настрої про обділення з боку Москви „вообще характерны, можно сказать, традиционны: история сибирского «особничества», если не прямого сепаратизма, насчитывает более полутора сотен лет. Именно тогда родилось представление о том, что Сибирь являет собой внутреннюю колонию Российского государства. Оно отнюдь не безосновательно и даже, с определенной точки зрения, вполне обьективно, поскольку отражает действительный дисбаланс в экономическом положении районов европейской части России и Зауралья».
Станислав Хатунцев. Три письма о современной России. Журнал «Москва», №5, 2005, ст. 152.
Воронезький кандидат історичних наук бачить Зауралля і Далекий Схід «стынущими и онемелыми конечностями» Росії. Вже сьогодні за термінологією сибірських сепаратистів європейська Росія є Московією – як і для українців. Газета „Байкальские вести” називається зразком сепаратистських настроїв – і це в Іркутську. Симптоматичним є заголовок статті Юрія Проніна у згаданій газеті -- „ Государство Сибирь: факт или химера».

Доктор філософських наук Валентина Федотова також переконана в об’єктивних причинах відпадіння Сибіру і Далекого Сходу:” Сепаратизм русских территорий – крайне редкое явление в истории России. Он был блокирован четырьмя факторами в царское время и прибавившимся к ним пятым фактором в советское: Россия имела статус великой державы и высокий вес в мире; она противостояла Западу; она обустраивала Сибирь, Дальний Восток и Крайний Север; только из центра шло распространение образования, науки, культуры; советская власть дотировала проживание в отдаленных и суровых условиях с помощью коэффициентов к зарплатам, имела плановую экономику, обеспечивающую отдаленные районы продуктами и товарами нередко лучше, чем центральные территории… Сегодня все эти факторы исчезли»
Валентина Федотова. Политический класс, население, территория. Журнал «Москва» №6, 2004, ст. 158
Власне, авторка не зовсім знає російську історію, бо ще 1929 року Георгій Федотов писав:”И тут мы с ужасом узнаем, что сибиряки, чистокровные великороссы (це вельми сумнівне твердження – В.Ч.) – сибиряки, тоже имеют зуб против России, тоже думают о Сибирской Республике – легкой добыче Японии”.
Георгій Фєдотов. Будет ли существовать Россия? З книги „О России и русской философской культуре. Философы русского послеоктябрьского зарубежья”. Москва, „Наука”, 1990, ст.. 451

Так що не сьогодні з’явився сибірський сепаратизм. Сьогодні він здобувається на свою ідеологію. Редактор альманаху „Тобольськ и вся Сибирь” Юрій Лошиц переконував у „Литературной газете”:”Эта сибирская идеология (она сложилась не сегодня, у нее
уже есть своя традиция, своя класика – это крупнейшие сибирские мыслители ХIХ века Григорий Потанин и Николай Ядринцев) состоит в том, что сибиряк чувствует себя каким-то лицом второго сорта в пределах России, и, как и в прошлом, так и по сей день, существуют крайне болевые вопросы». «Нет не чтобы равенства, но хотя бы пафоса, попытки движения к выравниванию Европейской России и Сибири».
Сибирский Конек-Горбунок. «Литературная газета», № 34, 2004, ст.8

Аварії в системі електромереж Далекого Сходу пройшли мало поміченими для москвичів, а в самих мешканців краю викликали ще один привід подумати – чи треба їм Московія, якщо поруч так вабить благополуччям Японія? Також давно відомо, що енергосистема – одна із зв”язуючих ланок держави і розпад її може дорівнювати розпаду держави. Владивостоцького сигналу російський Центр не сприйняв – тоді шарабахнуло в самій Москві. Пам’ятаємо, як чванлива столиця була шокована, залишившись без світла. А саме так місяцями живуть десятки регіонів Росії! „Не виключено, що в разі глибоких техногенних аварій у так званій нереформованій електроенергетиці, може статися розпад РФ як єдиної держави” – думка спеціалістів.
Олександр Гринкевич, Неллі Кузнєцова, Олександр Клітченко. РФ: новий етап перерозподілу власности і влади. Часопис „Ї”, № 31, ст. 116

Нащо вже якути здаються нам з чернігівських пагорбів тихими та мирними і аж ніяк не можуть вони, здавалось би, за щось там тягатися з великодержавною Москвою, а де там! Якутія – Саха все більше й більше вимагає самостійності, звісно, економічної. Тобто – поки що економічної. Алмази – основа економіки Якутії –Саха. І в компанії „Алроса”, що їх розвідує, добуває і продає, восьми улусам належать 8 % акцій, міністерству по управлінню держмайном Якутії – 32 %, трудовому колективу – 23% і тільки 37% -- Рос майну. Москва змістила зі свого поста довголітнього главу республіки, професора Якутського університету Михайла Ніколаєва, бо небезпідставно підозрювала його у сепаратистських настроях. Автор статті в московському журналі пише:” Откровенное насилие над выбором граждан привело тогда к первым после Гражданской войны всплескам якутского национализма”. Коли ж московське керівництво надумало відібрати контрольний пакет акції кампанії в державні, тобто московські, руки, у республіці було зібрано за два місяці більше 66 тисяч підписів жителів Якутії за збереження статусу кампанії.
Евгеній Тріфонов. Доля «окаянного края». Москва подбирается к якутским алмазам. Журнал «Новое время», № 3 за 2006 р., стор. 14
Тобто сказали Кремлю – не лізь, мовляв, до нас, лиши у спокої! Зауважте, мова йде саме про Якутію! Не про Татарстан, чи про Дагестан, а про Якутію!



Коментарі (0)
avatar