Зозуля

Сонце до обрію котиться. Бабуся зачинила курей у прихлівку, які цілісінький день паслися у дворі на моріжку, а я стеріг, аби в грядках не греблися. Нарешті можна й на вулицю. Он вже дзвіночками розсипаються голоси дівчат і хлопців. У квача пограємо. Скажу лише бабусі, що на вулицю йду. Роззирнувся, а старенької ніде не видно. Може, на городі?

Побачив бабусю на захатті. Сиділа на призьбі, склавши на колінах руки. Не встиг і слово мовити, як та покликала:
– Іди, сядь коло мене. Зозульку послухаємо.
– Да я до хлопців на вулицю…
– Ще набігаєшся.

Знехотя сідаю на застеленій рядниною призьбі. Голос зозулі долітає від старого омшаника, обсадженого вишнями і липами. Там же, край городу Дуньки Грицькової, розлогі кущі калини, Донцьови берези і яблуні. На якому дереві пташка, не вгадаєш, але її «ку-ку», може, півсела чує.

– Зозульці скоро в далеку дорогу, – відірвавшись від якихось своїх думок, каже бабуся. – Як мине Купайло, так і подасться в теплі краї. І до нас останньою з пташок повернеться. Не встигає вона своїх діток виростити, підкидає яєчка в чужі гнізда. А все одно Бог любить цю пташку. Їй доручив ключі од вирію. А ще люди кажуть, що навесні на землю повертаються душі померлих в образі ось таких зозульок, як біля омшаника співає, – голос бабусі знову тужавіє смутою.
– Не журіться. Полетить пташка й повернеться, – невміло, по-дитячому намагаюся заспокоїти стареньку.

Хіба ж я знав, дошкільня, що зозуля – символ суму і вдівства. А ще – туги за минулим. Чи було в моєї баби Насті щасливе минуле? Мабуть, було, коли вийшла заміж за красеня Дмитра Закусила, коли син-первісток Петрусь народився. Та хвороба непомітно підкралася до чоловіка, затисла в міцних лещатах й не відпустила…

Та недовго вдовувала молода вродлива жінка. Якось у їхній Адамівці з’явився держанівський жених Пимон Будлянський. У нього теж недавно дружина померла, двійко дівчаток залишилося. Згодилася Настя на заміжки. Разом нажили ще дочку і сина. Пимон, мій дідусь, і млин мав, і олійницю, й земельку… Та вже після жовтневого перевороту сільський активіст-п’яниця посягнув на дідові статки… Уже з п’ятьма дітьми Настя вдруге овдовіла.

Бабуся шкарубкою долонею витерла обличчя, й воно нараз посвітлішало, ніби й не бралося сумом.
– А в тебе в кармані є хоч копійка? – підняла на мене очі.
– Де ж її взяти?
– Знай, матимеш грошину, затисни її в жмені, як зозульку почуєш. Гроші ніколи не вибуватимуть.

Уже студентом був. Іду на трасу, а в кишені грошей – хіба на дорогу. Закує зозуля біля омшаника, я руку в кишеню. Звісно ж, грошей не додавалося та й не водилися вони в студента, але, траплялося, водії за «дякую» підвозили.
– Колись дівчата, як кувала зозуля, на щастя-долю ворожили, щитали скільки кому пташка років накує. А вже, як виб’ється колос на ячмені, летить зозулька з наших країв, – бабусин голос знову тугою наливається. Та нараз старенька жвавішає:
– Сідай ближче, про зозульку розкажу.

Жили-були чоловік і дружина. У них було троє діток. Старші з батьками ходили на річку рибу ловити. Та якось напровесні чоловік провалився на крихкому льоду, застудився і помер. Мати сама діток ростила. Жили з річки. Та якось і мати занедужала. Лежить у ліжку і так їй питоньки хочеться. Просить старшого сина принести їй водиці, а той: «У мене чобіт немає, а босим бігти до річки холодно». Тоді доньку просить, а вона матері: «Вітер сильний, а в мене хустки немає». Мати до найменшого сина Іванка: «Принеси мені , дитино, водиці». «У мене з учорашнього дня одяг мокрий», – відмахнувся Іванко.

Так боляче стало матері. Лежить тихесенько в ліжку. А діти повдягалися – і надвір. Сміються, бігають попід вікнами. А жінка в хаті відчуває, як її тіло пір’ям обростає. Захотіла дітей погукати, та сил немає. Та ось у своїх дитячих справах забіг найменший. Побачив матір у пір’ї, злякався. Гайнув надвір, погукав старших. Ті в хату. Уклякли на порозі. А потім схопили кожен якусь посудину – і до річки. Повернулися. «Мамо, пийте водичку». А мати вже зозулею стала. Вилітає з хати і дітям: «Ку-ку. Пі-зно, ді-ти. Пі-зно. Ку- ку».

Приїжджаю в село. Давно вже немає омшаника, а старі-престарі вишні квітують і Донцьові берези ще в силі. Почасти сумне надвечір’я вихололого знелюдненого села веселить, а, може, комусь сум навіває вічне зозулине «ку-ку».

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ