Знову літо без моря

Друге літо без моря. Минулого – бахмутського - літа цього не було, а зараз прокинулися звички. Ноги хочуть бути у піску, а не у берцях руки – звільнитися від тягаря збройової сталі і розсікати хвилі. Тіло шукає звично серпневу Одесу і лимани.

Змінилося ставлення до спеки. Вона вже не лякає, як би не палило зверху сонце. Можливо, тому що у грудні минулого року було два тижні, коли степові донецькі вітри з мінус п’ятьма градусами дули постійно, безперестанку. Зі швидкістю понад десять метрів у секунді, видували душу з плоті, виймали життя із суглобів і клали туди тупий біль. А нам нікуди було дітися із Вугледару, і тоді це, мабуть, впечаталося в кожну клітину: гірше зими не буває жодного літа.

Твори, що завгодно, літо, літечко, тобі дозволено все, тільки будь з нами подовше.

***
Дитиною я завжди о цій порі сидів, коли стемніє, на ганку, і дивився у небо. Ставив під кутом спинку від старезного дивану, щоб лежати горілиць навпроти місяця.

Парадоксально, але зараз це інколи стає частиною моєї роботи. Сидіти і дивитися годинами у ніч, слухати, вдихати її. Радіти кожній зорі, що падає.

І сумувати, що літо відходить, що крізь пальці осипається золотий і срібний час.

Ігор ЛУЦЕНКО