реклама партнерів:
Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО

Зникаючі Атлантиди

Села, як і люди, — народжуються, живуть і помирають. Тільки, на відміну від людей, і народжуються, і помирають тихіше, непомітніше. І ще: якщо про смерть, як і людям, видається довідка (зветься рішенням обласної ради про зняття села з обліку після відходу останнього жителя), то при народженні села обходяться без документів.

Село Михайлове тодішнього Семенівського (тепер — Новгород-Сіверського) району я застав живим, коли там іще жевріли чотири вогники живих душ. Коли ми заїхали в село з уродженцем його професором Петром Руденком, всі жителі поховалися — хтозна- хто це приїхав? Чи не мародери? Та коли проїхали до кінця вулиці (Михайлове і складалося завжди з однієї вулиці) і він постояв біля проржавілої поштової скриньки, до якої давно ніхто не вкидав ні листа, ні газети, і стали повертатися назад, — діди та баби повибиралися з гущавини навколо своїх хат на лавочки. Професор, передчуваючи свій близький відхід, приїздив у село попрощатися з дитинством, юністю, з рідною землею, з життям. Невдовзі після його відходу відійшло і село Михайлове.

Сумно? Звісно, як і тоді, коли відходить людина, тим паче близька. Але, вибачте, і смерть є закономірною частиною життя. Село Михайлове також померло закономірно, бо всаджене було штучно — у 1930-ті роки, коли тут були торфорозробки. Якраз на лінії канави і побудувалося воно силами працівників торфорозробної дільниці. Добувати торф давно перестали, і природним чином стало помирати село.

Мій співрозмовник, Борис Домоцький, працював директором сільської школи, заступником голови Новгород-Сіверської районної адміністрації, обирався депутатом районної ради і нині живе в Новгороді-Сіверському. Він переконаний, що для порятунку сіл втрачено час: «Тоді, коли ми в 1991-му отримали радянську руїну, треба було всіма силами зробити дві речі: дороги до кожного села і регулярне транспортне сполучення. Бо те, що в нас, в Новгород-Сіверській громаді, називають транспортним сполученням, на-звати таким важко, якщо автобус хлябає по розбитих дорогах раз у вівторок чи через вівторок. Та й не до кожного села. Буваючи в районній лікарні, я бачу, як багато там людей із сіл — і це не через коронавірус. Уявляю, як їм важко добиратися до лікарні, щоб пройти якісь процедури та ще й повернутися додому. І це одна з причин високої смертності в селах. Та про це ніхто не каже!».

Сусідами Бориса Домоцького є молоді сім’ї, які повтікали із Шептаків та Студинки. І вони переймаються: «А що, як у нас двоє дітей, а в селі дитсадка немає і школу закривають?». Екс-чиновник переконаний, що закриття сільських шкіл — злочин: «Моя мама, якій 93 роки, котра мешкає в селі Горбове, запитує: «Як же так, за царя в кожному селі була школа земська чи церковно-приходська, а тепер закривають?!». Як педагог, звернув Борис Домоцький увагу ще на два моменти при перевезенні дітей із сіл, де школи закриті, в більші села: «По-перше, такі діти позбавлені позакласної роботи — які можуть бути гуртки, як їх автобус не чекатиме?! А по-друге, хай би нинішні начальники прийшли на точку збору дітей, які чекають автобусів, та подивилися, що там робиться! Як ті маленькі діти добираються пізньої осені та взимку до транспорту ще потемну, щоб встигнути!».

Висновок перший.

Дороги — перше, що треба зробити для затримання вмирання сіл. Друге — залишати школи там, де це можливо, а не так, як у Дроздівці та Виблях Куликівської громади, де позакривали школи навіть при 50 і 40 учнях відповідно.

Не мають особливого щастя й у місті ті сільські родини, що переселилися: вони звикли тримати господарство, хай уже й не корову, та все-таки. А не можуть: тісно, незручно в міських умовах, навіть якщо приватна садиба. А в селі, щоб ефективно займатися господарством, потрібен ринок збуту, та ніхто не вчив навіть тих, хто виріс уже в незалежній Україні, жити з ринком. Не з примітивним базаром, куди ще спробуй дістатися, а з ринковою економікою: куди подіти картоплю? Чим зайнятися, крім обридлої і високозатратної картоплі?

Пригадую, як на нещодавній зустрічі однокласників мені подякував один із них за добру пораду, яку я дав йому десять років тому та вже й забув. Подякував, бо, з’ясовується, порада пішла в діло. Тоді він жалівся, чим би його зайнятися замість картоплі, і я порадив завести пасіку. Тепер Сергій має зо два десятки роїв і щороку продає два бідони меду, а ще один споживає його сім’я та роздаровують друзям і родичам! Куди тій картоплі!

«Роботи багато, — каже він, — але яке задоволення сісти літнім вечором на пасіці і слухати гудіння бджолиних сімей!». І за мед гроші добрі...

Висновок другий.

Якби тих селян, які ще здатні вести своє господарство, більше за курку-гуску, переорієнтувати з картоплі на щось нішеве — село отримало б додатковий стимул для життя. Адже так прикро, коли селяни із села їдуть у місто купувати яблука! Винищені колгоспними податками знамениті українські садки досі не відроджено!

...Лукашівка, що не думає вмирати
Вона така мала, що там навіть ні сільради, ні окремого колгоспу не було. І чекала його доля якщо не Васюкова (бо біля великого міста), то десь приблизно Бириного — все-таки на вмирання. Проте Лукашівці пощастило, що під час розпаду колгоспів тут проявилися два хлопці, які стали фермерами. Та ще більше пощастило, що вони виявилися впертими і підприємливими. Так, Григорій Ткаченко навіть із французами заприязнився, беручи в них кредити. Тож і не робив ставку на картоплю. Запитую якось, чим переймається? Каже — просом і щось багато гектарів ним засіяв. Дивуюся: куди його збувати, адже українці відвикли пшоняну кашу їсти! Виявляється, Григорій знайшов споживачів у Європі, які із задоволенням купують його просо для своїх папуг та всяких канарейок.

Проте для мене важливіше інше. Місцева листоноша жалілася, як її чоловік вкидався в пиятику. Так ось Григорій Ткаченко брав його на роботу і виховував. Різними методами. Брав, бо в селі не так багато кадрів, які здатні працювати. А виховував, бо не тільки шкода свого односельчанина, але й... — читай попереднє речення.

А ще два фермери відремонтували церкву в селі, ладнали дорогу — та й узагалі, саме вони і стали опорою села. З ними Лукашівка має шанс на життя.

Висновок третій.

Українське село може врятувати тільки ставка на селянські господарства, рішуча відмова від орієнтації на агрохолдинги. Адже власника агрохолдингу, який найчастіше сидить у Лондоні чи в Хайфі, не може турбувати доля дитсадка в якійсь Малій Загорівці чи дорога до Олійників. Йому краще, щоб тих олійників-загорівок взагалі не було, щоб трактор чи комбайн, який можна контролювати через супутник, їхав собі безборонно, не відволікаючись на дороги, села, кладовища. Тільки фермера, який живе тут, на землі, може цікавити доля і дитсадка, і церкви, і дорога, і висихаюча річечка, в якій він в дитинстві ловив карасів.

Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"

Скорочено. Повністю читайте в газеті "Голос України", передплата на яку триває



Теги:Михайлове, село, Бирине, Васюки, Лукашівка, Василь Чепурний


Читайте також



Коментарі (0)
avatar