Пункти сіверянської нескореності
Це просто неймовірно: коли виникає критична загроза — спрацьовують якісь, як б сказав, історичні інстинкти, включається пам’ять предків. Так, коли на Чернігівщину у лютому сунули російські війська, сіверяни самостійно, без жодної команди зверху стали застосовувати стародавній, ще з часів язичництва, метод боротьби — засіки. Дядьки валили ліс на дороги, щоб якомога надовше загальмувати рух ворожих колон. Валили не тільки по великих дорогах і трасах, а й навіть на лісових, мало примітних. І це спрацювало: багато транспорту окупантів зупинялося, особливо вночі, пробували сікти з кулеметів та автоматів по кронах дерев, які лежали на дорогах. А вже дядьки наші інформували українських військових, де і яка ворожа техніка зупинилася...
Чернігівщина однією з перших прийняла на себе удар. І однією з перших стала оговтуватися. Так, скажімо, коли виникли проблеми з доставкою хліба (в тому числі і через ті ж таки засіки на дорогах), у Корюківці відродили місцеву пекарню, яка стояла покинутою багато років. І тепер мають свій хліб. Кажуть, що він для них найсмачніший.
З 24 лютого протягом кількох місяців закупівельники зі зрозумілих причин не забирали молоко з ферми Юрія Кобизського у Понорницькій громаді Новгород-Сіверського району. Тож його згодовували худобі, роздавали людям, а іноді доводилося й просто виливати. Проте Юрій не зневірився у перспективності своєї справи, навпаки, пішов шляхом розвитку — щоб продукт не пропадав, він запустив молокозавод у селі Деснянському.
«Шкода було просто виливати молоко й утилізовувати те, що напрацьоване десятиліттями, тож довелось щось створювати з переробки», — каже Юрій Кобизський. Його господарство має поетичну назву «Білі роси».
На новому молокозаводі, запущеному в час війни і через війну, виробляють масло, сметану, кефір, сир, а до нового року мали відкрити і лінію йогуртів.
На заводі працюють родина Юрія та 25 місцевих мешканців. У невеликій Понорницькій громаді, позбавленій виробничих підприємств, це перше підприємство з переробки. Зайве казати, наскільки це важливо для бюджету громади.
Обладнання і приміщення фермерові не належать. Майже 15 років у Деснянському простоював завод із переробки — і от у ці скрутні часи власники надали виробничі потужності фермеру в безплатну оренду.
У самому ж Чернігові підстрахувалися — відкрився польовий механізований хлібозавод для військових. Це спільний проект оперативного командування «Північ», Чернігівської обласної військової адміністрації та обласної ради. Він може за потреби забезпечити хлібом і військових, і цивільних.
Як повідомили в ОК «Північ», потужностей заводу вистачить на 6 замісів та більш як на півтори тисячі хлібин протягом доби. Першу пробну партію вже спекли і розпробували.
Яскравим прикладом незламності стало фермерське господарство «Напорівське» у чернігівському селі Лукашівка. Тут тривали особливо інтенсивні бої, і фото підірваної стародавньої церкви, де окупанти розмістили було свій штаб та склад боєприпасів, обійшло чи не всі українські медіа. Церква, до речі, після визволення від окупантів перейшла до ПЦУ — на загальних зборах села проти висловився тільки приїжджий піп та четверо його хористок із півчі.
Так ось у фермерському господарстві росіяни «похазяйнували» особливо жорстоко: яких корів не поїли, то просто порозстрілювали для розваги. Зруйновані два тваринницькі комплекси, доїльна зала, згорів склад мінеральних добрив, автопарк. По господарству втрапили 60 ракет від «Урагану».
Господарство засноване Григорієм Ткаченком у 2005 році — він та його родичі просто склали тоді докупи свою землю й отримали 6 гектарів на початку. Нині ж в обробітку — півтори тисячі гектарів, працювали до окупації 60 чоловік, було понад 300 голів худоби. Григорій займався не тільки тваринництвом та традиційними для нашого краю картоплею, кукурудзою і соняшником, а й навіть просо вирощував і займався ягідництвом.
Ще й після визволення Лукашівки не можна було працювати, доки не розмінували територію. Виробництво запущено практично наново — вже побудовано новий ангар, відновлено покриття на старих, техніку, яку можна, відремонтували (росіяни з особливою люттю шкодили і сільськогосподарську техніку — вікна побили, акумулятори, стартери і все, що було можна витягнути, вкрали, колеса попрострілювали). Григорій придбав генератор для сушки кукурудзи, яку збирали і в грудні — а що робить?!
Відновлена ферма дає молоко для виготовлення вершків і сметани, яку лукашівці продають у Чернігові на базарі. Частину молока здають на Куликівський молокозавод. Усі документи для допомоги від держави фермер Ткаченко оформив і подав у поліцію, в податкову — прямих збитків нарахував на 700 тисяч доларів. Хоча вартість будівельних матеріалів зросла, і цю суму теж треба б збільшувати.
Лукашівка оживає: із 150 хат 41 була знищена повністю, вцілілих було можна порахувати на пальцях. Багато людей виїхало тоді, але тепер, на здивування Григорія Ткаченка, практично всі повернулися. Я ж думаю, що повертаються і завдяки йому — бачать перспективу відродження нормального життя.
Лукашівка — по прямій за 70 кілометрів від росії і за 50 — від білорусі. Син Григорія, як і ще четверо працівників господарства, мобілізовані на захист України. Проте хоч і з запізненням, фермер посіяв озимину і сподівається на добрий урожай.
Однак не чекає відшкодування від країни-агресорки: «Головне моє бажання — щоб син повернувся з війни з перемогою». Так і має бути.
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
Чернігівщина однією з перших прийняла на себе удар. І однією з перших стала оговтуватися. Так, скажімо, коли виникли проблеми з доставкою хліба (в тому числі і через ті ж таки засіки на дорогах), у Корюківці відродили місцеву пекарню, яка стояла покинутою багато років. І тепер мають свій хліб. Кажуть, що він для них найсмачніший.
З 24 лютого протягом кількох місяців закупівельники зі зрозумілих причин не забирали молоко з ферми Юрія Кобизського у Понорницькій громаді Новгород-Сіверського району. Тож його згодовували худобі, роздавали людям, а іноді доводилося й просто виливати. Проте Юрій не зневірився у перспективності своєї справи, навпаки, пішов шляхом розвитку — щоб продукт не пропадав, він запустив молокозавод у селі Деснянському.
«Шкода було просто виливати молоко й утилізовувати те, що напрацьоване десятиліттями, тож довелось щось створювати з переробки», — каже Юрій Кобизський. Його господарство має поетичну назву «Білі роси».
На новому молокозаводі, запущеному в час війни і через війну, виробляють масло, сметану, кефір, сир, а до нового року мали відкрити і лінію йогуртів.
На заводі працюють родина Юрія та 25 місцевих мешканців. У невеликій Понорницькій громаді, позбавленій виробничих підприємств, це перше підприємство з переробки. Зайве казати, наскільки це важливо для бюджету громади.
Обладнання і приміщення фермерові не належать. Майже 15 років у Деснянському простоював завод із переробки — і от у ці скрутні часи власники надали виробничі потужності фермеру в безплатну оренду.
У самому ж Чернігові підстрахувалися — відкрився польовий механізований хлібозавод для військових. Це спільний проект оперативного командування «Північ», Чернігівської обласної військової адміністрації та обласної ради. Він може за потреби забезпечити хлібом і військових, і цивільних.
Як повідомили в ОК «Північ», потужностей заводу вистачить на 6 замісів та більш як на півтори тисячі хлібин протягом доби. Першу пробну партію вже спекли і розпробували.
Яскравим прикладом незламності стало фермерське господарство «Напорівське» у чернігівському селі Лукашівка. Тут тривали особливо інтенсивні бої, і фото підірваної стародавньої церкви, де окупанти розмістили було свій штаб та склад боєприпасів, обійшло чи не всі українські медіа. Церква, до речі, після визволення від окупантів перейшла до ПЦУ — на загальних зборах села проти висловився тільки приїжджий піп та четверо його хористок із півчі.
Так ось у фермерському господарстві росіяни «похазяйнували» особливо жорстоко: яких корів не поїли, то просто порозстрілювали для розваги. Зруйновані два тваринницькі комплекси, доїльна зала, згорів склад мінеральних добрив, автопарк. По господарству втрапили 60 ракет від «Урагану».
Господарство засноване Григорієм Ткаченком у 2005 році — він та його родичі просто склали тоді докупи свою землю й отримали 6 гектарів на початку. Нині ж в обробітку — півтори тисячі гектарів, працювали до окупації 60 чоловік, було понад 300 голів худоби. Григорій займався не тільки тваринництвом та традиційними для нашого краю картоплею, кукурудзою і соняшником, а й навіть просо вирощував і займався ягідництвом.
Ще й після визволення Лукашівки не можна було працювати, доки не розмінували територію. Виробництво запущено практично наново — вже побудовано новий ангар, відновлено покриття на старих, техніку, яку можна, відремонтували (росіяни з особливою люттю шкодили і сільськогосподарську техніку — вікна побили, акумулятори, стартери і все, що було можна витягнути, вкрали, колеса попрострілювали). Григорій придбав генератор для сушки кукурудзи, яку збирали і в грудні — а що робить?!
Відновлена ферма дає молоко для виготовлення вершків і сметани, яку лукашівці продають у Чернігові на базарі. Частину молока здають на Куликівський молокозавод. Усі документи для допомоги від держави фермер Ткаченко оформив і подав у поліцію, в податкову — прямих збитків нарахував на 700 тисяч доларів. Хоча вартість будівельних матеріалів зросла, і цю суму теж треба б збільшувати.
Лукашівка оживає: із 150 хат 41 була знищена повністю, вцілілих було можна порахувати на пальцях. Багато людей виїхало тоді, але тепер, на здивування Григорія Ткаченка, практично всі повернулися. Я ж думаю, що повертаються і завдяки йому — бачать перспективу відродження нормального життя.
Лукашівка — по прямій за 70 кілометрів від росії і за 50 — від білорусі. Син Григорія, як і ще четверо працівників господарства, мобілізовані на захист України. Проте хоч і з запізненням, фермер посіяв озимину і сподівається на добрий урожай.
Однак не чекає відшкодування від країни-агресорки: «Головне моє бажання — щоб син повернувся з війни з перемогою». Так і має бути.
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |