"Знав, на що іду" - менянин рік воює з росіянами

Артемові незабаром мине 22. Декілька днів тому був рік, як хлопець воює на сході. Першим пунктом оборони стало село Дмитрівка Новоайдарського району Луганської області.

Разом із Артемом захищати Вітчизну тоді поїхало близько тисячі земляків із Чернігівщини. Із Мени, де проживає боєць, — тільки один побратим — уже покійний Максим Андрейченко. Нині Артем Чичкан — танкіст першого танкового батальйону першої гвардійської танкової бригади.

А до війни був звичайним хлопцем. Після закінчення школи вступив до технікуму, що в Конотопі. Навчався на ремонтника колій. А 26 серпня 2013 року пішов до армії за контрактом.

— Піти в армію було моїм самостійним і свідомим рішенням, — розповідає Артем. — Рідні та знайомі відмовляли, мовляв, а якщо війна? Хоча тоді це навіть важко було уявити, принаймні звичайні люди ніяких засторог не відчували. Проте я детально все обдумав і знав, на що іду. Кожен має захищати Батьківщину. Безальтернативно.

У січні 2014-го юного бійця на місяць відправили на навчання до Львова. Там Артем опановував керування танком. Проте не довчився — відправили вартувати на блокпостах. вже 7 липня 2014 року юнак опинився в зоні проведення АТО.

Під Новий рік юнака відправили на ротацію, після чого передислокували в Донецьку область вже в запасній бригаді.

— Найстрашніше воювалося біля Луганського аеропорту, — згадує хлопець.— Щодня спостерігав, як гинули побратими. Як хлопці, ризикуючи життям, рятували життя один одному. Чи багато втрат було? Кожна смерть — сама по собі величезна втрата. Тому кількість не має значення.

За словами Артема, коли брав зброю до рук, не відчував жодного страху. «Коли над головою кулі, то або ти, або тебе», — стверджує хлопець.

«ХОЧЕТЬСЯ ВІДЧУВАТИ, ЩО ТИ ЩОСЬ РОБИШ»

У війську, за словами Артема Чичкана, завжди панує бойовий дух.

— Хоча не без плаксивих, — зауважує. — Траплялися і зрадники, й дезертири. Проте зараз, у період затишшя, хочеться скоріше взяти до рук зброю.

Як каже юнак, бійці не розуміють, чому їх вже півроку тримають у запасі, чому влада не дає наказів до активних бойових дій. Найбільшим бажанням вояків наразі є введення воєнного стану. На тлі телефонної розмови чую, як піддакують побратими Артема:

— Нам тільки наказ, ми вмить окупантів виженемо!

Сам Артем говорить:

— Зараз ми в більш-менш спокійному місці. Вночі іноді літають кулі над головами. Тому ми періодично міняємо дислокацію, щоб маскуватися. Та, попри спокій і розмірену буденність, хочеться бути там, де стріляють. Хочеться відчувати, що ти щось робиш, а не чекати з моря погоди.

Проте у вільний час хлопці часу не гають. Укріплюють позиції, житло, упорядковують амуніцію. «Хоча в деяких уже «зносить дах» від такої бездіяльності, — зазначає Артем Чичкан. Важко психологічно перебувати тут, особливо тим, у кого контракт закінчився. Грошей хлопцям уже півроку не платять, а додому не пускають.

За словами хлопця, окрім введення воєнного стану, захисники України хочуть повної заміни владної верхівки, яка через власні прорахунки допустила величезну кількість втрат як солдатів, так і техніки, і яка нічого не робить зараз.

— Ми — не гарматне м’ясо, щоб нас кидали в бій, коли заманеться, без жодної стратегії, — підсумовує Артем.

ДЕФІЦИТУ НЕМАЄ

Гуманітарна допомога учасникам АТО надходить постійно: від речей та вітамінів до книжок. Найбільше радують солдатів дитячі листи. До душі бійцям і послання від дівчат. «Тільки нехай свою адресу лишають, — усміхається Артем, — може, познайомимося колись».

На харчування хлопці не скаржаться. Варять супи, борщі із заправок, які надсилають або привозять волонтери. Іноді бійці виїжджають у місто, щоб закупити продуктів. Дефіциту немає ні на що, запевняють.

Нову техніку в зону АТО поки що не доставляють. Хлопці відремонтували та почистили стару. Наголошують, що вона — в повній бойовій готовності.

Одного разу солдати спіймали сепаратиста. Натрапили в тилу на парубка в цивільному одязі. той доводив, що приїхав у гості до сестри. Наші вояки пов’язали чужинця, роздягли й помітили, що на тілі у сепаратиста сліди від зброї. У калоші під п’ятою знайшли російські рублі, а в рулоні туалетного паперу — міграційний квиток.

Як розповів Артем, жителі сходу ставляться до українських солдатів по-різному. Деякі косо дивляться, називають укропами, проте більшість підтримує наших бійців: то слово добре скажуть, то якоюсь городиною поділяться.

МОЛЯТЬСЯ ЗА ДОБРО

Родичі Артема до його рішення служити Батьківщині ставляться по-різному.

— Мати сивіє біля телевізора, — зізнається хлопець, — батько пишається. А дядько з Росії питає: нащо воно тобі? Проте всі підтримують.

Бажанням не тільки Артема Чичкана, а й усіх учасників антитерористичної операції на сході України є чимшвидше закінчення війни. Там, у тилу, моляться за те, щоб запанували злагода й добро на рідній землі.

— До закінчення контракту мені служити ще рік, — ділиться Артем. — Проте не факт, чи відпустять. А після пережитого й побаченого я хочу піти по військовій лінії.

Вікторія ПРИМАК, Літня школа журналістики «Дня»День