Зізнання в гріху

Хочу оце зізнатися у гріхові. Років приблизно двадцять тому було діло.

Послали мене паску святити. Наскладала баба ввечері всього. В кошик, як положено. Паски, крашанки, шмат сала. Літрова банка води. Пляшка, бо куди без неї? Накрила все вишитим рушником – для показухи, бо можна було й куском марлі.

І пішов я на ніч до друзів і подруг, щоб перед ранком іти святити ж. Ну випили. Погигикали. Випили ще. Травень. Дерева цвітуть. Хрущі. Місяць. Самогонка в чарці – намистечком. Жаби з річки – достоту солов’ї. Балакали, сміялися та й у хату пішли спати.

Прокинулися з недобрим передчуттям. Побігли на дорогу, щоб до церкви встигнути. Машини марно спиняли. Бігли та й бігли. Аж назустріч – дві Гальки на велосипедах, святковими хустками позапинані, із кошиками на багажниках. Вони в півчій співали – одна першим голосом, друга – другим.
Це означало одне – ми запізнилися.

Не знаю, хто як, а я не розказав дідові, що та паска не свячена. Всі їли, хрестилися. Наче нічого. Банку з водою, як завжди, під образами поставили.

Що найцікавіше – ні одна, ні друга Галька дідові не розказали, що їв він паску несвячену. Так усі й померли, не знаючи, думаючи, що розговілися як належить, а воно ж…

А там – хтозна. Може, не такий уже й страшний гріх. Не знаю. А паски хочеться. І крашанок, цибулею фарбованих. І хлібного духу в хаті. І тріскотіння дров у сутінках. І червоного празникового вечора. І двох дубів під хатою. І бабиних рук, покладених на коліна.

Хочеться – а вже не можна. Мабуть, за гріх.

Сергій ОСОКА