Паска баби Лисаветки
Нам із братом у Великодню ніч ліжок не розстеляла мати – спати дозволялося на твердій лавці і нероздягненими. Щоб не проспати.
А баба Лисаветка – командувачка машини дядька Василя, свого найменшого сина, в той час святила паски або в Чорнотичах, або у Вербі, бо в нашій Авдіївці церква була закрита комуністами. Інколи і мене брала говіть, а тоді в класі вчителька виховувала, а я вперто мугикав, не погоджуючись з насиллям, хоча й бабиної віри на 100% не сприймав («Бабо, Бога нема, бо космонавти літали і не бачили!» - «Дурні твої космонавти - над лузіцькою хвермою політали, шо вони там бачили!»).
Перед тим баба Лисаветка командувала моєю мамою Софією біля печі (але не в суботу, коли Христос у гробі!), а нам не дозволялося лишній раз дверима рипати і не дай бо чимось грюкнути – паска впаде. Баба майстерно прикрашала паски хрестами з розділеними кінцями, які частково нагадували свастя, мазала білком (чи не з гусячих яєць?) , хрестила їх і пильно слідкувала за невидимими мені і тому таємничими знаками печі. Батько від гріха подалі взагалі в той час у хаті лишню хвилину не був та й роботи по прибиранню у дворі чи біля худоби завжди було немало…
І ось приїздила розчервоніла баба у широкій своїй спідниці з тисячею складок (інших вона не носила ніколи!), у плахті і в якійсь іншій старовинній одежі, яка для неї була повсякденною, і вже звільняла дядька Василя від повинності, який тільки й міг тоді до своєї сім’ї повернутися. А ми сідали розговлятися. Першими треба було спробувати паску і крашанку, бо свячені. Це – як закон.
А вже пізніше, коли сонце виблискувало на зблідлому за зиму небі (на Пасху хоч на 5 хвилин, та сонце вигляне, як і на Троїцю - хоч і маленький, але дощ капне), вибігали гуляцця на вулицю. Так легко і радісно було і від смашної їжі після довгого посту, і від легких ботинків після зимових важких чобіт, і від сонця. Та від гри – найбільше запам’яталася "у пекара". Це приблизно як городки. Використовували старі, з-під фарби, банки і ціляли замашними палицями, вибравши місце десь, де сухіше.
Коли сідали вже снідати\обідати по повній селянській програмі (це було десь по 10-ій ранку, коли хазяйство впорали) – баба з нами не сідала. «Бабо, йдіть снідати! – Ні, ще в церкві служба йде! – Так у нас же церкви нема – Нічого, десь та й є». І баба у сусідній кімнаті (кімнати у нас звалися хатами) запалювала перед іконами у вишитих божниках лампадку і читала Євангеліє. По складах, бо вчилася, як вона казала, одну зиму і калідор. Ми снідали під бабине буботіння: «І у-мив Пи-лат ру-ки…»...
Найсмашнішою їжею, крім пасок, крашанок і ковбаси, яка перед тим вилежувалась залита смальцем у широкій каструлі в чулані, був захолод – так у мене в селі зветься холодець. А ось холодцем зветься те, що по-вашому, по-городському, окрошка. З білим шаром жиру (ніхто й не думав дбати про якусь там прозору дурість захолоду, обезжирену!), в кількох мисках, він вистоювався/застигав перед тим у сінцях. Паски були без отієї новомодної і для мене несприйнятної досі білої сухої поливи – вони мали виблискувати природнім чином, вабити очі викладеними зверху візерунками з розпластаних колосків, пташок чи хрестів. Востаннє в Авдіївці я такі паски їв у тітки Наді на Ковалівці, що біля Євсенчика доживала віку, та в бібліотекарки нашої шкільної Поліни Андріївни на Єгорівці. Цього року я ледве знайшов схожі хоч трохи такі паски на побілілому від того напливу паскових навершів чернігівському базарі…
До речі, та вчителька, що мене виховувала в безбожництві у другому класі, останні років 20 свого життя, яке вже догорає, ходила читати …псалтир по покійниках. Бог таки має почуття гумору!
Василь ЧЕПУРНИЙ
А баба Лисаветка – командувачка машини дядька Василя, свого найменшого сина, в той час святила паски або в Чорнотичах, або у Вербі, бо в нашій Авдіївці церква була закрита комуністами. Інколи і мене брала говіть, а тоді в класі вчителька виховувала, а я вперто мугикав, не погоджуючись з насиллям, хоча й бабиної віри на 100% не сприймав («Бабо, Бога нема, бо космонавти літали і не бачили!» - «Дурні твої космонавти - над лузіцькою хвермою політали, шо вони там бачили!»).
Перед тим баба Лисаветка командувала моєю мамою Софією біля печі (але не в суботу, коли Христос у гробі!), а нам не дозволялося лишній раз дверима рипати і не дай бо чимось грюкнути – паска впаде. Баба майстерно прикрашала паски хрестами з розділеними кінцями, які частково нагадували свастя, мазала білком (чи не з гусячих яєць?) , хрестила їх і пильно слідкувала за невидимими мені і тому таємничими знаками печі. Батько від гріха подалі взагалі в той час у хаті лишню хвилину не був та й роботи по прибиранню у дворі чи біля худоби завжди було немало…
І ось приїздила розчервоніла баба у широкій своїй спідниці з тисячею складок (інших вона не носила ніколи!), у плахті і в якійсь іншій старовинній одежі, яка для неї була повсякденною, і вже звільняла дядька Василя від повинності, який тільки й міг тоді до своєї сім’ї повернутися. А ми сідали розговлятися. Першими треба було спробувати паску і крашанку, бо свячені. Це – як закон.
А вже пізніше, коли сонце виблискувало на зблідлому за зиму небі (на Пасху хоч на 5 хвилин, та сонце вигляне, як і на Троїцю - хоч і маленький, але дощ капне), вибігали гуляцця на вулицю. Так легко і радісно було і від смашної їжі після довгого посту, і від легких ботинків після зимових важких чобіт, і від сонця. Та від гри – найбільше запам’яталася "у пекара". Це приблизно як городки. Використовували старі, з-під фарби, банки і ціляли замашними палицями, вибравши місце десь, де сухіше.
Коли сідали вже снідати\обідати по повній селянській програмі (це було десь по 10-ій ранку, коли хазяйство впорали) – баба з нами не сідала. «Бабо, йдіть снідати! – Ні, ще в церкві служба йде! – Так у нас же церкви нема – Нічого, десь та й є». І баба у сусідній кімнаті (кімнати у нас звалися хатами) запалювала перед іконами у вишитих божниках лампадку і читала Євангеліє. По складах, бо вчилася, як вона казала, одну зиму і калідор. Ми снідали під бабине буботіння: «І у-мив Пи-лат ру-ки…»...
Найсмашнішою їжею, крім пасок, крашанок і ковбаси, яка перед тим вилежувалась залита смальцем у широкій каструлі в чулані, був захолод – так у мене в селі зветься холодець. А ось холодцем зветься те, що по-вашому, по-городському, окрошка. З білим шаром жиру (ніхто й не думав дбати про якусь там прозору дурість захолоду, обезжирену!), в кількох мисках, він вистоювався/застигав перед тим у сінцях. Паски були без отієї новомодної і для мене несприйнятної досі білої сухої поливи – вони мали виблискувати природнім чином, вабити очі викладеними зверху візерунками з розпластаних колосків, пташок чи хрестів. Востаннє в Авдіївці я такі паски їв у тітки Наді на Ковалівці, що біля Євсенчика доживала віку, та в бібліотекарки нашої шкільної Поліни Андріївни на Єгорівці. Цього року я ледве знайшов схожі хоч трохи такі паски на побілілому від того напливу паскових навершів чернігівському базарі…
До речі, та вчителька, що мене виховувала в безбожництві у другому класі, останні років 20 свого життя, яке вже догорає, ходила читати …псалтир по покійниках. Бог таки має почуття гумору!
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |