Життя з нежитем

Зломив нежить. Маленька ізоляція від світу. Але не від слів. Вони проникають із зовнішнього світу наче найживіші віруси.

Чую, як сусідка за вікном жаліється сусідці: «Записала малого на хор, а він не хоче співати. Керівник питає: «Чому ти не співаєш із усіма?» – «Бо в хорі я себе не чую…»

Зателефонувала знайома: «Знаєш, пішла ще на одні курси. Навіть не знаю для чого, просто щоб мозок не спав…»
Написала читачка: «Дихнуло зазимком, птахи стали купчитися біля димарів. А я гріюся коло ваших книг…»
А в моїй шпитальній тиші бринить рядок із пісні Петра Лещенка: «Втомилися ласкою губи і натішилась душа». Із серіалу "Все, що було..."

Зайшла мати, розповідає про похід у поліклініку: «Медсестра нас питає: «Чому ви йдете без черги?» – «Ми главкомівці?» – «Хто ви?» – «Ми з високим очним тиском. Підозра на глаукому…»

Слухаєш і забуваєш про свій нежить. Мабуть, і слова здатні вбивати віруси…

"Письмо щоденне".

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ