Жертв "анархоформувань" вшанував перший заступник міністра МВС

Насправді ж очільник обласної міліції Олександр Михайлик, перший заступник міністра МВС Леонід Зима, голова райадміністрації та інші "служиві люди" вшанували загиблих НІЖИНСЬКИХ міліціонерів та червоноармійців-росіян із продзагону. На мітингу виступав депутат Ніжинської міської ради Анатолій Походня, дід якого залишився живим після того бою. У свій час публіцист Віктор Рог написав: "Сьогодні на чорних "Мерседесах" їздять ті, батьки яких їздили на чорних "Волгах".
Тож правду про ті події, ми й пропонуємо Вам шановні читачі.

Ответ большевику Дыбенко

Большевику не веря,
Кричали все в одно:
«Не ври, как сивый мерин,
Мы все идём к Махно!»

Поезія Нестора МАХНО

За радянську владу без комуністів
Напередодні у журналі «Моменти» (додатку до офіційної газети МВС України «Іменем Закону») з’явилася стаття журналіста Олександра Іващенка «Поле міліцейської слави», яка розповідає про той давній бій.
«Тієї пам’ятної весни 1921 року плани угруповання махновців, які рвалися до Чернігівської губернії, були набагато ширші, ніж одноразові розбійні напади. Їхньою основною метою було захоплення Ніжина, а разом із ним — розташованих там армійських складів, у яких зберігалося чимало зброї та боєприпасів. Захоплення ніжинського арсеналу, — пише Олександр Іващенко, — потопило б у вогні і в хаосі всю Чернігівську губернію. Хто нині може знати, скільки сотень, тисяч людських життів було врятовано того квітневого ранку під Дорогинкою?»
1 березня 1921 року на Чернігівщині зусиллями більшовицької влади розпочався «продовольчий місяць» — продовження політики продрозкладки, системи заготівель сільськогосподарських продуктів, введеної рішеннями Раднаркому. Ця система зобов’язувала селян здавати державі за твердими цінами надлишки (понад встановлені норми на особисті та господарські потреби) хліба та інших продуктів. Тож і не дивно, що на початку 1921 року до Нестора Махна прибула делегація селян від декількох повітів із проханням «відвідати» їхні краї.
«У квітні 1921 року загін Феодосія Щуся, що налічував 500 –600 шабель і 90 – 100 тачанок, — пише чернігівський історик Євген Населевець у журналі «Сіверянський літопис», — вдалося пробитися на Чернігівщину. За підрахунком місцевих селян, його кількість збільшилася до 1000 осіб. Багато бійців було вдягнуто у червоноармійську форму, що вводило в оману супротивника. Бойовий шлях загону проліг по багатьох населених пунктах південних повітів Чернігівської губернії, де нищилися установи радянської влади, комуністи, комнезамівці. Мало не в кожному селі селяни передавали махновцям протоколи сільських зборів із резолюціями про повну підтримку їхніх дій.
Рейд супроводжувався безперервними боями з підрозділами Червоної Армії, міліції та ЧК. Губернською військовою нарадою був розроблений план протидії махновцям, яким передбачалося відстояти артилерійські склади у Ніжині і не допустити з’єднання загону Щуся із загоном отамана Галаки, що діяв на Городнянщині. Начальник губернської міліції запропонував начальнику ніжинської міліції Точоному виступити із загоном міліції на с. Дорогинку, зайнявши його до приходу махновців, використати гарні природні умови для влаштування засідки. У Ніжині був сформований загін у складі близько 150 осіб: з ніжинської повітової міліції — 40 піших і 15 кінних, а також з продовольчої роти 90 червоноармійців — вихідців з Росії. Очолив його начальник повітової міліції Н. Точоний. Усі бійці загону були озброєні рушницями і гранатами, мали 2 ручних і 2 станкових кулемети.
29 квітня о четвертій годині ранку ніжинський загін підійшов до Дорогинки, але там на них чекав «сюрприз»: напередодні вночі махновці зайняли село, порубали міліціонерів, комнезамівців і членів сільради. Помітивши більшовицький загін, повстанці зосередились на краю села у кінному строю, заховавшись у перелісках та ярах, таким чином влаштувавши засідку, чекали моменту для атаки.
Напад махновців виявився для більшовиків несподіванкою, оскільки вони навіть не вислали розвідки. Спочатку повстанці відкрили вогонь, а потім стрімким галопом кинулися в атаку. У лавах противника почалася паніка, але шквальним вогнем їм вдалося відбити перший наступ. Більшовики вирішили зайняти кругову оборону і використати кулемети, але махновська кіннота вдарила з флангів, оточила ніжинський загін і розбила його вщент. З усього загону дивом вижили лише два бійці. Тіла загиблих були поховані у братській могилі в Гоголівському парку м.Ніжина».
Пізніше один із червоноармійців, який побував у полоні у махновців, розповідав, що загони Щуся рухалися під червоними прапорами. На тачанках спереду було написано «Не уйдёшь», а ззаду — «Не догонишь». Полонених червоноармійців махновці, як і раніше, відпускали, попередньо їх роззброївши, роздягши і забравши гроші.

Із-за балки лунко, лунко в береги
Вдарили одразу короткії батоги.
Батько нахилився, коня у кар’єр.
«Висікти сволоту!» — цівку плечем впер.
«Любо братці, любо» (улюблена пісня Н. Махна)

Політичний «бандитизм»
Дуже шкода, що автор вбачає у діях махновців тільки дії, що підпадають під статтю Кримінального кодексу «Бандитизм». З метою аргументації цього він наводить факти, згідно з якими махновці на винокурному заводі у с. Дубов’язівка розстріляли 16 міліціонерів, у Парафіївці пограбували пошту, у с. Лосинівка «бандитами були вбиті член виконкому, комнезам і троє міліціонерів». Автор особливо наполягає на тому, що махновці постійно вчиняли масові розстріли міліціонерів.
У цьому він тотожний офіційним зведенням комуністичних органів того часу. Продовження масових реквізицій більшовиків, які спочатку виправдовували умовами військового часу, після ліквідації зовнішнього фронту викликало масові селянські повстання. В офіційних зведеннях вони отримали назву «політичного або куркульського бандитизму».
9 лютого 1921 року тодішній головнокомандувач усіх збройних сил Російської республіки Л. Камєнєв у доповіді В. Лєніну про стан боротьбі з бандитизмом констатував «…Банда Махна користується повною підтримкою та співчуттям місцевого населення, яке її забезпечувало і комплектувало».
«Аналізуючи доповідь російського головнокомандувача, — вважає доктор юридичних наук, генерал-майор міліції Іван Білас, — ставимо логічне запитання: що ж це були за «банди» на території України, котрі повністю підтримувалися місцевим населенням та комплектуванням за його ж рахунок, «банди», що вели завзяту боротьбу з насаджуваною владою?
Цілком очевидно, що російським більшовикам завжди було вигідно таврувати національно-визвольну боротьбу українського народу не інакше як «бандитизмом», видаючи себе за «миротворців та носіїв щастя», маючи на меті зберегти «єдину та недєліму Росію».
Хотілося б також нагадати, що в ті часи йшла громадянська війна, більшовицька влада прийшла в Україну на багнетах червоноармійських штиків, подолавши законний уряд УНР. А ще на території України існували й інші «влади», зокрема махновська, яка виступала «за радянську владу без комуністів».
Більшовики розгорнули широкі репресії проти своїх політичних супротивників, зокрема членів Махновської Революційної повстанської армії, згадаймо віроломне знищення їхніх загонів у Криму військами Червоної армії після спільної перемоги над Врангелем. У Чернігівській губернії до 1922 року існували концентраційні табори примусових робіт, у кожному з яких перебувало, як мінімум 600 осіб. Потрапляли туди люди за «співпрацю з повстанцями, агітацію проти радянської влади, організації мітингів із закликами «непідкорення владі». Мірою покарання у таких випадках у кращому разі було ув’язнення до концтабору або штраф у розмірі до 10000 карбованців (для порівняння: пуд хліба тоді коштував у середньому 300 карбованців).

Нові (старі) герої
Міліціонери представляли озброєний орган радянської влади, частину його репресивного апарату.
«Поширення в Україні селянських повстань, — пише Іван Білас, — та збройний спротив військових формувань перших же років насильницького впровадження радянської влади, які стали реальною загрозою подальшому буттю більшовицької державності в Україні, обумовили створення при РНУ УСРР постійної наради по боротьбі з національно-визвольним рухом».
Встановлення пам’ятника та публікацію статті журналіст журналу «Моменти» аргументує тим, що «втрачаючи пам’ять про героїв, таких, як ніжинські міліціонери, ми втрачаємо те, чому немає ціни. Особливо нині — коли так гостро стоїть виховання молодого покоління, зокрема й майбутніх міліціонерів у дусі патріотизму».
Зрозуміло, про який патріотизм йдеться. Адже у загоні Точоного більшу частину складали 90 червоноармійців продовольчої роти, вихідці з Росії, тобто ті, хто безпосередньо грабував зерно у селян.
Звичайно, частина загиблих були й уродженці Ніжинщини, які, я впевнений, бажали перемоги соціалізму і боролися за права народу. За це ж саме боролися й махновці, їхня мета — запровадження такої форми суспільного устрою, при якому буде встановлено самостійний творчий рух звільнених мас, більшовики ж бажали встановлення соціалістичної держави.
Отже, на полі під Дорогинкою у смертельному двобої зійшлися носії двох ідеологій — комуністичної та анархічної. І цілком логічно було б встановити пам’ятник, але не тільки загиблим міліціонерам, а й загиблим повстанцям.
Виникає запитання: який пам’ятник буде встановлено після цього? Можна встановити, наприклад, пам’ятник «професійному чекісту» Івану Біксону, керівнику чернігівського ЧК, або навіть Єжову. Вони ж бо долучилися до розгрому бандитизму!
Про закінчення рейду анархістів можна знову ж таки прочитати в праці Населевця: «1 травня Щусь повів наступ з Козар на Носівку, але під натиском більшовицьких загонів, підтриманих бронепоїздом, змушений був відступити. 3 травня відбувся бій з частинами 546 полку під с.Лихачевим на межі Козелецького повіту, де повстанці зазнали значних втрат. На початку травня виснажені безперервними боями махновці рушили на Полтавщину для підтримки місцевого повстання, де невдовзі в одному з боїв Феодосій Щусь загинув».

Олександр ЯСЕНЧУКb>