Згадуючи Захаровича...

Затишна освітлена доріжка біля Інституту журналістики зачаровує барвами і спокоєм. Навіть дрібнесенькі крихти скла із розбитих вщент вибуховою хвилею вікон при такому освітленні видаються чимось коштовним й природним.

Високі блакитні ялини (памятаю їх зовсім маленькими!) з усіх своїх ялинових сил намагаються замаскувати фанерні шиби. А калина із залишками багряного листя й поодинокими ягідками тихо мугикає: «Ой у лузі червона калина…», підбадьорюючи поранену будівлю. Бо ми ж її, тую будівлю, таки підіймемо, вставимо нові вікна. І нашу славну Україну розвеселимо.

А зараз у тиші під дріботіння дощових крапель згадаймо Анатолія Захаровича Москаленка…
25 років без Вчителя.

Здається, якщо відхилити від вікна гілку, то помітиш, як Захарович порядкує на своїй кафедрі - наводить лад у накопичених десятиліттями паперах і тихо буркотить, вказуючи руському кораблю й його екіпажу дорогу. Подалі від його рідного Інституту, від його окупованої зараз Красногорівки… Взагалі подалі.

Юлія НЕСТЕРЯК