Збираючи горіхи…

Збираю в старий капелюх горіхи на вулиці перед домом. Колись посадив три прутики-горішини, тепер це зелені куполи упівнеба.

Підійшла до хвіртки якась жінка.

«Дядьку, письменник тут живе?»
«Ніби тут», - відповідаю заклопотано.
«Ви що, нетутешній?»
«Ніби тутешній», - відповідаю задумливо.
«І що, не читали його книг?» - строго питає жінка.
«Мені не до книг. Он змагаюся з воронами…»
«З якими воронами?» - підозріло запитує жінка.
«Із злодійкуватими. Горіхи падають, а ворони їх забирають. Їх хмара, а я один… І циганські діти надлітають табунами. Теж горіхи люблять… А мені матері треба назбирати на рогалики з горіхово-сливовою начинкою. Кожної суботи пече. А субот знаєте скільки в році?..»

Жінка на мить замислюється, а потім згадує за чим прийшла і натискає на дзвінок на брамі. Я продовжую збирати горіхи - скоро капелюх із вершком.

Виходить донька, перемовляється з жінкою і виносить книгу. Та світиться від щастя, а тоді ніяково каже доньці: «А не було б великим нахабством попросити в письменника автограф?»

Донька зиркає на мене. Я полишаю горіхи і простягаю руку за книжкою: «Дайте сюди».

Жінка сахається і грізно відрубує: «Та ви що, дядьку, робите?! У вас руки від горіхів…» - і різко повертається і спішно чимчикує, роздушуючи на бруці зелену шкаралущу.

Ворони мовчки спостерігають із дротів.
«Чарунки днів».

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ