Затемнення Європи (в Європі)
Останні кадри кінострічки: газета в руках чоловіка, заголовки - «ЯДЕРНИЙ ВІК», «СВІТ НЕСТІЙКИЙ»… Ох, який же він нестійкий, сьогодні ми про це знаємо надто добре.
Справді, фільму - уже 60. Й одразу пригадав величезну чергу на «ЗАТЕМНЕННЯ» побіля клубу Метробуду, (це на Прорізній, тоді Свердлова, там, де нині пам’ятник Лесю Курбасу). 1969-й, коли не помиляюсь. Картина Антоніоні якимось дивом пробилась на совітський екран і демонструвалась так званим четвертим екраном - себто не в кінотеатрах, а по клубах культури і натхненного відпочинку трудящих (тут, виявляється, я помилився; колеги уточнили - в кінотеатрах фільм таки демонструвався).
Антоніоні… Мікельанджело… Самі слова ці заворожували. «Співець буржуазного відчуження» - так його характеризували наші борці з буржуйським і дуже тлєтворним світом. Світом заборонним, а відтак таким привабливим. І се можна узріти на власні очі, а не в переказі контрпропагандистів.
І от на маленькому екрані - магічні обличчя Моніки Вітті, Франсіско Рабаля і - Алена Делона! Вітторіа, жінка років 25-27, наважується полишити свого коханця, письменника Рікардо (Рабаль). Зашторена кімната, залита мертвим електричним світлом. Лишень проблиски облич у дзеркалах. Звідси не вирватись. Одначе Вітторіа привідкриває кусень штори - за вікном інший світ, живий, хоча й не дуже добре освітлений. Поволі розсуваються штори і крізь вікна ми бачимо об’ємний світ. Вікна тут як мотив - кожен новий персонаж з’являється як віконний образ - віконно-іконний!
Оповідь потече далі у доволі дивному, химеричному світі. Де на вулицях майже немає людей, немає автівок - лиш зрідка хтось прошурхотить. І навіть коли кинете деревинку у металеву діжечку - вона там і застовпиться: оповідь тече, а час ніби застиг. У фіналі герої (це Вітторіа і П’єро, в ролі якого Ален Делон) розлучаються на фразі про те, що попереду незліченна кількість нових зустрічей, але не буде в них жодної свіжості: усе настільки стабільно, усе наче у час Затемнення, коли усі чекають, коли сонячний диск з’явиться знову, а до тієї миті варто почекати, завмерши… Хоча водночас з'являється відчуття тривоги - вони в отих газетних заголовках: "СВІТ НЕСТІЙКИЙ"...
Єдине живе місце - римська біржа, на якій Вітторіа і здибає біржевого маклера П’єро. Між ними починаються стосунки, навіть еротичні. Тільки де тут еротика - зодягнуті тіла дотикаються, але іскра почуттів не викрешується: ну просто ніяк. Європа в тіні буржуазного благополуччя, у кожного з персонажів своя простора квартира, наповнена дорогими речами, і що ж, і що ж? Делон і діагностує в П’єро втрату живої енергетики - він рухається, але в ньому працює якийсь механічний завід: ніби будильника накрутили, от він і дзвенить, весь вихлюпуючись у тому дзеленчанні. Тільки час не рухається, тільки жінка (МОНІКА ВІТТІ це відтворює просто здорово) відчуває от сю механічну підкладку нібито живого… Ото ж бо і є, отут одне із пояснень, чому білошкіра Європа вимирає - в роки Затемнення чоловіки робляться темними, анемічними й хирлявими, до запліднення дітей вочевидь не готовими…
Передивившись учора фільм АНТОНІОНІ (а нас же мають впустити у передпокій Європи сьогодні!), подумав, що Європа не дуже помінялась: забагато в ній спокою, забагато статики, все тече і нічого не змінюється. Хоча я теж люблю ту Європу, але хай вона усе ж прокидається! Війна Росії проти України розбурхує європейців, ЧАС ЗАТЕМНЕННЯ минає. Геть тіні, геть неміч! І хай живе Любов - тільки вона покликує нас до Майбутнього...
А тоді - тоді, у клубі Метробуду, ми майже молитовно дивились на екран: там мерехтіли тіні іншого, чарівного і свобідного світу. В який хотілось увійти, який хотілось чимось наслідувати. Чи ж випадково, що я закохався, а потому і одружився на дівчині, яка нагадувала мені Моніку Вітті?!
Сергій ТРИМБАЧ
На фото: Моніка Вітті і Ален Делон у фільмі «Затемнення»
Справді, фільму - уже 60. Й одразу пригадав величезну чергу на «ЗАТЕМНЕННЯ» побіля клубу Метробуду, (це на Прорізній, тоді Свердлова, там, де нині пам’ятник Лесю Курбасу). 1969-й, коли не помиляюсь. Картина Антоніоні якимось дивом пробилась на совітський екран і демонструвалась так званим четвертим екраном - себто не в кінотеатрах, а по клубах культури і натхненного відпочинку трудящих (тут, виявляється, я помилився; колеги уточнили - в кінотеатрах фільм таки демонструвався).
Антоніоні… Мікельанджело… Самі слова ці заворожували. «Співець буржуазного відчуження» - так його характеризували наші борці з буржуйським і дуже тлєтворним світом. Світом заборонним, а відтак таким привабливим. І се можна узріти на власні очі, а не в переказі контрпропагандистів.
І от на маленькому екрані - магічні обличчя Моніки Вітті, Франсіско Рабаля і - Алена Делона! Вітторіа, жінка років 25-27, наважується полишити свого коханця, письменника Рікардо (Рабаль). Зашторена кімната, залита мертвим електричним світлом. Лишень проблиски облич у дзеркалах. Звідси не вирватись. Одначе Вітторіа привідкриває кусень штори - за вікном інший світ, живий, хоча й не дуже добре освітлений. Поволі розсуваються штори і крізь вікна ми бачимо об’ємний світ. Вікна тут як мотив - кожен новий персонаж з’являється як віконний образ - віконно-іконний!
Оповідь потече далі у доволі дивному, химеричному світі. Де на вулицях майже немає людей, немає автівок - лиш зрідка хтось прошурхотить. І навіть коли кинете деревинку у металеву діжечку - вона там і застовпиться: оповідь тече, а час ніби застиг. У фіналі герої (це Вітторіа і П’єро, в ролі якого Ален Делон) розлучаються на фразі про те, що попереду незліченна кількість нових зустрічей, але не буде в них жодної свіжості: усе настільки стабільно, усе наче у час Затемнення, коли усі чекають, коли сонячний диск з’явиться знову, а до тієї миті варто почекати, завмерши… Хоча водночас з'являється відчуття тривоги - вони в отих газетних заголовках: "СВІТ НЕСТІЙКИЙ"...
Єдине живе місце - римська біржа, на якій Вітторіа і здибає біржевого маклера П’єро. Між ними починаються стосунки, навіть еротичні. Тільки де тут еротика - зодягнуті тіла дотикаються, але іскра почуттів не викрешується: ну просто ніяк. Європа в тіні буржуазного благополуччя, у кожного з персонажів своя простора квартира, наповнена дорогими речами, і що ж, і що ж? Делон і діагностує в П’єро втрату живої енергетики - він рухається, але в ньому працює якийсь механічний завід: ніби будильника накрутили, от він і дзвенить, весь вихлюпуючись у тому дзеленчанні. Тільки час не рухається, тільки жінка (МОНІКА ВІТТІ це відтворює просто здорово) відчуває от сю механічну підкладку нібито живого… Ото ж бо і є, отут одне із пояснень, чому білошкіра Європа вимирає - в роки Затемнення чоловіки робляться темними, анемічними й хирлявими, до запліднення дітей вочевидь не готовими…
Передивившись учора фільм АНТОНІОНІ (а нас же мають впустити у передпокій Європи сьогодні!), подумав, що Європа не дуже помінялась: забагато в ній спокою, забагато статики, все тече і нічого не змінюється. Хоча я теж люблю ту Європу, але хай вона усе ж прокидається! Війна Росії проти України розбурхує європейців, ЧАС ЗАТЕМНЕННЯ минає. Геть тіні, геть неміч! І хай живе Любов - тільки вона покликує нас до Майбутнього...
А тоді - тоді, у клубі Метробуду, ми майже молитовно дивились на екран: там мерехтіли тіні іншого, чарівного і свобідного світу. В який хотілось увійти, який хотілось чимось наслідувати. Чи ж випадково, що я закохався, а потому і одружився на дівчині, яка нагадувала мені Моніку Вітті?!
Сергій ТРИМБАЧ
На фото: Моніка Вітті і Ален Делон у фільмі «Затемнення»
| Читайте також |
| Коментарі (0) |