Мандрівний фотограф

Він доводився мені далеким родичем. Але ближчої людини в дитинстві я не знав. І близькість ця межувала з зачаруванням, із чином дива, яке приховане в звичайній людині, як перлина у скойці. Мізерний ростом, сутулий, короткозорий, з худими жилавими, як в оленя, ногами – яким ще може бути мандрівний фотограф! Як ще може виглядати чарівник, який владарює над світлом і тінню, над людською подобою, що стає «образчиком», документом, історією. Всі, як один, визнавали, що на його фотографіях люди виглядають краще, ніж у житті. Вочевидь тим відбиткам найкраще пасувало слово «світлини», бо обличчя на них і справді неначе світилися.

Одного літа він взяв мене з собою, щоб я помагав носити штатив. Ми ходили від села до села, розносячи вже готові знімки і виконуючи нові замовлення. На одну зйомку, бувало, витрачалося кілька годин. Люди вмивалися, перевдягалися, чепурилися. При цьому фотограф весь час розпитував щось, а вони охоче розповідали про себе, про своє життя. Наче готувалися до переходу із звичного будня – в рамку на білій стіні. То був своєрідний ритуал, перевтілення, пошук нової сутності. Власне – самого себе, такого, яким кожен собі уявляв.

«Можна, щоб я була на знимці кучерявою, як передше?»
«Можна», – відповідав фотограф.
«А можна, щоб на моїй сукні були не п’явки, а лілії?»
«Можна», – згоджувався він
«І щоби ці лілії були лілової барви?»
«Можна».
«Можна зробити мене вусатим і з бакенбардами?..»
«Можна, щоб донька в труні виглядала, як жива?..»
«Можна, щоб я був вищим за дружину?...»
«Можна, щоб я була з котиком, який торік здох?..»
«Можна мені під ноги покласти впольованого ведмедя?..»
«Можна домалювати ямочки на щоках і мушку на бороді?..»
«Можна, щоб я був у діагоналевому галіфе і чоботах в гармошку?...»
«Можна мене зобразити на березі моря, де я ніколи не була?..»
«Звісно, що можна».

Цей чоловік не знав слова «ні». Він усе міг. Оживляв на знімках мертвих, відмоложував старих і остатечнював занадто молодих, збирав на картці разом тих, яких доля розкидала по світах, відтворював обставу і вбрання на будь-який смак. Ба навіть порушував закони чорно-білого фото, насичуючи його за потреби всіма кольорами веселки. Виявляється, людині важливий не стільки її теперішній вигляд, а те, як вона виглядатиме на відбитку. Бо цей образ завжди буде на чужих очах. Людина весь час прагне кимось і чимось здаватися. Доти я цього не знав. А він, мій родич-фотограв, чудово це розумів. І пильні очі за окулярами-блюдечками вихоплювали з невибагливої натури деталі, які окреслювали портрет у новому світлі.

Пригадую, як одна розчулена жінка зібрала нам почастунок на столі під шовковицею. Її покликала сусідка, і ми пригощалися самі. Я взагалі помітив, що куди б ми не заходили, фотографа сприймали не як випадкового захожого, а радше як бажаного гостя, майже рідного. Наче це була не робота, а довірливі стосунки. Він посміхався, жартував, зате ревно стежив, аби інші на камеру не сміялися. Тимчасом обличчя на знімках виходили напрочуд природними, сяяли радістю, одухотвореністю. І це вражало. Ось і тепер сонячне проміння, просіяне крізь листя, грало на фотографіях, які ми принесли для жінки. Я б ніколи не подумав, що це і є наша господиня, обліковець на фермі. Вона й сама зашарілася, коли побачила себе. З карток дивилася вродлива, задумлива, позначена якоюсь притягальною загадковістю жінка. Щойно вона відійшла, я наважився запитати:
«Як ви це робите?»
«Це не я», – відповів він.
«А хто ж? Дуже добрий фотоапарат?»
«Та ні, – всміхнувся він. – У мене добрі черевики, а камера так собі. Це не головне».
«А що тоді головне?»
«Світло, – фотограф простягнув перед собою долоню, наче збираючи в неї сонячні лелітки. – Те, що ми бачимо, – це відбиття світла. І я чатую, щоб зловити слушний момент. Коли світло відіб’є і збереже мить застиглого часу. Світло і час – за цим я полюю. Те, що знімаєш, – ніщо, а світло – все. Можна сказати, що моя робота – це прославлення світла…»
«Кажете, час. Але ж стільки часу тратимо на одну людину».
«Розумієш, ці люди… Не тільки я їм потрібен, але й вони мені потрібні. Бо я захоплюю частину їхньої душі. Тому й мушу бути з ними до останнього часу».
«Якого часу?» – здивувався я.
«Доти, доки душа не визирне в очей…»
«І тому ви потім розфарбовуєте їм волосся, губи, блузки й сорочки…»

«Вони, смішні, гадають, що то кольори їхнього одягу, а насправді – це барви їхньої душі. Та всього я тобі не поясню, бо це є тайна в тайні. Коли дивишся на добру фотографію, слова втрачають ясність».

Тоді я зрозумів одне: він таки «щось» бачить, і складає з цього свою чорно-білу красу. І дуже любить те, що робить, і любить людей, яких знімає. І це теж, мабуть, одна з тайн у тайні ремесла.

До битого шляху ми верталися через луг. Фотограф позаду ледве волочив натомлені ноги, хоч і в добротних черевиках. Я обернувся, щоб нагадати про останній автобус. Контрове світло призахідного сонця сяяло в нього за спиною золотим ореолом. Видно, світло йде за тими, хто його прославляє…

"Світло семи днів".

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ