Запах жовтої сливи

Трава гаряча. Бо серпень і давно не було дощів. Ти лягаєш горілиць і відчуваєш, як між лопатками трускає така ж гаряча, як і серпнева трава, жовта медова слива, яка щойно обірвалася з гілки. Солоді сливові пахощі огортають тебе, перетворюючись на чуттєву, жарку, пряну жагу. І ти відчуваєш над собою сильне, молоде тіло. І дикі, брутальні губи на своїх губах. І розумієш, що це плаття ти вже не зможеш відіпрати від сливового соку…

Над вами бринять бджоли. Вони хочуть запашного нектару із роздавленої тобою жовтої сливи. Але ти жадна. Ти не ділишся з ними цим солодким шаленством, цим янтарним гарячим безумством. Бо тобі дев’ятнадцять, а йому – сімнадцять. І він у тебе – перший. І ти у нього – перша.

І це Карпати мільйон, мільйон, мільйон років тому.

А сьогодні, через мільйон років, ти знову зустрічаєш його, пронизана поглядом цих бісівських очей, що анітрохи не змінилися, розумієш, що знову хочеш відчути цей гарячий сливовий сік, який розтікається між твоїми лопатками, почути настирний гул серпневої бджоли, занурити руки у густі смоляні кучері, вдихнути запах молодої загорілої шкіри.

...І раптом усвідомлюєш, як багато щастя подарував тобі Бог у цьому житті…

Галя ПЛАЧИНДА

На фото – фрагмент картини Федора Манайла «Табун гуцульських коней»