Закриття шкіл дорівнює підняттю ціни на сало
Як закриття сільських шкіл стало причиною ціни в 500 грн на сало.
Біда в тім, що всі 30 років «державні діячі» типу Третьякової бачили в селянах виключно статті витрат, тоді як насправді селяни – годувальники України. У кожному сільському дворищі росли свині і птиця, майже у всіх були корови, і хоч на продаж із кожного двору йшов лише один кабан на рік, та решта вирощеного годувала і самих селян, і їх дітей і внуків у містах, молоко здавали, яйця й те ж молоко продавали в містах і столиці, телят приймали м’ясокомбінати…
Не знаю, чи враховувала статистика ці величезні потоки вирощеного, може, й ні, бо за ці «виробництва» нікому з виробників не платили й копійки зарплат, зате столичним чиновникам мулили очі витрати на зарплати сільським вчителям, сільським фельдшерам, сільським завклубам і бібліотекарям. І хоч за ціну одного(!) сніданку депутата можна було одного фельдшера утримувати цілий рік, депутати вважали це марнотратством.
Ох, якби ж то наші «діячі» та дійсно були державними, якби вони думали про те, що буде через 20, 30, 50, 100 років, якби вони здатні були в громадянах бачили не виборців, а людей, якби вони й селян вважали людьми, вони ще 1994, при розпуску колгоспів, прийняли б довгострокові комплексні програми розвитку сіл, дали б поради економістів і аграрників з розвитку прибуткових галузей із використанням великої кількості працівників; вони виділили б державні кошти на фільми з життя сучасного українського села; вони б задіяли армію пропагандистів, щоб переконували, що в селах жити зараз не гірше, а в чомусь і краще, ніж у містах, посилаючись на ту ж Європу, де будинок у селі – мета роботи всього життя для тамішніх пенсіонерів; міністри культури, змінюючись, за першочергове завдання мали б забезпечення сіл книгами, фільмами, гуртками; міністри здоров’я шпетили б своїх підлеглих, якщо в сільських амбулаторіях не вистачало б повного переліку ліків…
Не сталося. У селах першими потрапили під удар школи. Тих, хто це придумав, слід вважати мерцями, бо як мерцям копійки на очі кладуть, так і ці за копійками світу не бачили. У селі школа – не «заклад освіти», вона універсальний культурний центр! Я якось порахувала, і вийшло, що ми, школярі 8-річки, за рік готували до різних свят 8(!!!) повністю нових концертних програм і виступали з ними у школі перед батьками, у клубах 3-х сіл нашого колгоспу, на фермах, на тракторній бригаді. І все це силами 100 учнів, однієї 16-річної вожатої й 18-річної «музикантші». Мене потім щоразу бісило, що на шкільних концертах у місті з року в рік одні й ті ж «номери», хоч у міській школі 1000 учнів, 2 вчителі музики, «організатор позакласної роботи», хор, вокальний гурток, танцювальний гурток… Ще школа в селі – центр краєзнавчої роботи. Ще – місце щоденних спортивних розваг: ми щодня приходили в школу за годину до уроків, щоб спершу грати у м’яча й скакалки, потім – у вибивного, у 7-му класі чомусь «підсіли» на волейбол…
Не йдеться про високі досягнення в спорті чи мистецтві, і завдання таке не ставилося: мами й бабусі плакали від розчулення не тому, що вражала наша виконавська майстерність, а тому, що це свої, рідні діточки на сцені, он як вони виросли, як уміють – життя триває, розцвітає! А тепер наша школа – за 12 км: і до уроків не зберешся, бо автобус привозить на вказаний час, і після уроків не можна на репетиції зостатись, бо шкільний автобус нікого ждати не буде, а іншого просто нема. І концертів учнівських у нашому клубі не бачили вже років з 25… Убили школу – умерло життя, майбутнє! До речі про клуб: якось у нашому клубі була вистава Полтавського драматичного театру, тоді вперше я побачила в дії, як розсунули дверчасту стіну зали, фоє заставили стільцями – і вмістили 400 глядачів! А так у фоє стояв більярд, а у вихідні його відсували й влаштовували танці, під баян, під платівки, під магнітофон. Крім того, у бічному приміщення була велика бібліотека, далі – «гримьорка», і без конкретного й платного організатора молодь займалася там самодіяльністю в повному сенсі цього слова, і виступали з програмами навіть по селах за 10 км. А якось, уже при Україні, мама з сусідкою ходили на новорічний маскарад, мама – «130/140, перше – у висоту»(її слова) – Дід Мороз, сусідка, 170см і 100кг – Снігурочка. Де є місце для збору, для розваги, для жартів, там є життя! Клуб убили – убили бажання жити. Лишається тільки глушити безнадію горілкою й наркотою.
Про бібліотеки я вже писала.
Про ФАПи. У маминому селі глиняна хатка за 5 дворів була тим самим «пунктом», там були найпростіші з ліків, зате до обіду сиділа медсестричка, мама могла подзвонити: «Ніночко, заскоч до мене, щось мені поганенько», і через 5 хв уже мірявся тиск, робився відповідний укол –і зникала загроза інсульту чи інфаркту. Дві тони вугілля на рік для хатки – 10-12 тисяч гривень, менше, ніж за один депутатський сніданок; півставки медсестри на рік – десь так само; та бензин для швидких на 30 км від Гадяча до маминого села не менше грошей візьме! Ото «зекономили»! А скільки бабусь померли, не дочекавшись, бо столичні «діячі» пожаліли грошей на Ніночку!
Сучасне сільське господарство не потребує армії тіток із сапами й дядьків із лантухами – роботи немає. Та немає й життя! Є газ, є асфальт, є електрика, уже й інтернет є – а життя немає!І молодь виїжджає в міста, бо там і роботу знайти легше, і людиною себе почуваєш. Шекспір сказав: «Людині необхідне ЗАЙВЕ». Не лише живлення-розмноження, а й цікавий світ навколо неї. Ті, хто «економив» на житті села, село вбили. Зоставались пенсіонери. Вони щиро старалися вести звичне господарство і годувати по містах дітей. Але для цього потрібне міцне здоров’я. Так у маминому селі зосталося із 68 корів усього 9: немає сил у 65-70 років накосити на корову, упорати корову.
Так з’явилися повідомлення в новинах про імпорт молокопродукції. Сусід-фермер тримав раніше 5-6 свиней, зараз, у 62 роки та після інсульту – лише один кабан, для себе, та й того збираються більше не заводити, бо дружина хворіє. А що так скрізь по Україні, то різко зменшилось виробництво свинини по сільських дворищах, і вже не вистачає на 3-мільйонний мегаполіс. Сучасні свинокомплекси платять за оренду, за електрику, за воду, робітницям, трактористам, скотникам, там собівартість височезна. А селянин вважає свій труд безплатним природно, тому природно продавав би дешевше. Якби мав сили виростити.
А далі що? Мертві села з асфальтом і газом?
Галина ОПРИШКО
Біда в тім, що всі 30 років «державні діячі» типу Третьякової бачили в селянах виключно статті витрат, тоді як насправді селяни – годувальники України. У кожному сільському дворищі росли свині і птиця, майже у всіх були корови, і хоч на продаж із кожного двору йшов лише один кабан на рік, та решта вирощеного годувала і самих селян, і їх дітей і внуків у містах, молоко здавали, яйця й те ж молоко продавали в містах і столиці, телят приймали м’ясокомбінати…
Не знаю, чи враховувала статистика ці величезні потоки вирощеного, може, й ні, бо за ці «виробництва» нікому з виробників не платили й копійки зарплат, зате столичним чиновникам мулили очі витрати на зарплати сільським вчителям, сільським фельдшерам, сільським завклубам і бібліотекарям. І хоч за ціну одного(!) сніданку депутата можна було одного фельдшера утримувати цілий рік, депутати вважали це марнотратством.
Ох, якби ж то наші «діячі» та дійсно були державними, якби вони думали про те, що буде через 20, 30, 50, 100 років, якби вони здатні були в громадянах бачили не виборців, а людей, якби вони й селян вважали людьми, вони ще 1994, при розпуску колгоспів, прийняли б довгострокові комплексні програми розвитку сіл, дали б поради економістів і аграрників з розвитку прибуткових галузей із використанням великої кількості працівників; вони виділили б державні кошти на фільми з життя сучасного українського села; вони б задіяли армію пропагандистів, щоб переконували, що в селах жити зараз не гірше, а в чомусь і краще, ніж у містах, посилаючись на ту ж Європу, де будинок у селі – мета роботи всього життя для тамішніх пенсіонерів; міністри культури, змінюючись, за першочергове завдання мали б забезпечення сіл книгами, фільмами, гуртками; міністри здоров’я шпетили б своїх підлеглих, якщо в сільських амбулаторіях не вистачало б повного переліку ліків…
Не сталося. У селах першими потрапили під удар школи. Тих, хто це придумав, слід вважати мерцями, бо як мерцям копійки на очі кладуть, так і ці за копійками світу не бачили. У селі школа – не «заклад освіти», вона універсальний культурний центр! Я якось порахувала, і вийшло, що ми, школярі 8-річки, за рік готували до різних свят 8(!!!) повністю нових концертних програм і виступали з ними у школі перед батьками, у клубах 3-х сіл нашого колгоспу, на фермах, на тракторній бригаді. І все це силами 100 учнів, однієї 16-річної вожатої й 18-річної «музикантші». Мене потім щоразу бісило, що на шкільних концертах у місті з року в рік одні й ті ж «номери», хоч у міській школі 1000 учнів, 2 вчителі музики, «організатор позакласної роботи», хор, вокальний гурток, танцювальний гурток… Ще школа в селі – центр краєзнавчої роботи. Ще – місце щоденних спортивних розваг: ми щодня приходили в школу за годину до уроків, щоб спершу грати у м’яча й скакалки, потім – у вибивного, у 7-му класі чомусь «підсіли» на волейбол…
Не йдеться про високі досягнення в спорті чи мистецтві, і завдання таке не ставилося: мами й бабусі плакали від розчулення не тому, що вражала наша виконавська майстерність, а тому, що це свої, рідні діточки на сцені, он як вони виросли, як уміють – життя триває, розцвітає! А тепер наша школа – за 12 км: і до уроків не зберешся, бо автобус привозить на вказаний час, і після уроків не можна на репетиції зостатись, бо шкільний автобус нікого ждати не буде, а іншого просто нема. І концертів учнівських у нашому клубі не бачили вже років з 25… Убили школу – умерло життя, майбутнє! До речі про клуб: якось у нашому клубі була вистава Полтавського драматичного театру, тоді вперше я побачила в дії, як розсунули дверчасту стіну зали, фоє заставили стільцями – і вмістили 400 глядачів! А так у фоє стояв більярд, а у вихідні його відсували й влаштовували танці, під баян, під платівки, під магнітофон. Крім того, у бічному приміщення була велика бібліотека, далі – «гримьорка», і без конкретного й платного організатора молодь займалася там самодіяльністю в повному сенсі цього слова, і виступали з програмами навіть по селах за 10 км. А якось, уже при Україні, мама з сусідкою ходили на новорічний маскарад, мама – «130/140, перше – у висоту»(її слова) – Дід Мороз, сусідка, 170см і 100кг – Снігурочка. Де є місце для збору, для розваги, для жартів, там є життя! Клуб убили – убили бажання жити. Лишається тільки глушити безнадію горілкою й наркотою.
Про бібліотеки я вже писала.
Про ФАПи. У маминому селі глиняна хатка за 5 дворів була тим самим «пунктом», там були найпростіші з ліків, зате до обіду сиділа медсестричка, мама могла подзвонити: «Ніночко, заскоч до мене, щось мені поганенько», і через 5 хв уже мірявся тиск, робився відповідний укол –і зникала загроза інсульту чи інфаркту. Дві тони вугілля на рік для хатки – 10-12 тисяч гривень, менше, ніж за один депутатський сніданок; півставки медсестри на рік – десь так само; та бензин для швидких на 30 км від Гадяча до маминого села не менше грошей візьме! Ото «зекономили»! А скільки бабусь померли, не дочекавшись, бо столичні «діячі» пожаліли грошей на Ніночку!
Сучасне сільське господарство не потребує армії тіток із сапами й дядьків із лантухами – роботи немає. Та немає й життя! Є газ, є асфальт, є електрика, уже й інтернет є – а життя немає!І молодь виїжджає в міста, бо там і роботу знайти легше, і людиною себе почуваєш. Шекспір сказав: «Людині необхідне ЗАЙВЕ». Не лише живлення-розмноження, а й цікавий світ навколо неї. Ті, хто «економив» на житті села, село вбили. Зоставались пенсіонери. Вони щиро старалися вести звичне господарство і годувати по містах дітей. Але для цього потрібне міцне здоров’я. Так у маминому селі зосталося із 68 корів усього 9: немає сил у 65-70 років накосити на корову, упорати корову.
Так з’явилися повідомлення в новинах про імпорт молокопродукції. Сусід-фермер тримав раніше 5-6 свиней, зараз, у 62 роки та після інсульту – лише один кабан, для себе, та й того збираються більше не заводити, бо дружина хворіє. А що так скрізь по Україні, то різко зменшилось виробництво свинини по сільських дворищах, і вже не вистачає на 3-мільйонний мегаполіс. Сучасні свинокомплекси платять за оренду, за електрику, за воду, робітницям, трактористам, скотникам, там собівартість височезна. А селянин вважає свій труд безплатним природно, тому природно продавав би дешевше. Якби мав сили виростити.
А далі що? Мертві села з асфальтом і газом?
Галина ОПРИШКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |