Закономірна шизофренія
До 130- ліття Миколи Хвильового
Свого часу про його шизофренію говорили відкрито. Власне, й не дивно, бо роздвоєння особистості – це завжди психічна хвороба.
Вона не могла не виникнути в людини, що була відданим комуністом, а потім вжахнулася зробленого і пустила кулю в лоба. Так було не тільки з Миколою Хвильовим, про якого тут мова, але й з багатьма іншими, що пішли у пащу дракона і не змогли з неї вибратися, змусивши пускати кулю в лоба. Як, до прикладу, той же Микола Скрипник зразу приходить на пам’ять…
Від роду він Фітільов, що став Хвильовим. Його батько був із російських дворян і малий Микола зачитувався російською літературою, щоб, осмисливши, зробити висновок: «Пасивно-песимістична російська література сягнула своєї межі і зупинилася на роздоріжжі».
Війна, яку в Європі називали Великою, а в комунії імперіалістичною, сформувала з нього більшовика. Він воював проти УНР – і проти гетьманців Скоропадського, і проти військ Петлюри. Певно, його знаменита і страхітлива «Я (Романтика» є автобіографічною. Ну, і як тут не утворитися шизофренії?!
1919 року він вступає в комуністичну партію, одружується з українкою, дочку називають Іраїдою, та сім’я розпадається, бо Фітільов\Хвильовий зраджує дружину, що теж було логічним для раннього большевизму з його лозунгом «свабоднай люббві». Ще один удар по психіці…
У 20-і роки він підтримує українізацію, публікує памфлети та статті, якими зачитувались всі грамотні люди, стає провідним діячем нової української літератури. Лишаючись комуністом по факту. Але комуністична верхівка з Москви не могла пробачити йому такого: «Від російської літератури, її стилів українська поезія мусить якомога швидше втікати… Наша орієнтація – на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми… Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства». Він ще пробує хитрувати, сам розуміючи наївність: «Росія самостійна держава? Самостійна! Ну так і ми самостійні!».
Висуває знамените гасло «Геть від Москви!», підписуючи тим самим собі смертний вирок. Якщо би не пустив сам кулю собі, це би незабаром зробили його товарищі. Але він ще встиг полікуватися у Берліні, де, кажуть, вів розмови з українцями- емігрантами і навіть говорять зараз про його контакти з оточенням лідера ОУН Євгена Коновальця. Але вже з того 1927 року за ним слідом йде по п’ятах ГПУ. Після повернення з-за кордону він ще бачить замучене голодомором українське село і робить висновок справедливий: «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий».
Він відрікся публічно від своїх поглядів, але від себе не втечеш. Він і помер комуністом, хоча вони його фактично і знищили.
...Ні, я не люблю творчості Хвильового, бо вона, як і російська література, занепадницька. І не люблю самогубців. Тим паче, якщо вони колишні чекісти...
Фото я взяв із допису Тетяни Фещенко в групі Сосницького літературно- меморіального музею О.Довженка. Допис раджу прочитати на сторінці музею у Фейсбук
Василь ЧЕПУРНИЙ
Свого часу про його шизофренію говорили відкрито. Власне, й не дивно, бо роздвоєння особистості – це завжди психічна хвороба.
Вона не могла не виникнути в людини, що була відданим комуністом, а потім вжахнулася зробленого і пустила кулю в лоба. Так було не тільки з Миколою Хвильовим, про якого тут мова, але й з багатьма іншими, що пішли у пащу дракона і не змогли з неї вибратися, змусивши пускати кулю в лоба. Як, до прикладу, той же Микола Скрипник зразу приходить на пам’ять…
Від роду він Фітільов, що став Хвильовим. Його батько був із російських дворян і малий Микола зачитувався російською літературою, щоб, осмисливши, зробити висновок: «Пасивно-песимістична російська література сягнула своєї межі і зупинилася на роздоріжжі».
Війна, яку в Європі називали Великою, а в комунії імперіалістичною, сформувала з нього більшовика. Він воював проти УНР – і проти гетьманців Скоропадського, і проти військ Петлюри. Певно, його знаменита і страхітлива «Я (Романтика» є автобіографічною. Ну, і як тут не утворитися шизофренії?!
1919 року він вступає в комуністичну партію, одружується з українкою, дочку називають Іраїдою, та сім’я розпадається, бо Фітільов\Хвильовий зраджує дружину, що теж було логічним для раннього большевизму з його лозунгом «свабоднай люббві». Ще один удар по психіці…
У 20-і роки він підтримує українізацію, публікує памфлети та статті, якими зачитувались всі грамотні люди, стає провідним діячем нової української літератури. Лишаючись комуністом по факту. Але комуністична верхівка з Москви не могла пробачити йому такого: «Від російської літератури, її стилів українська поезія мусить якомога швидше втікати… Наша орієнтація – на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми… Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства». Він ще пробує хитрувати, сам розуміючи наївність: «Росія самостійна держава? Самостійна! Ну так і ми самостійні!».
Висуває знамените гасло «Геть від Москви!», підписуючи тим самим собі смертний вирок. Якщо би не пустив сам кулю собі, це би незабаром зробили його товарищі. Але він ще встиг полікуватися у Берліні, де, кажуть, вів розмови з українцями- емігрантами і навіть говорять зараз про його контакти з оточенням лідера ОУН Євгена Коновальця. Але вже з того 1927 року за ним слідом йде по п’ятах ГПУ. Після повернення з-за кордону він ще бачить замучене голодомором українське село і робить висновок справедливий: «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий».
Він відрікся публічно від своїх поглядів, але від себе не втечеш. Він і помер комуністом, хоча вони його фактично і знищили.
...Ні, я не люблю творчості Хвильового, бо вона, як і російська література, занепадницька. І не люблю самогубців. Тим паче, якщо вони колишні чекісти...
Фото я взяв із допису Тетяни Фещенко в групі Сосницького літературно- меморіального музею О.Довженка. Допис раджу прочитати на сторінці музею у Фейсбук
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |